Річ у тім, що, по-перше, постать бессарабського намісника Інзова — справді цікава і, сказати б, неординарна, тож про це ще йтиметься. А по-друге, серед певної частини інтелігенції з числа українських болгар помітне прагнення витворити з цього російського "братушки" своєрідний культ радєтєля-покровителя болгар-ських емігрантів, які опинилися на території Задністров'я, втікаючи з Болгарії, від османського іга. Що ж, це їх право…
Свого часу мені випало бути рецензентом повісті пись-менника, етнічного болгарина Івана Нєнова "Попечитель", у якій відтворено акт перенесення праху Інзова з Одеси до Бол-града, оскільки місцеві болгарські активісти прагнули ство-рити бессарабському намісникові російського імператора ма-взолей і музей. І, зрештою, мавзолей все ж таки спорудили.
До цієї ж постаті зверталися відомий дослідник нашого краю А. Скальковський у своєму нарисі "Болгарськие коло-нии в Бессарабии и Новороссийском крае", що побачив світ 1848 року; а також автори давніх нарисів про генерала-попечителя Г. Соколов, А. Стурдза, А. Фадєєв; один із засно-вників Одеського товариства історії та старожитностей Н. Мурзакевич; автор біографічного нарису "Инзов Иван Ники-тич" С. Потоцький, інші дослідники і краєзнавці.
На їхьому тлі науково-популярний нарис Михайла Аг-бунова "Генерал-попечитель", сприймається, як спроба про-аналізувати й узагальнити все те, що нам відомо було про Ін-зова з найрізноманітніших джерел, а також з'ясувати деякі малодосліджені факти з біографії цього російського генерала.
Давно відомо, що найбільшою загадкою є походження Інзова, адже документально так досі і не визначено, кого са-ме слід вважати батьком і матір'ю цього чоловіка. Не від-найшов цих документальних підтверджень і автор рецензо-ваного нарису; якоїсь нової версії він теж запропонувати не зміг, зупиняючись на вже відомих претендентах: матір'ю слід вважати імператрицю Катерину II, а батьком – вихователя її сина, обер-гофмейстра імператорського двору Микиту Пані-на. Цьому пошукові і були присвячені непогано виписані розділи " Секретна місія графа Брюса", "Хто був батком Ін-зова?", "Хто був матір'ю Інзова?" У них Михайло Агбунов проаналізував кілька важливих у цьому плані джерел, логічно підводячи нас до переконання, що, найвірогідніше, саме ці двоє людей причетні до народження майбутнього генерала.
Не меншу загадку становить і походження його прі-звища – Інзов, розгадку якого автор теж намагається витлу-мачити, посилаючись, то на свідчення Мурзакевича, який по-відомляє: " Самую фамилию его современники объясняли так: Ин(иной) зов ( зов, то есть название)"; то вдаючись до творення цього прізвища від прізвища батька – Паніна. Втім, слід прислухатися і до зауваження дослідника Хазіна, який звертає увагу на те, що неподалік садиби Трубецких, в роду яких виховувався майбутній попечитель Бессарабських коло-ністів, протікає річка Інза, отож не варто відкидати і цей ва-ріант творення прізвища, який, на мій погляд, є найбільш ві-рогідним.
Безсумнівним в цій історії з біографією та прізвищем генерала залишається тільки одне: жодної етнічної спорідне-ності людини з прізвищем на болгарський лад "Інзов" до болгарських колоністів Бесарабії — не простежується.
А тим часом автор нарису Михайло Агбунов концент-рує нашу увагу на, як він пише, "громадянських подвигах" Інзова. Які ж дії цього генерала автор відносить до розряду "громадянських подвигів"? Виявляється їх аж чотири!
Перший подвиг Інзова полягає в тому, що він домігся створення Попечительського комітету над іноземними коло-ністами; другий подвиг — що він написав звернення задунай-ських переселенців до імператора і підготував " Указ Импе-ратора Александра I правительствующему сенату об устрой-стве быта задунайских переселенцев, водворённых в южной Бессарабии", завдяки якому ці переселенці набули прав іно-земних колоністів. Третім подвигом російського генерала стали дії, які дуже близькі сучасним українцям: в 1823 році Інзов домігся відстрочки давніх кредитів та домігся права на отримання нових; і тільки завдяки цьому бессарабські селяни змогли пережити жорстокі неврожаї 1820-1823 років.
Крім того, зясовується, що він став одним із засновни-ків міста Болграда, під назвою якого спочатку мало розбудо-вуватися, згідно з указом імператора, село Табак. Відтак за-слуга Інзова полягає в тому, що він вирішив будувати Бол-град на новому місці, неподалік села Табак, що дозволило архітектектурно формувати нове поселення саме як містеч-ко. На кожному з цих подвигів автор нарису зупиняється більш-менш докладно, підтверджуючи їх посиланнями на спогади сучасників Інзова та відповідні документи.
Та, водночас, цей нарис викликає цілька принципових зауважень.
Перше. Книжка переобтяжена зайвими історичними оповідями, які здебільшого не мають някого відношення до життя генерала Інзова, і це тільки заважає сприйняттю його образу. Абсолютно невиправданою є, наприклад, публікація давно відомої історичної оповідки "Подвиг брига "Мерку-рий", яка зайняла майже шість сторінок. Те ж саме можна сказати про оповідки "Наваринское сражение", "Сражение у Кулевчи", "Адрианопольский мир" та низку інших.
Навіщо було переказувати ці загальновідомі епізоди з ро-сійсько-турецької війни 1828-29 років — залишається загад-кою. Вважаю, що без них книжка про Інзова лише виграла б, концентруючи увагу саме на постаті цього діяча.
Одним із подвигів Інзова стало написання ним, як вважає Агбунов, " Прошения задунайских переселенцев Бессарабии Александру I…". Щоб довести, що це "прошение" без підпи-су, складене саме Інзовим, Агбунов переконує нас:
"Прошение изначально было написано на русском языке. Затем автор попытался перевести его на болгарский. Он сла-бо знал болгарский язык. Некоторые предложения, с наибо-лее знакомыми болгарскими словами, ему удалось перевести почти полностью. Часть слов в разных местах он перевёл, часть – исказил, пытаясь приблизить их к болгарским, а оста-льные оставил без изменения"
Відтак іде рішучий висновок Агбунова: "Таковы два главных аргумента, которые убедительно доказывают, что прошение написал сам Инзов".
Далі подаються й інші аргументи. Природно, що, про-читавши ці докази, я змушений був виступити з рецензією в обласній газеті і звернути увагу як самого Михайла Агбуно-ва, так і всіх тих, хто з захопленням писав про цей "подвиг" до нього, і пише вже після нього, що в даному випадку Інзов вдався до… брутальної фальсифікації. Так-так, саме до фаль-сифікації.
Будучи високопоставленим імперським чиновником, по суті управителем цілого краю, він елементарно сфальшу-вав листа від болгарської громади, вдавшись при цьому спо-чатку до смислової, а згодом і до мовної, лінгвістичної "під болгарську мову" підробки, і надіслав це "прошеніє" імпера-торові. Ясна річ, генерал розраховував, що в імперській кан-целярії підробки не помітять, і вдадуться до певних рішень. Так воно, власне, і сталося, в Петербурзі на цю "развесистую клюкву" справді повелися.
Але дивна річ: із захопленням викладаючи в своєму на-рисі докази того, що автором листа-"прошенія" є сам царсь-кий генерал-чиновник Інзов, творець нарису Агбунов, як і всі ті, хто з захопленням писав про цей "подвиг" імперського чиновника до нього, чомусь так і не спромігся помітити, що в даному випадку він елементарно звинувачує свого гаряче шанованого генерала в фальсифікації. Тобто в тому, російсь-кою мовою кажучи, "служебном подлоге", який у карних ко-дексах усього світу визнається в якості брутального злочину. І, за більшістю з них, карається дуже і дуже жорстоко.
Тож, коли в газеті "Одеські вісті" від 23 травня 2009 ро-ку з'явилася моя рецензія — "Заглиблюючись в історію краю" — на це видання, автор її, Агбунов, на мій подив і подив чита-чів, ще й спробував полемізувати зі мною. І навіть у тій-таки газеті виступив зі статтею "Углубление в историю, или Не-обоснованные обвинения". Якими ж були його аргументи? О, переказувати тут немає сенсу, це треба читати. Зокрема Аг-бунов пише (подаю мовою оригіналу):
" Процитированнованный им (тобто мною – Б.С.) лин-гвистический анализ не имеет никакого отношения к аргуме-нтации вывода об авторстве И.Н. Инзова. Аргументы изло-жены двумя страницами далее: "Так кто же написал проше-ние задунайских переселенцев Александру I?". Пытаясь отве-тить на этот вопрос, я обратил внимание на формулировку "покойного генерал-фельдмаршала Голенищева-Кутузова" в первом абзаце прошения. Обычно так вспоминают людей, которых близко знали. А кто из фигурирующих в этом деле близко знал Кутузова? Иван Никитич Инзов… Таким обра-зом, в этом деле только Инзов мог написать о скончавшемся пять лет назад Кутузове – покойный. Следовательно, имен-но Иван Никитич (Инзов!) и составил прошение задунай-ских переселенцев Александру I. Это первый аргумент.
Второй аргумент. Ниже приводится отношение Инзова к Бахметьеву. В нем Иван Никитич приводит аналогичную формулировку: " покойным главнокомандующим Молдавс-кой армией". Тогда я сравнил фразы, в которых использова-ны эти формулировки. В прошении задунайских переселен-цев написано: "…остаемся неудовлетворенными по обеща-нию, которое нам дано было именем Вашего императорского величества от главнокомандующего тогда армией покойного генерал-фельдмаршала князя Голенищева-Кутузова".
В своем отношении Инзов спрашивает у Бахметьева, сколько переселенцев имеют право воспользоваться "обеща-ниями, именем его императорского величества, данными им покойным главкомандовавшим Молдавской армией". По су-ти это одна фраза, переработанная во втором случае в соот-ветствии с контекстом. Там имя автора зафиксировано до-кументально – Иван Инзов. Следовательно, он же автор прошения. Таковы два главных аргумента, которые убе-дительно доказывают, что прошение написал сам Инзов".
Ні-ні, ви наберіться терпіння і мужності перечитати це "заперечення", цю "полеміку" Агбунова зі мною – ще раз!
У вас не виникло запитання: а з приводу чого саме на-магався полемізувати зі мною пан Агбунов?.. Отож бо…
2
Навіть немає потреби особливо вдумуватися в заува-ження Агбунова, щоб переконатися, що, намагаючись спрос-товувати мої твердження щодо того, що в даному випадку маємо не реальне "прошеніє болгарських колоністів на ім'я імператора Олександра I", а елементарну фальшивку, автор нарису, навпаки, підтвердив її! Причому слід наголосити, що в своїй, "опротестованій" Абгуновим рецензії я навіть не за-суджував імперського чиновника Інзова за цього листа, — все ж таки чоловік в поті чола старався "во благо" болгарських колоністів.