е й хтозна які цікаві пригоди можуть статися і в таборі водолазів, і на морі, під час пошуків! Тому, навіть співчуваючи Дінці, все ж таки не стримався, щоб не сказати:
— Гаразд, я людина не злостива. Іди, пий свій чай з варенням, ковтай таблетки, але знай, що з такими, як ти, я ніяких серйозних справ більше не матиму.
Обличчя Дінки спалахнуло від образи. Вона осудливо глянула на мене і побігла до своєї парадної.
Захопившись розмовою, я не зважив на те, що Старий Штурман ще не від'їхав.
— Навіщо ти це, капітане?—з докором мовив він, виглядаючи з машини.— Вона ж — дівчина. А раптом справді захворіє так, що доведеться класти до лікарні? Та й, знаєш, моряк не повинен поводитись із жінками, як оце ти.
— Та це я просто так, жартома, — зніяковіло виправдовуюсь перед ним.
— Ні, капітане, так не жартують. І не забудь завтра навідатися до неї. З цукерками.
— Домовились, — зітхнув я, відводячи погляд. Старий Штурман навіть не здогадувався, як образливо було вислуховувати ці його поради. Я і сам мав намір провідати її завтра. А розмова з Дінкою... Сам не знаю, чого це раптом я почав докоряти їй. Мабуть правий Вадик, кажучи, що взаємини у нас із Дінкою – "не як у людей".
Старий Штурман поїхав. А я ще довго стояв, дивлячись на балкон Дінки і сподіваючись, що вона ось-ось з'явиться там.
27
Зрозумівши, що чекати далі марне: Дінка все одно не вийде, і навіть не визирне, я зітхнув і, раз по раз озираючись, подався до яхт-клубу. Першим трапився мені керівник групи Федір Пилипович. Він саме піднімався трапом на борт "Оріона", але, помітивши мене, затримався.
— Ти куди це зник, юнго?—досить суворо запитав він.
— Та так, побував в одній експедиції...
— Ага, одразу в експедиції!.. – не повірив мені керівник. — Напевне, ходив до берегів Нової Гвінеї?
— До Гвінеї не дійшли. Зате шукали затонулий катер, отой, з якого висаджувався Клим Васильович.
— Ти це — всерйоз?
— Звичайно ж. Разом із водолазами. Хіба ви не чули про таку експедицію?
І тут же, біля трапа, коротко розповів йому про все, що знав: і про катер, і про водолазів, і про обеліск на могилі десантників, на якому помилково викарбували прізвище Старого Штурмана, і про моряка, якого ми розшукали.
— Ну, тоді ти молодець,— похвалив Федір Пилипович, вислухавши мою розповідь.— Можеш вважати, що з цієї експедиції ти й почав по-справжньому проходити морську школу. А я, чесно кажучи, вже подумав, що ти просто злякався флотської науки, скис і тихенько втік.
— А де вся наша група?
— На екскурсії, знайомиться з трюмами. Корабель треба вивчати краще, ніж свою квартиру. До речі, зараз вони мають піднятися. Розкажи їм усе, що знаєш. Адже хлопцям теж цікаво дізнатися про цю подорож.
І я справді розповів, ще й трішечки нафантазував. Та оскільки всім було цікаво, до вигадок моїх ніхто не присікувався.
А з обіду ми вперше вийшли в море на яхтах під вітрилами. Щоправда, далі Одеської затоки поки що не виходили, та все одно ми були в морі! І над нами буяли вітрила! І це був день, коли я справді відчув себе моряком. Там, у морі, під вітрилами, я і сказав собі, що обов'язково стану курсантом Флотилії юних моряків, а згодом вступатиму до морехідного училища.
Того дня я ще не знав, що саме тоді, як, ухопившись разом із Ромою за канати, я "ловив" вітрилом вітер-східняк, мій батько, спустившись під воду — пощастило саме йому! — доповів на бот: "Бачу справа від себе корпус невідомого корабля! Починаю обстеження...". І що цим "невідомим кораблем" був бронекатер під номером 210.
28
Кілька останніх днів усі курсанти з "Оріона" тільки й говорили про п'ятиденний похід до берегів Криму і Кавказу. Й ось біля того ж таки причалу, де колись ми зустрічали "Магеллана", на них чекає невеличкий теплохід "Омега", на якому вже порядкують курсанти морехідної школи та середнього морехідного училища.
Нарешті біля трапа вишикувалися й хлопці з Флотилії юних моряків. У новенькій, добре підігнаній морській формі, вони здаються ще дорослішими, поважнішими, ніж були досі. І як же я заздрю їм!
Минає кілька хвилин. Після всіляких там врочистостей курсанти по одному піднімаються на корабель і теж стають членами екіпажу. Я, батьки мої, Дінка зі своїми батьками, сотні незнайомих нам людей, що зібралися на причалі, махаємо їм руками, щось кричимо, і всі чомусь радіємо. Неначе теж вирушаємо в далеку мандрівку.
Ось я вже бачу на судні Рому, Артура, Вадика, Петька Роговенка і багатьох інших хлопців, з якими встиг подружитися і які давно не мають мене за "малявку". Тепер ми — друзі. І, напевне, всі вони дуже жалкують, що мені не вдалося піти в похід разом із ними.
— Що, капітане, поки що — серед проводжаючих? — раптом з'являється звідкись Клим Васильович.
— Отож, — сумовито кажу я.
— Шкодуєш, що не з ними?
— А хто б, на моєму місці, не шкодував? — зітхнув я, поглянувши на батька. Але він підбадьорливо всміхнувся і поплескав мене по плечу, мовляв, нічого, колись так само проводжатимемо й тебе.
— Чесно кажучи, я теж заздрю цим хлопчакам,— несподівано мовить Старий Штурман.— Що не кажи, а їх чекає море. Як тут не позаздрити?
Тим часом "Омега" відходить від причалу і повільно наближається до білої, освітленої вранішнім промінням, вежі маяка. Я дивлюся на корабель, на пташиний вир, що шугає над його щоглами, і мені чомусь здається, що там, на "Омезі", ось-ось схаменуться, зупинять машину, спустять шлюпку, і по судновому підсилювачу пролунає: "Членові екіпажу Радику Костичу піднятися на судно і зайняти місце, згідно з судновим розкладом!".