Невдовзі мав старий Андрей троє учеників, що користали нарівні з наук… Аж ось став Юрко замічати, що голубі оченята Галі кращі, ніж arcana посполитого права або латинська граматика, і хлопець більше слухав її голосу, як її слів. Дивувався тоді отець Андрей, що він не раз відповідав на питання беззв'язними словами. Дівчина червоніла, а Іван усміхався злобно…
Одного разу не застав Юрко отця Андрея, ані Івана, бо виїхали до Теребовлі, і він попросив Галю вчитися з ним разом. Вони взяли "Учительне євангеліє", яке поясняв їм Андрей. І ось, коли стали читати про святого Івана та його Слово, що "бі у Бога", глянула на нього Галя і сказала, що сього не розуміє.
І Юрко не розумів сього, але розумів слова, якими промовляли до нього оченята дівчини.
Він нахилився над її усточками, буцімто читаючи…
Книжка впала на землю, а вони уперше поцілувалися, і здавалося, що тоді весь світ згорить у їх обіймі. Потім утікла Галя…
– Чи тут, чи іще ні? Що за страшна ніч! – почувся голос пана Бялоскурського, який задержався при доріжці.
– Правда! Се неначе нечиста сила надала, – відповів збуджений з дрімоти Іван.
– Во ім'я Отця і Сина!.. – перехрестився Юрко.
В тій хвилі почули нараз довкола шелест, і громада чорних постатей окружила їздців на дорозі. Дибом піднялося Юркові волосся на голові. Хвилю здавалося йому, що Іван справді викликав нечисту силу. Але ось почувся насмішливий голос.
– Таки тут, domine Бялоскурський! – А злізь-но, вашмость, із коня!
– Хто тут? – крикнув тривожно пан Бялоскурський, здержуючи коня.
– Злізь-но, злізь, доки прошу! – повторив той сам голос, але з грізною закраскою. – Злізь а почуєш. Ось тут побачиш ad oculos правосильність нашої прокламації, хоч ми і не в гроді.
Під час, коли говорив голос, на боці посипалися іскри, в пітьмі заблимало червоняве світло смолоскипа, яке освітило на хвилю кривавим заревом лиця окружаючих. У сій хвилі гукнув вистріл та залунав передсмертний крик поціленого чоловіка. В сю мить стрілець – Івашко підірвав коня поводами так, що сей став дуба, а поваливши ударом приклада другого пахолка, щез у пітьмі. Червоні постаті кинулися юрбою на трьох їздців.
Юрко й Іван добули шабель, і вкоротці відступили найближчі противники, бо почули молодецьку руку. Зате пана Бялоскурського стягнено з коня й обезоружено в млі ока.
– Проч, псявіри! – верещав Юрко. – Ось ми вам покажемо, як чіпатися спокійних обивателів!
І поруч з Іваном пер коня в сторону, де якісь люди в'язали Бялоскурського. Противники затискали щораз більше круг довкола молодців і тілько тому не стріляли, що боялися влучити в когось зі своїх. Аж ось, б'ючись на всі сторони, доїхали молодці до місця, де лежав Бялоскурський, а над ним схилені дві постаті. Одною з них був пригрубий шляхтич із червоним носом та лисою головою, у багатій ферезії та золототканому поясі, а другою – обдертий блідий жид, якого молодці зараз пізнали. Се був Абрамко з "Під буком".
Коло шляхтича стояло на сошках кілька півгаків, вимірених на молодців.
– Стійте оподалік! – крикнув шляхтич приказуючим тоном. – Стійте, бо прикажу спустити курки.
– А до чорта! – закляв Юрко. – Що се за розбій? Ось я вам! – І, зіскочивши з коня, біг у сторону, де лежав пан Бялоскурський.
Грубий шляхтич відступив узад і наміряв дати знак гайдукам. Та ось погляд жида впав на лице Юрка.
– Стій! – крикнув радісно. – Ясновельможний пан староста не кажуть стріляти, то добрий чоловік, сей вельможний пан, що йде з шаблею.
І кинувся до Юрка. Юрко замахнувся і, певно, був би вбив Абрамка, коли б сей не відскочив учас.
– Ясновельможний пан боронять спільника пана Зглобіцького? – спитав.
Юрко станув, як вритий… Справді, як він міг боронити Бялоскурського перед карою?
– Хто ви? – спитав.
– Се ясновельможний пан староста сяніцький, Ян Пеньонжек, а я свідок, що ясновельможний пан Бялоскурський вкрав йому гроші, а мене покалічив. Ви, ясновельможний пан дідич, се також бачили.
Юрко сховав шаблю до піхви.
– Чи се правда? – звернувся до Пєньонжка.
– Правда! – відповів староста. – А з ким маю гонор?
Юрко відповів за себе і за приятеля, який тим часом загороджував дорогу іншим пахолкам.
– Добре! – заявив підстароста. – Ми вашмостів інзультувати не будемо, але мусите їхати з нами, бо коли відбудеться actum controversiae, ваше свідоцтво рішатиме.
– Ба, нас силою не возьмете, – засміявся Іван.
– Уважайте, вашмость, що вас двох, а в нас тридцять шабель!
– То вам треба трупів чи свідоцтва? – спитав Юрко, добувши знов шаблі.
Пеньонжек уступив поміж своїх пахолків.
Тим часом пан Бялоскурський почув, що смерть йому поки що не грозить, тому набрав відваги.
– Язда, пане Пеньонжек, – кпив. – Роби cadavera, а я буду прокламувати. Не знати тілько, хто голосніше, чи ти за жидівську шкіру, чи я за опримованє золотої свободи "коронних синів".
Пан Пеньонжек знав певно, що оскарження о сей crimen – се річ немила, бо змінив тон:
– Чи вашмостьове не хочуть свідчити? – питав.
– Ні! Се не наша справа, – відповів Юрко, моргнувши на Івана.
Іван шепнув пару слів Абрамкові, а сей побіг до Пєньонжка. По короткій, живій розмові підстарости з жидом звернувся пан Пеньонжек до молодців:
– Коли так, то мушу вашмостів арештувати, але коли панове дадуть "пароль", що не втечуть, то ми їм збруї не заберемо.
– На як довго? – спитав Юрко.
– До контроверсії буду вас держати на власному вікті й амікті, без кустодії.
– Згода! – крикнув Іван. – Ану, хлопи, вперед!
І Іван пропустив пахолків, які товпилися позаду на дорозі. Усі зібралися довкола підстарости та висадили зв'язаного Бялоскурського на коня.
Уся дружина їздців рушила, але не до Коросна, тілько простою дорогою дальше – до Сянока!
Пахолки пана Пєньонжка мали по дорозі стації, де були розставлені запасні коні, тому, невважаючи на темряву, їхали берегом Сяну. Довкруги простягалися мало ще вирубані ліси, бо звідсіль доволі тяжко було сплавляти товар до Сандомира задля низького стану води. Відрадніший був також стан сіл, через які переїздили молодці. Не зайшла ще туди панщизняна господарка шляхти задля браку збуту, тому і хлопи нагадували ще своїм виглядом людей.
Усі подорожні були змучені цілонічною їздою. Пан Пеньонжек звільнив ходу коневі та дрімав, колихаючись в кульбаці. Пан Бялоскурський кляв стиха під носом і допитувавші про різні річи пахолків, які їхали по обох його боках, а від часу до часу надслухував пильно, чи не їде хто за ними Але ліс мовчав, ніхто не обзивався серед тишини, навіть пахолки, які їхали за панами, перестали оглядатися. Годі, бач, було припускати, щоби Івашко міг дігнати пана Пеньонжка змученими кіньми своїх гайдуків і хлопів.
На самому кінці їхали Юрко та Іван. Вони цілу ніч обговорювали дорогу на Поділля та способи, як мали переєднати загніваного батька. Іван висловлював сумніви, чи все удасться їм як слід, і уперше поставив питання, чи добре сталося, що Юрко й Галя…
Юрко не витерпів:
– Дурний ти, Іване! – крикнув. – Ти мені таких річей не говори! Я тут не уступлю ні на крок. Ти знаєш, що я свого батька люблю та шаную так само, як і твого. Твій згодився, коли мій не зборонить, а мій мусить згодитися! Я не з сих паничів, що гуляють, п'ють та з сіл роблять Содом і Гоморру. Я слухаю всіх, працюю кілько сил, але свого життя не продам за ніяку кресцитиву.
– Ну, а як твій батько не схоче, а мій не позволить?
– Овва, світ широкий! – крикнув палко Юрко. – Возьму моє серденько у сідло, і хто мене найде скорше, ніж я сам і чому? Слухай, Іване, моя постанова невідклична, і хоч би прийшлося їхати на кінець світа, то не кину ні своєї віри, ні звичаю, ні любові. Я не лях! А тепер, коли пізнав іще краще ляцьку вдачу та звичай, то я власні діти подушив би в колисці своїми-таки руками, коли б знав, що вони колись оляшіють. Ти подумай тілько! Як мало їх тут на нашій православній землі, а й зараза не знищить так краю, як саме вони.
– Твоя правда! – відповів Іван. – Але, бачиш, мені видиться, що скорше або пізніше прийде-таки колись день свободи. Не раз чую серцем, що сей день суду вже йде.
– Від козацтва? Так, певно, тому й нам, молодим, нема що робити поміж нашими скотообразними сусідами, а треба тікати геть, на схід. Там нас приймуть, як приймають ті сотки хлопів, що тікають від панів.
У сій хвилі під'їхав до них Абрамко.
– Дзінь добрий, ясновельможні панове добродії! Ось ми вже недалеко!
– Чого хочеш, жиде? – спитав Юрко, недобрий, що йому перервали розмову.
– Ну? Чому ясновельможний пан не хочуть свідчити проти пана Бялоскурського?
– Бо він наш пан. Ми скажемо під присягою всю правду і кінець.
– Як-то? І се, що я зізнав під нагаєм у коршмі?
– Розуміється!
– Вай, гевалт! Як се може бути? Ясновельможні панове самі знають, що се були тортури. А до них довів мене пан Зглобіцький.
– Ти знаєш усе, що треба! – вмішався Іван. – Нашого свідоцтва не треба.
Жид усміхнувся.
– Видко, що панове русини. Ви повірили би у правду й мені. Але панове шляхта не повірять, коли не буде шляхетських свідків. Тут посвідчив би вправді хто-небудь за гроші, що мій син є моїм татом, але так само найде свідків і пан Бялоскурський. Хто йому тоді чого докаже?
– Ба, треба було ловити in flagranti, себто на гарячому учинку, – усміхнувся Іван.
– Ну, його панове саме на сьому й бачили і присягнуть, а ми його скоро осудимо.
Жид говорив "ми", начеби і він брав уділ у суді.
– Як-то, без процесу? – спитав Юрко.
– Без процесу, бо в нас тепер сила, а за нами гонять. Пан Пеньонжек виторгує від Бялоскурського гроші, а відтак скаже вбити… Бо я за свій біль мушу мати заплату! – заскреготав жид, стискаючи кулаки.
Молодці покивали головами.
– А що буде, якщо вас доженуть? – спитав Іван.
– У Сяноці є стражник, пан Андрій Зборовський, а пан Пеньонжек має присуд смерті на пана Бялоскурського за зраду і заплатить Зборовському за прислугу. Вони поділяться зиском.
Нагло Юрко здержав коня та став наслухувати.
– Гей, ви там! – крикнув.
Їздці здержали коні.
– За нами їдуть! – кликнув Юрко.
Пан Пеньонжек протер очі.
– В коні! – приказав. – За півгодини будемо в Сяноці! Язда!
Всі пустилися чвалом. Юрко й Іван також, вірні даному слову. З-поза закруту дороги видніло невеличке місто Сянік на високому березі і королівський замок із двома баштами.