Лист ми перечитували кілька разів. Він обійшов весь гурто— жито к. А журналістка переписала його до свого записника, щоб потім використати в нарисі.
Дивовижно, що у свої роки я так і не навчився придивлятися до людей, з якими живу під однією стріхою. Може й справді я занадто захоплююся власного персоною і через те не помічаю, що діється навколо?
...Сьогодні я працюю на крані. Навіть коли зволікаю якоюсь операцією, хлопці не покрикують, як то завжди робили, коли тут сидів Федір, і взагалі воліють не поглядати у цей бік. Мені не пощастило найбільше, бо не можу забути Лачука ні на мить. Здається, дитинство закінчилося, і час рахувати втрати. Першою стала Магда, жінка, якої я ніколи не бачив і яка цілком годилася б тепер мені в матері. Цю втрату я поділив разом з Ярославом. Другою — Лачук. Але цієї втрати вже не здатен поділити зі мною ніхто.
Десь над обід приїхала та сама газетярка. Дізнавшись, що працюю на місці Федора, вона зачудовано оглянула машину, мовби хотіла віднайти на ній якісь сліди подвигу її господаря. Потім сіла в кабіну й посиділа якусь мить поруч мене. Мене вона, здається, не помічала. Замислений погляд її блукав десь у далечині. Мабуть, я порівняв би її поведінку з поведінкою наївної дівчинки. Але Балюков витлумачив по-своєму: "їй не віриться, що людина, яка здійснила подвиг, могла день за днем просиджувати в такій ось машині, у якій героїкою й не пахне. Напевне, намагається увійти в образ..."
— Не пригадаєте, які книжки полюбляв Федір?— запитала вона, вже збираючись прощатися з нами. Повіки її зчервоніли, ніби після тривалого плачу. Обличчя прив'яло і, як мені здалося, навіть зістарилося.
— Про машини, — відказав я. — Над усе поважав людей, які самотужки, у домашніх майстернях, конструють нові моделі. Особливо гоночні.
Не знаю, чи додасть це щось до його портрета. Але так воно було в житті. Мені кортіло розповісти й про трофейний мотоцикл, проте вчасно стримався, бо поклав собі не розповідати нічого такого, де йшлося б про мене. Журналістка щось занотувала, ще раз оглянула навколишній степ, зітхнула й, сховавши записник в сумочку, мовила:
— Скажіть, тільки одверто: у бригаді Федора поважали?
— Ні.
— Он як?— подивилася вона на кінчики своїх чобітків. — Так усі вважають чи лише ви?
— Доведеться повірити мені, — стиха відказав я. Мабуть, вона вирішила що в нас із Федором були погані стосунки, і тому відповідь насторожила її. — Можете запитати будь-кого.
— Чому ж так сталося? Характером не вдався?
— Хтозна, може, не встигли роззнайомитися. А може, через одну історію.
І я розповів їй про ту історію з апендицитом. Усе, як воно було насправді, аж до тієї хвильки, коли признався мені про операцію. Я розповів їй про це, ми обоє розсміялися і сміялися доти, доки не згадали, що Федора вже нема, що завтра похорон.
Коли вона поїхала, я спустився на дно каналу до хлопців.
— Я не знаю, що вона там пише. Її справа. Нам головне — не забути про Костика. Гроші переказуватиму я.
— Чому ти?— спохмурнів Кобзач. — Нас тут бригада...
— Навідатися треба, — докинув Іон. — Щоб не подумав, що знову лишився сиротою.
— Але він ще ні про що не знає, — зауважив я.
— І не знатиме. Принаймні поки що, — відказав Кобзач. — Підросте, потім уже...
— Тоді він вирішить, що Лачук відмовився від нього. Подумає, що набридло заробляти на чужого — ото і всієї дружби.
— Перекази можна підписувати ім'ям Лачука, — запропонував хтось.
— А почерк?
— Просто відтепер переказуватимемо бригадою. Серед нас і Лачук, — підсумував я. З цим вже не могли не погодитися, бо нічого кращого придумати поки що не вдалося.
25
Уночі несподівано приїхав батько.
Я розчув слова, які він шепотів, стоячи наді мною. Упізнав по голосу і навіть встиг утішитися, що він нарешті приїхав. Але й по тому ще довго лежав із заплющеними очима: все гадав собі, що то сон.
Так і не ввімкнувши світла, ми вийшли у двір і пішли попід Чумацьким шляхом, аж туди, де степова долина ставала висхлим днищем ставу.
— Я тебе на найсолодшому розбудив?
— То й добре.
— Не кажи. Стомлений чоловік будувати не годен. Рука хибує, розрахунки порушуєш. Уся праця нанівець...
— Канал ювелірної роботи не потребує, — зауважую я, бо вже бачу, що старий сідає на свого коника. — Як там мати?
— Чого ти тепер питаєш?— відповів він. — У листах розпитувати треба. Я ж при ній читаю. Чи ти гадаєш, що вона вже нічого не тямить? Хоч би адресував їй! Цього теж вчити?!
У нас із старим психологічна несумісність. Спільниками ми стаємо лише при ділі, де не треба винаходити "вічних двигунів" і виводити філософських обґрунтувань. А говорити з ним ми можемо про землю. Тоді я не суперечу і не напосідаю зі своєю манією удосконалювати все, що створено людьми до мене. І він оповідає так, ніби читає проповідь.
Підганяє слово до слова, та віднаходить у них такий зміст, ніби ті слова увібрали мудрість усіх десяти сіл нашої долини.
Але нам зась порушувати щось родинне. Варто згадати мені матір, як старий похмурніє і ладен втовкмачувати кожне слово, як то в дитинстві після чергової моєї витівки.
— Що тут у тебе чувати?— нагадав собі батько про мету приїзду.
— Працюю.
— У нашій родині ніхто не байдикував! Я про діло... Кажуть, що і в газетах про будову писали. Ти хоч покажи, який він, той канал, бо не знатиму, що сусідам брехати.
— Зараз?
— А я уранці до Одеси. Вигнали лікарі на тамтешні грязі. Мало я у війну по болотах вивалявся — ще й на старості мушу.
Батьків радикуліт у селі називали "трофейним". Він нажив його десь в Угорщині, коли після невдалої атаки впав пораненим за кілька метрів від ворожих окопів і мусив пролежати у розгрузлій баюрі з світанку до вечора. Та все горілиць, так, як упав, аби не помітили, що живий. Стоїмо на розмитій паводками греблі. Милуватися тут нема чим. Зі ставища тягне застояним багном. А два пагорби обіч греблі — як занедбані могилки.
— Ось він, — показав я батькові земляний насип з глибоким бетонованим жолобом. — Це — магістральний. Від самого Дунаю. А ото далі — обводнювальні. їх тут ціла мережа, на кожному полі.
— То як ними зрошують?— запитує таким тоном, ніби ми ні про що й не говорили.
— Отак і зрошують. Упродовж каналу ходить трактор із дощувальним пристроєм. Поле немов під лійкою. Але свою ділянку ми прокладаємо попід землею. На поверхню виводимо лише гідранти. Крани такі, з яких дощувальні машини братимуть воду.
— А чому лише одну?
— Що "одну"?
— Ділянку...
Це батькова звичка: ставити питання ні з того ні з сього. Ну, чому одну? Бо так передбачено проектом. Може, вигідніше чи розраховують на інший тип дощувальних машин. Не я ж його вигадував.
Ходимо добрих півгодини. Батько оглядає канал з такою прискіпливістю, ніби приймає до експлуатації. Пильно придивляється до щілин поміж плитами, добре, що ніч місячна далі бере залізяку і постукує нею по бетону, прислухаючись, як він відлунює, — вивіряє у такий спосіб його міць. Навіть розподільний щиток довго обмацує руками, бо хоче вивідати ними щось приховане від його життєвого досвіду. Все це мовчки. Немов править тут серед ночі якийсь ворожбитський ритуал.
Нарешті я не витримав і сказав йому, що він просто не уявляє, який економічний ефект цієї системи. Лише в одному районі планується зросити понад дві тисячі гектарів. Це — за рік!..
— Ну-ну, — нукає батько, бачачи, що я зам'явся. — Що ж це дасть? Урожай який буде? Скільки хліба додатково одержимо?
Я торопію. Чому це він влаштовує мені іспит? Цього ніхто у бригаді не знає. Хіба що, може, десь у райвиконкомі прогнозують.
— Не по-державному ти мислиш, — мовить батько. — Тому й не знаєш. І пояснюєш теж не по-державному...
Скільки живу, такого вислову від нього не чув. Активістом він у нас ніколи не був. А як приходив на збори, то після першого ж питання подавав пропозицію припинити "пренія", бо вдосвіта на роботу.
— Отак роздивляюся я твою систему при місяцеві, та й щось мені у неї не віриться, щоб ти знав, — розходився старий. — Каналів нарили — босою ногою ступити ніде. Але усе по орній землі, по родючій. Отак прикинути по всій системі — гектарів з триста набереться, може й більше. Перерили, а її, щоб ти знав, не прибавиться...
Добре, що ми наодинці. Якби чув хтось із бригади, довелося б просити розрахунку. Засміють.
При батькові Ейфелевої вежі не збудували б. На тій площі він висіяв би жито і пильнував би кожне стебельце, ніби від того залежить життя цілого світу. Це у нього в крові. У нашій долині споконвіку засівали кожен шматочок орної землі, а її усе бракувало й бракувало.
— То що, улюдей, котрі проектували, дурніші голови, ніж оце унас із вами? — в'їдливо запитав я батька його ж таки улюбленою фразою.
— Вони землю лінійками міряють! По карті. Якщо можуть одну дільницю попід землею прокласти, могли й інші.
Надовго замовкаємо обоє.
Надходить світанок. Трава вологішає, бо має збиратися на росу. І вітер раптом подув такий вологий, аж видається, ніби на вустах лишається солоний присмак моря.
У батька роз'ятрився радикуліт. Я помітив це по його ході, повільній і невпевненій, як у людини, страшенно втомленої тяжким переходом. І по тому, як він час від часу неприродно так вигинає спину, немовби потягується. Але той біль не міг угамувати його, батько казав, що собі надумав:
— Будівничий мусить знати, що він будує і навіщо. Яка користь людям від його будування. А ти місяцями риєш, та навіть не поцікавився, що воно й до чого. Як уже берешся за кельму, то берися так, аби у руці твоїй інструментом була, а не забавкою.
26
На автобусній станції пусто. Лишень під стіною проти сонця сидять дві старенькі і нехотя перемовляються якоюсь дивною мовою з молдавських, російських, українських і болгарських слів, яка вражає кожного, хто потрапляє у Бессарабію вперше.
Але я звик. А батько не звертав уваги, бо я вже сказав йому, що то розмовляють молдавською.
— То ти не міг врятувати його?
— Рятував.
Я оповів усе, як було тієї страшної ночі. Навіть сказав, що нас представляють до державної нагороди.
— Ти мені як батькові скажи: ти врятувати його міг? Раніше, до того, як згорів?
— Ти не віриш мені?!
— Не кричи, — спохмурнів. — Я допитів не влаштовую. Але хочу, щоб ти приймав нагороду з чистою совістю.
Пронизав поглядом. А попід очима нараз збіглися синяві зморшки , ніби їх там не було і вони оце щойно прорізалися.