А все ж, коли по довгих-довгих роках, прийдуть на мою могилу мої різні нащадки й спитають: Селепку, прадіду наш, пощо ти те все писав? — тоді я, хі-хі-хі, тоді я їм не відповім!
Але, між нами сказавши, я пишу також тому, щоб на моїх писаннях училися наші діти: як мають жити й як веселитися. Не хочу, щоб вони були сумні й понурі та щоб були прообразом жертви цієї дурної доби! Хочу, шоб сміялися щиро й сердечно. Жалібників нам не потрібно. Хай сміються! Від сміху наша національна справа не завалиться, а від дурнуватого смутку — напевне!
Про себе не згадую багато. Не хочу, щоб по 25-ох або 50-ох роках мені справляли селепківський ювілей та підсували великий м'який фотель під мій змучений зад. Але все таки додаю про себе знову декілька загальних фактів. За своє життя я зужив три пари штанів, сім сорочок і два зуби. Як видно з цього, я був молодим, невибагливим чоловіком, скромним, як риба. Війна виходить мені на користь, і дала мені покищо напрям на майбутнє і славу національного героя. А це, друге, дуже важне!
3 грудня 1944.
Страшенно задоволений, що є вояком нашої Дивізії. Вчора ми побили в шинку якогось німця. І взагалі людина чується, що є чимсь! Через те ми всі носимо наші голови гордо, як жирафи, і не влазимо всяким власть імущим під ноги, наче каракони!
4 грудня 1944.
Приїхали до нас гості. Був якийсь чоловік з комітету, що мав нас чогось навчити, але, на щастя, не говорив нічого, тільки, підпивши собі, ліг спати. Ми бачили, як гасне каганець освіти, але не будили, хай спить!
А другий якось натрапив на мене. Вони мали донести опісля про настрої в Дивізії.
— Що ж, пане Лавочко, свіже повітря тут маєте.
— Не знаю, пане професоре, — кажу, — не знаю. Я курець, і де б я не був, усе дихаю тим самим повітрям.
Професор записав це.
— А не маєте ви труднощів з німецькою мовою?
— Я — ні. Але німці.
Записав.
— А що думаєте про майбутнє?
— З нас ніхто не питає циганок чи віщунів.
Він мені сподобався. Питав про важні речі і вибрав до цього мене, Селепка Лавочку. Це був симпатичний пан.
— А що думаєте робити по війні?
— Не знаю. Я собі все кажу: як перескочив, не кажи ще гоп, а наперед подивися, в що ти скочив.
— Дуже розумно, — сказав пан з комітету. Я чекав, що він буде питати далі.
— Ви жонатий, чи кавалер?
— Та тепер трохи жонатий...
— Ага! Хе-хе-хе... А не думаєте закласти родини?
— Чому ні? Але на це треба відповідної дівчини, пане професоре. Бо дівчина мусить мати те щось, інакше тратить своє значення. А що це є, можна сказати. Це є... Я думаю: Це є, це є те "щось"!
Пан записав. Опісля розглянувся і зашепотів:
— А ці троє... е... е... вони в що грають?
— В очко.
— А високо?
— Високо. На слово чести. А часом підвищують до 5 феників.
— Ага! Ану, спитайте, чи не потребують четвертого?
Ті троє відмовили, пан засміявся ніяково, і зараз же після цього я побачив, як він мчав автом до міста.
Я пішов до грачів кібіцувати. Тому, що часто приглядаюся до їхньої гри, знаю вже всі потрібні трюки, застрашування, підсідки й інші закони шулерства. На цій підставі зможу заграти собі на тому світі в очко щонайменше з Карлом XII або з камердинером Наполеона!
А ті троє далі грають.
7 грудня 1944.
Коли селепки не мають нічого до роботи, тоді приходять до голови різні нерозумні думки. Ми, в основному, цікавимось військовим харчем. Є такі, які з приємністю розповідають вечорами, як робити вареники, і як вони плавають у маслі. Ясько Рак, як людина фахова, почав з любов'ю розказувати про м'ясо, його вигляд, окремі назви, і як його приправляти, щоб смакувало. При цьому відзивався з погордою про наших кухарів.
У зв'язку з цією розмовою, мені прийшло на думку написати куховарську книжку, в якій головне місце буде призначене військовим присмакам. Це дуже важка справа, яка, без жодних сумнівів, має велике значення в історії народів. Я сам читав десь, що 1918 р., коли наші здобували Львів, Головна Команда видала один з перших наказів до штабової кухні: "Негайно спекти "цвібак перемоги" для наших геройських військ". Нічого з цього наказу не вийшло. Не було кухаря, чи пекаря, який потрапив би спекти такий цвібак. І це, мабуть, було причиною, що нашого коханого Львова ми не здобули, а далі програли цілу війну.
Щоб написати таку книжку, треба мати відповідні матеріяли. З кухні, і з рідного, гарного письменства. Перше, я записав з М. Хвильового те, що сказала Аглая:
"М'ясо завжди залишається м'ясом!"
Це дуже геніяльна думка! А далі ця пані каже:
"І в м'ясі жодних людських початків не може бути!"
Тут я маю сумнів, що Аглая думала логічно. Поза тим, з писань Хвильового наші зробили велику політику. Так воно вже є у нас. Коли французи хочуть дати велику моральну науку, цитують щось із Ляфонтена, англійці накручують фільм, німці замикають до кацету, а ми пишемо політичну брошуру.
Від селепка, що воював у Андерса, під Монте Касіно, і пізніше прийшов до нас, я записав, як робити італійську салату. Для цього потрібно одного, щоб наливав оливи, другого, щоб докладав салати, третього, щоб посипав сіллю. Ще один селепко мусить бути для того, щоб це все мішати. Врешті треба дурних, щоб це їли.
Приїхали старшини з Українського Визвольного Війська, а властиво з РОА, конспіративно. Говорили зі мною, чи не можна б затіяти якусь авантюру, вони, що у Власова і ми, дивізійники. Там багато українців, що пішли, аби збутися важких робіт у фабриках, та скинути клеймо "Ост". Щораз-то більше українців напливає тепер до Власова з німецьких частин, усяких "гі-ві" і "гундершафтів". Їх скеровують не до Дивізії, а до Власова. А тим часом большевики загрожують Будапештові. В наших відділах і у німців нема авт, нема коней, нема зброї. Багато наших стрільців запаслося здобутою совєтською зброєю, чеською амуніцією тощо. Чорт зна що!
IV. ЧАСТИНА
В ШТАБІ ДИВІЗІЇ. ЗУСТРІЧ З МОЄЮ ДІВЧИНОЮ. БІЙ ЗА БАНСЬКУ БИСТРИЦЮ. МАРШУЄМО НА ПІВДЕНЬ. НАЛЕТ У МАРБУРЗІ. ДИВІЗІЙНИЙ ШПИТАЛЬ. БОЇ ЗА ҐЛЯЙХЕНБЕРҐ. ПРИСЯГА ПЕРЕД ГЕНЕРАЛОМ ШАНДРУКОМ. ЗНОВУ БОЇ. ПОПИВАЄМО. В ШПИТАЛІ. ГЕРОЙСТВО ЮСЬКА. НА ЗАХІД. ДЕ НАШІ ГОДИННИКИ? "РОЗПРЯГАЙТЕ, ХЛОПЦІ, КОНІ".
15 грудня 1944.
В такій дірі я далі сидіти не міг. Я взяв собі на один день відпустку до Жіліни, бо там був штаб Дивізії. В поїзді було одне місце, але я мусів відступити його пор. Горбачеві. Ще зайвий раз я переконався, що коли старший ранґою хоче те саме, що звичайний селепко, — треба йому віддати з пошаною першенство. Крім селепків є дві кляси вояків: старшини і підстаршини. Різниця між ними така, що другі до перших не належать.
В Жіліні, на будинку штабу, я прочитав оголошення, що на загальне бажання відбудеться прощальний концерт хору Гумініловича. Я пішов до хористів. Мені було все одно, що я буду робити, аби тільки я міг перебувати в місті. Виявилось, що мене можуть прийняти до хору, бо селепків з голосом мало, а ще менше таких, що вміють читати ноти. Голосу до співу в мене не було, був тільки до крику, а ноти можна навчитись читати. Усе залежало від штабу.
Я пішов туди.
В одній з кімнат зустрінув сивого вояка. Довкола нього лежали цілком не військові прилади, а саме, якісь долота й різаки. Він сам сидів у окулярах, над дошкою, і приглядався до неї уважно. Це був відомий чоловік, різьбар по дереву, Коверко. Я спитав його, куди і до кого мені звернутись? Він подивився на мене лагідно і сказав:
— Я, правда, належу до штабу, але нічого не знаю. Ви, пане шановний, ідіть на перший поверх.
Я видряпався нагору, чемно клацнув підковами симпатичному воякові. В кімнаті, на першому поверсі, я побачив Юрія Тиса. Він сидів нерухомо над паперами. Коли я по двох годинах виходив зі штабу, то він далі сидів у цій самій позиції. Його робота звалася: пропаґанда. А я думаю, що він писав тоді якесь своє оповідання.
У другій кімнаті був поручник Макарушка. Це наш великий чоловік, визначна особистість. А особистість — це людина, яку без вибору витягають з народу. Хто хоче знати, чому поручник Макарушка великий чоловік, хай прочитає передвоєнний журнал, на 8-ій сторінці. Там є все докладно написано. Його життя було дуже цікаве, але, на жаль, ми про нього нічого не знаємо. Як називається той журнал, я забув. Цей поручник носив його з собою цілий час, і показував різним людям, мені показав теж. Там і було написано, що він великий чоловік.
Я дивився на нього з захопленням. Бо ми мусимо собі брати за взірець наших великих людей, Хмельницького, Мазепу, Макарушку. Він теж не знав, куди мені йти.
Коли я вийшов у коридор і нерішуче стояв, не знаючи куди подітися, підійшов до мене якийсь поручник з великим носом.
— Ти, гуцуле, чого тут стоїш?
Це був поручник Феркуняк з Косова чи з Криворівні. Коли я розповів йому про мій голос і ноти, він сказав:
— Почекай трохи, підемо насамперед обідати.
Поручник Феркуняк запровадив мене в свою квартиру. Перед кам'яницею, в якій він мешкав, стояв на варті вояк. Ми увійшли до середини, але замість іти нагору, пішли вниз, до пивниць. Там мешкав цей поручник. Він відразу скинув пояс і шапку та почав смажити готові вже вареники.
Ми попоїли і попили таки добре. Тоді поручник Феркуняк каже:
— Ти чого приїхав до нас?
Я повторив йому все, і прохав допомогти мені в моїй справі.
— Я не знаю, хто полагоджує ці справи. А ти звідки?
— Зі Львова.
— Що? То ти не гуцул?
Його очі стали круглі від здивування, опісля від злости. Ніс почервонів. Він швидко прибрав решту вареників і пляшку.
— Геть звідси, селепку, не показуйся мені більше на очі! Геть! — кажу.
Я хотів відповісти, що я ніколи і нікому не казав, що я гуцул, але він не дав мені слова. Я вилетів з пивниці. Опісля довідався, що цей дім був централею розвідки Дивізії, а поручник Феркуняк — спец від горілок. Тоді я навчився від нього гуцульської старовинної пісні, яку ми собі при столі дружньо співали:
Іди, іди до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку.
Будеш їсти, будеш пити,
Довбеньками воші бити.
З розпуки я звернувся до духовної частини. Отець Левенець сидів проти мене, хлопець, хоч до рани прикладай, з биндою боєвого хреста з-під Бродів.