Адже на ній чарівні черевички… і вона з легкістю потрапила у дупло. Там було три кімнати, а також кухня, де на сонячному камені, як на плиті, запікалися фрукти, смажилося насіння та горішки. Цей камінь не був надто гарячий… А тільки теплий. І, як казали білявчики, завжди зостається таким.
Мама готувала вечерю. Сестри Малюша, Іні та Ані, їй допомагали. А татко відправився до озера – набрати води і нарвати трави, щоб притрусити підлогу.
– А скільки років тобі виповниться завтра? – у Малюша запитала Тея.
– Дванадцять!
– Дванадцять років? – перепитала вона і сказала: – От жартівник! Це мені дванадцять років, а тобі, певно, п'ять? Більше тобі не даси.
– Що? Як це не даси? Мені дванадцять! Дванадцять… десятиліть, – уточнив Малюш.
– Ну і сказав! – пирснула Тея.
– Не віриш? – образився Малюш і промовив: – У Лісочудовії є такі довгожителі, що й не пам'ятають, скільки їм літ. Вони кажуть, що життя покидає тільки тих, хто перестає робити добрі справи і мріяти. Та серед наших таких я не знаю, – зазначив Малюш. – А знаєш, – промовив він поважно і впевнено, – що моїм дідусеві й бабусі давно за двісті десятиліть, а татові випов-
нилося дев'яносто… десятиліть, а мамі – на десять менше… А не віриш – запитай їх.
– Так і є! Малюш каже правду, – засвідчила мама, коли Тея запитала її про це.
"Все ясно! Це – інший світ… – подумала Тея. – Жаль, що я народилась не тут… Якби було так, моя бабуся була б зараз зі мною. Їй було вісімдесят, коли вона відправилась на небеса… І, як запевняли мама з татом, бабусенька прожила довге і щасливе життя…" – так роздумувала дівчинка, знаходячись в середині величезного дуба.
Настав вечір. Розкинувшись на м'якій канапі, Тея й не зчулася, як заснула. Коли мама гукнула усіх вечеряти, Малюш не став її будити. А лиш тихесенько вкрив плюшевим пледом.
– А Теї – дванадцять років! – зазначив він за столом.
– Невже? – здивувався тато і, подивившись на своїх дітлахів, сказав: – Коли вам було стільки, ви були значно меншими.
– Воно так, бо Тея – земна дівчинка, – озвалась його дружина. У батьків Малюша такі кумедні імена: тата звуть Груш, а маму – Шуня.
– У Теї незвичайні черевички. Завдяки їм вона може здійматися у повітря, як і ми, – мовила Шуня й продовжила: – Ці черевички завжди перебували на одній лісовій галявині, на одному і тому ж місці… І скільки б їх звідти не брали – вони все одно туди поверталися. Шкода, що на жителів Лісочудовії вони завеликі, – зауважила Шуня. І згадала, як колись у дитинстві знайшла на галявині черевички і принесла додому. Але хто б їх не міряв, усім вони були не в пору.
Лісочудовці і не здогадувалися про те, що ці черевички робляться чарівними, коли їх взувають звичайнісінькі земні люди, а вірніше – діти. І не якісь, а чуйні, щирі… Які знайдуть їх одного разу в шафі, в той час, коли мешканцям Лісочудовії знадобиться допомога. Лісочудовці – вони ж, як і ми, бувають необережними та необачними.
Вночі Тея міцно спала.
Над ранок вона прокинулась. Їй дуже хотілося їсти, і вона тихенько пішла на кухню. На столі були запечені яблука.
– Певно, їх залишили для мене! – зраділа вона.
Вона їла, дивилася у вікно й збагнула, що настав новий день, і сьогодні у Малюша – день народження.
"Що ж йому подарувати?" – міркувала дівчинка і раптом почула, що він прокинувся.
– Доброго ранку! Доброго ранку! – линув будинком його веселий голос. Першими Малюша привітали тато і мама.
– З днем народження, синку! З днем народження, дорогий!
– З днем народження, братику! – поздоровили його сестрички і подарували великий яскравий малюнок, на якому була зображена зелена Лісочудовія.
Аж раптом почувся стук: хтось завітав. Це були дідусь і бабуся.
– З днем народження, онучку! – обіймали вони Малюша. – Ось… тобі від нас подарунок! Він – живий! – зауважив дідусь, дістаючи зі своєї великої кишені веселого щиглика. Той відразу полюбив іменинника – сів йому на плече та заспівав.
Тея теж привітала Малюша:
– З днем народження, друже! – сказала вона і заспівала пісеньку. Однак… їй так хотілося щось йому подарувати… залишити на згадку…
І вона згадала про одну річ. Про невеличкий біленький камінчик з дірочкою посередині, котрий на ниточці висів у неї на шиї.
– Ось, візьми! Його я знайшла біля моря, він щасливий, бо з дірочкою.
– Ой… Дякую! Такого камінчика немає ні в кого! – радо вигукнув хлопчик.
Невдовзі до Малюша поприходили друзі. Мама Шуня накрила святковий стіл. Там були запечені сливи, яблука, груші, цукати, пелюстки в цукрі, смачний малиновий чай, смажені горішки ліщини, насіння шишок і, звичайно ж, торт – великий і такий смачний. На ньому було так багато свічок! І Малюш їх задув… Усі сто двадцять! Щоправда, не в одну мить.
Щасливий Малюш сміявся, плескав у долоні від радості. А його друзі – такі ж веселі, худорляві, біленькі – трусили своїми білявими голівками, їхнє
волосся розпушувалося, і вони піднімались в повітря. Нагадуючи білу кульбабу, вони кружляли над галявинами, потім здійнялися вище дубів і стрибали з дерева на дерево, з гілки на гілку.
– І я б так кружляв, якби не мій обпалений чуб… – журився Малюш, стежачи за ними.
– Не сумуй, синку! – втішав його тато, а потім дістав з кишені квітку дикої мальви і подав Малюшеві.
– Спасибі, татку!
– Зажди дякувати, у мене є ще щось... – сказав тато Груш і дістав з кишені невеличку пляшечку з пилком мальви. – Цей пилок цілющий! А що як припудрити ним твого чуба?
Малюш відкрив пляшечку. Після того, як він припорошив собі чуб, той миттєво відріс.
– Яка радість! Мій чуб виріс! – вигукнув він і потрусив головою. Волосся піднялось, розпушилося… і він відірвався від землі. – Я знову літаю! Дивіться! – кричав щасливий Малюш.
– Ух! У-хо-хо… – зачаїли подих дуби, задивившись на веселого хлопчика. Як білка, він стрибав з гілки на гілку… І ніхто не міг його наздогнати. Звісно, Тея зуміла б, але їй так подобалося сидіти на галявині і просто спо-
стерігати.
– Мерщій до нас! – кликав її Малюш. – Закружляймо, як парашутики!
– Як парашутики! – повторювали за ним і летіли слідом сестри Іні та Ані.
"Всі діти – і великі, і малі – люблять пустувати. Але як таким вчитися в школі? Певно, у них в щоденнику ціла купа зауважень", – подумала Тея і, коли вони опустилися, запитала:
– А в Лісочудовії є школа?
– Ні! А що це?
– Школа – це такий собі дім, де вчать різним наукам.
– А ми і так все знаємо! Вміємо і читати, і писати – від самого народження, – сказали білявчики.
– Мабуть, вас навчила мама? Чи тато…
– Ні… Ми такими народилися. Всі лісочудовці такими народжуються! Почувши це, Тея так здивувалась, що й розгубилася… А потім замис-
лилася.
Звісно… Їй теж хотілося так само, від самого народження, знати усе на світі! Тоді було багато б вільного часу, не треба готуватися до уроків… Та і взагалі… Якщо було б так, то вона б не ходила до школи. Бо навіщо тоді школа?
Та все ж… Тея народилася в іншому світі, де все треба пізнавати, вчитися, запам'ятовувати... Читати книжки, уважно слухати вчителів і батьків.
– А я… – озвався Малюш, пригадавши, – якось чув від бабусі, що десь там, за межею Лісочудовії, діти постійно навчаються.
– Так і є, якщо не зважати на канікули, – мовила Тея і, подумавши про літні, осінні, а потім і зимові канікули, поглянула на зелене листя дубів.
– А в Лісочудовії буває зима? – запитала вона.
– Аякже! Вона приходить слідом за осінню. Сніжна, казкова! – відповів Малюш і дістав зі своєї великої кишені срібну ложечку.
– Ось… дивись! – сказав він.
Ця ложечка була не проста… На її круглій сріблястій поверхні, як у дзеркальці, відображались весна, літо, осінь і, звичайно ж, зима. Тея дивилася в ложечку і бачила простори Лісочудовії, що були чарівні і білі від снігу. Під сніжними шапками дуби здавалися ще могутнішими, ще гарнішими...
– Чого-чого, а такого я ніколи не бачила! – дивувалася Тея, з усіх боків оглядаючи ложечку. – Звідки вона в тебе?
– Я якось випадково знайшов її у воронячому гнізді, що на будинку дідуся і бабусі. Вони були такі раді, що ложечка знайшлася, і дозволили, щоб я її залишив собі.
Діти слухали Малюша. Пригадували зиму, розглядали, передаючи одне одному чарівну ложечку… і не помітили, як до них підійшла мама Малюша. У її руках була парасолька. Легка і яскрава.
– А це тобі, синку, дарунок від мене, – сказала вона. – Щоб ти ніколи не мок під дощем.
– Це найгарніша парасолька у світі! Спасибі мамо! – обійняв матусю Малюш.
Непомітно… серед пишних дубів, серед пташиних пісень і духмяного лісового вітру спливав день.
Діти бавилися на бузковій галявині. Її так назвали через величезний кущ бузку, що квітував сизими пишними гронами від весни і до пізньої осені. Цей бузок був дуже незвичайним. Бо у його вітах можна було розгледіти веселу зелену дівчину, яка, здається, і є цим бузковим кущем. Вона розважала дітлахів – по черзі вкривала їх своїми руками-вітами, і вони зникали. А потім – з'являлися знову.
Тея також зникла. А насправді вона весело і негадано перетворилась на малесеньку квіточку бузку… Це тривало лише одну мить!
– А я була квіточкою… – сказала Тея.
– І я також був квіточкою... – промовив Малюш.
– І я… І я! – озивалися близнюки Іні та Ані.
– І я!… І я!… І я!... – весело підхопили інші діти.
Діти Лісочудовії дуже любили бузкову галявину і зелену дівчину, яку помічали серед бузкових суцвіть.
– Це вам на радість! – сказала вона, і діти впізнали її зелену посмішку, а за мить у Малюша, у Теї й інших дітлахів у долоні з'явилась малесенька квіточка бузку. – Загадайте бажання! – промовила зелена дівчина. – Лише одне велике бажання… – сказала вона і зникла – чарівно розтала у рясних бузкових вітах.
Так було завжди. День народження – день особливий!
Діти вирушили додому – кожен з чарівною квіточкою. Вони не шуміли, не кричали… Напроти. Були замріяні, розмірковуючи: яке б загадати бажання? Іні та Ані відстали від гурту. Вони чекали Тею і Малюша, які й досі стояли біля бузку.
– А я вже придумав, що загадати! – сказав Малюш. І чомусь саме в цю мить Тея згадала, що їй давно пора бути вдома! Їй треба поспішати! Скоро настане вечір, а за ним – ніч. Але якщо вона вирушить зараз, то не попрощається з татом і мамою Малюша, з його дідусем і бабусею.
– А я загадаю бажання потім, – сказала вона, – бо мені час вертатись додому! Та спершу я хочу попрощатися з твоєю родиною.
– Тоді мерщій! Летимо! – вигукнув Малюш, піднявся в повітря і пострибав по вершечках дубів.