Зазвичай випускників інституту скеровували на роботу в сільські школи області, хіба би хтось мав волохату лапу або студентки діставали справжні чи фіктивні довідки про вагітність, тоді мали можливість зачепитися в Дрогославі. Однак опіку над Солнцевим несподівано взяв сам ректор інституту. Йому подобався цей хлопець, на якого він звернув увагу ще з першого курсу, коли читав у них лекції. Той старанно усе записував, був серйозним і зібраним. Тепер як особисту трагедію він сприйняв смерть його батьків, про що багато гомоніли в Дрогославі, зважаючи на незвичайну пару Солнцевих. Знав би він, що втрата тата й мами остаточно вимела все моральне й душевне із Славка, то не шукав би йому місця в одній із дрогославських шкіл, а тим паче не підштовхував би власну доньку, аби та виходила заміж за Солнцева.
Ставши зятем ректора інституту, Славко віддячив йому за повною програмою якраз у стилі татуся-охоронця сталінських концтаборів. Декілька років він уже був кагебістським стукачем і тепер мав непочатий край роботи, переповідаючи своїм кураторам антирадянські висловлювання тестя. Якби це було ще наприкінці сімдесятих, ректор інституту загримів би туди, де свого часу побували батьки Солнцева. Тепер же на подібні речі дивилися крізь пальці, а самого стукача презирливо плескали по плечах. Мовляв, пиши, хлопче, скільки тобі влізе, але жодних наслідків для твого тестя це не матиме. Славко, мабуть, не розумів цієї гри. Він старається, а КГБ нічого не робить. Йому подобалося бути в гущавині подій, а тим більше – нагорі, спостерігаючи мало не з висоти пташиного лету, як під ним копошаться ці мерзенні люди. Подвійна роль не гнітила Солнцева. Навпаки – відчував себе героєм. У квартирі ректора інституту він грав роль люблячого чоловіка його доньки, який шанобливо ставиться до її батьків. Насправді ж отримував єзуїтське задоволення від власного уміння висмоктувати з пальця й перетворювати на серйозні звинувачення висмикнуті нізвідки й спрепаровані слова тестя. Той міг сказати що завгодно, без задньої думки спаплюжити радянський устрій, бо взагалі не був здатний на таке, зважаючи на свою боягузливість, що була неодмінною ознакою лояльності, – а вже Солнцев робив із мухи слона і смачно ліпив у доносах образ закостенілого антирадянщика. Мабуть, у нього не було на меті, щоби вночі за тестем приїхав "воронок" і забрав його у невідомість, тим паче, що й подібний транспорт вже давно віджив себе. Солнцеву подобався сам процес, коли можна було писати на людей, навіть відверту брехню, а тобі за це нічого не буде, ще й пару рублів підкинуть.
12
В пам'яті зринає давня мелодія. Забуте танго.
Вчила Андрія танцювати, а він невміло наступав на ноги. Спочатку сміялась, а потім накричала на нього. Допомогло. Став серйозним і уважним. Виявився здібним учнем, і Марина запишалася собою: вивчила коханого не тільки вальсувати, а й тангувати, як казала подругам.
Тепер мелодія цього забутого танго звучала крізь сон. Навіть не сама мелодія, а запах танго. Хотіла всеньку ніч дивитися на коханого, щоб не забути. А він спав, мов убитий, і усміхався кінчиками губ.
Втома таки здолала її. Звучала ця дивна мелодія. Але Марина танцювала сама. Ніби хтось невидимий вихиляв її туди й сюди, але ж вона знала, що нікого нема.
Прокинулася в тривозі. Вже відчувала біду, але не сміла нікому про це казати.
13
Життя Льоні Германсдерфера можна було розділити на дві частини: за Радянського Союзу, коли він соромився бути євреєм, і за незалежної України, коли зрозумів, що на єврействі можна заробити. У нього було типове єврейське обличчя і характерна приземкувата фігура, коли небо, здається, втоптує тебе в землю. Як дві краплі води, Льоня був схожий на батька, Тіберія Марковича, закарпатського чи то угорського єврея, який після Другої світової війни поселився в Дрогославі. Мама ж у Льоні була росіянкою, тому за канонами він аж ніяк не міг бути євреєм. Коли йому виповнилося три роки, вона померла, і Льоня зовсім її не пам'ятав.
Десь через рік, а може, й швидше батько привів додому свою студентку, якій на той час ледве виповнилося дев'ятнадцять. Льоня відразу назвав її мамою й усвідомлював власне як маму все своє життя. Це була расова єврейка з непередбачуваним характером. Вона могла щиро плакати, а вже через хвилину не менш щиро сміятись, хоча сльози ще не встигали висохнути на її очах. Так само з нервів могла відшльопати Льоню і тут же пригорнути його до себе, виціловуючи все його тільце.
Коли Льоні виповнилось одинадцять років, мама щезла. Він запам'ятав на все життя, що батько зберігав спокій і не розшукував її, ніби носив у собі якусь таємницю. Таємниця справді була, але і за Радянського Союзу, і за незалежної України Льоня не зовсім розібрався в тому, що ж насправді сталось, але у всьому звинувачував батька і ненавидів його за це.
Був у Льоні старший брат Яків, усього на рік молодший від Майї. Так звали нову дружину старого Германсдерфера. Батько обходив цю тему, і скільки Льоня в нього не розпитував, не відповідав по суті, хоча було видно, що він злий на Майю, яка зрадила йому, і на Якова, який наважився таке зробити. Сам Яків не знав, чи завагітніла Майя від нього, але погоджувався, що через нього вона зникла з їхнього життя. За це Льоня ненавидів старшого брата не менше, ніж батька.
Міліція робила видимість, що розшукує зниклу, але минув рік-другий – і навіть формальні дії щодо цього були припинені.
14
Андрій мав від'їжджати в понеділок, а в суботу зібрались у вузькому колі сім'ї, запросивши Іванну Степанівну. Сумні були ті проводи. Андрій виглядав розгубленим.
Батько напився і почав клеїтися до Іванни Степанівни, аж поки дружина не нагримала на нього. Марина плакала, аж Андрій не витримав:
– Будеш на моїх поминках плакати, а зараз ще зарано.
Хотів пожартувати, а вийшло по-дурному.
Петрик і Павлик сміялись, і це трохи розраджувало присутніх.
Під кінець й Андрій запанікував:
– Не піду я нікуди! Хай Порошенко сам воює.
Всі принишкли, але ніхто й слова не сказав.
15
Суботу, ніч і шматочок неділі Соломія провела з Софійкою в її селі. Тут було так добре, чисто і свіжо, що здавалося, ніби на цьому клаптику землі Бог облаштував рай.
У Софійки були чудові тато й мама. Соломія навіть подумала, що теж хотіла би мати таких батьків.
А ще їй відразу впав в око брат Софійки – Левко. Щоправда, йому було вже двадцять п'ять, але він ще не одружився.
Боже, як вони мило щебетали з Софійкою! Про своє, дівоче. Здавалося, в цьому нема ніяких секретів. Але ж дівчата вміють кожну річ, яка іншим видається незбагненною дурницею, обгорнути такою таємницею, що самому хочеться поринути в їх розкриття.
Вони, мов малі діти, хіхікали, дивлячись на Левка, і той розумів, що говорять про нього. Спочатку червонів, відводячи погляд від чарівної Соломії, а потім став усміхатись їй, кидаючи дівчину в фарбу.
Соломія розмовляла з Софійкою до пізньої ночі. Вони будували якісь далекосяжні прожекти і самі ж сміялися з них, розуміючи, що не можуть втілити їх у життя.
Софійка вже спала, а Соломія ніяк не могла заснути. Вона думала про Левка. Розуміла, що не сміє думати про нього так. Як так? Не змогла би дати собі відповідь. Але коли вона думає про нього так, то це означає, що вона зраджує своєму нареченому.
І тут уперше до її бідної голівоньки завітала думка, що наречений зрадив їй. Він жодного разу не відвідав її у психіатричній лікарні. Мабуть, знає, що вона вже вдома, але так і не зателефонував. І якщо раніше Соломія з болем думала про це й сльози душили її від образи, то тепер жаль до нареченого пронизував її тіло. Це його гріх, а вона нічого не може вдіяти. Лиш молитиметься за нього, аби Бог простив його.
З цією щасливою думкою, змучена, Соломія нарешті заснула.
16
Найбільш популярним на Дрогославщині серед засобів масової інформації було Інтернет-видання "Дрогослав-Інфо". Поза очі його ще називали "зливним бачком" – особливо ті, по кому воно пройшлося. Характерною особливістю "Дрогослав-Інфо" було те, що на сайті будь-хто під псевдонімом міг опублікувати будь-який коментар, який не вилучали, не піддавали цензурі, навіть якщо там були російсько-татарські мати чи лагідна українська лайка на кшталт "бодай би тебе качка копнула". Дрогославців тягнуло до цього Інтернет-видання, як мух до лайна. Можна було пройтись по будь-якій фігурі, набрехати про неї що завгодно й не нести за це жодної відповідальності.
Адміністратором сайту був екстравагантний інфантильний Максим Федак, чоловік невизначеного віку. Подейкували, що він працює на СБУ, ФСБ, ЦРУ, Моссад, МІ-6 і на цілу низку інших світових розвідок, включно з парагвайською і китайською. Максим не підтверджував цього, але й не заперечував, постійно зберігаючи загадковість навколо своєї персони.
Одного разу професор Дрогославського державного педагогічного університету з дивним прізвищем Монах подав до суду на "Дрогослав-Інфо", вимагаючи матеріальної компенсації за моральну образу. У багатьох коментарях до різних статей його називали хабарником, а ще звинувачували в тому, що він змушує студенток вступати з ним в інтимні зв'язки, якщо ті хочуть успішно здати в нього екзамен. Зважаючи на те, що викладав він педагогіку, це була одна із ключових дисциплін в університеті.
Із затії професора Монаха нічого путнього не вийшло. Всі розуміли, що саме від адміністратора сайту Максима Федака залежить, з'явиться той чи інший коментар, чи його вилучать, проте суддя так і не зумів встановити власника "Дрогослав-Інфо", який зумів засекретити своє прізвище завдяки недолугим законам про засоби масової інформації. Саме власник мав виступати відповідачем у цій справі. Нема власника – нема справи.
Після майже річного розгляду справу відправили до архіву, а загадковість Максима Федака зростала прямо пропорційно з упевненістю дрогославців, що він справді працює на багато розвідок світу і від цього чоловіка слід триматися якомога далі. А тут ще несподівано помер професор Монах, який мав сміливість подати до суду на "Дрогослав-Інфо". Висновок напрошувався сам по собі: не лізь, де тобі не треба, бо за все заплатиш власним життям.
Це призвело до того, що аноніми на сайті Максима Федака стали ще більш нахабними й обливали брудом усіх, кого тільки хотіли.