Бійся контролерів, але потрапляй на очі й касирові, не користуйся автоматичними турнікетами, але обходь і вахтерів, чи як там вони називаються. Всяко уникай скандалів, галасу, пияків, що запропонують налити, та картярів, й несуттєво, шулери вони, чи й справді шукають четвертого. Бійся злодюжок та грабіжників, всяко обминай хуліганів, і навіть якщо поруч будуть забирати кошика в старенької бабці — не лізь.
Не пробуй знайомитися з дівчатами, навіть якщо вони всяко показують, що не проти. Не пали сам й не пригощай цигарками, якщо просять. Простягнеш руку — № на ній тільки клац! — і наручники. Не читай книжку № газету, і навіть не роби вигляд, бо зачитаєшся, й не помітиш, як ззаду підкрадаються тайняки, замасковані під пролетарську родину. Якщо раптом у вагон зайдуть циганки — перейди в інший. Якщо у вагоні тепло — вийди в холодний, бо в теплий наб'ються усі, й там до тебе підкрастися — раз плюнути. Якщо опинишся у холодному вагоні сам — перейди в теплий, бо привернеш увагу.
І весь, весь, весь цей час тримай руку на детонаторі!
Тоді зрозумієш, як почуває себе терорист.
Хочеш ним стати? Стань!
Зайшли контролери, розділилися, кругленька тітка пішла лівим боком, № молодий хлопець — правим. Моїм.
В очах чомусь затуманилося.
— Проїзні документи, будь ласка. Дякую. Ваші? Ага, дякую. Ваші?
Це тайняк. Точно. Інакше бути не може. Тайняк-ініціатор, той, що підходить до підозрюваного, звертається — № інший в цей час лупить його дубцем по макітрі. № двоє одразу хапають за руки, щоб детонатора не смикнув. № падають на плечі одразу четверо, щоб і не смикнув, і не відпустив, якщо він працює на розмикання.
— Ваш квиток, будь ласка? № ваш? № у вас що?
Контролери не бувають такими ввічливими. Вони лаються, хрипкими голосами вигукують на суржику "Ваш білет! № у вас шо, мужчина? Ану швидше, швидше, мені ще два вагони провірить нада!"
— Ваш квиток, будь ласка.
Я мовчки тицьнув двадцятку. Руки тремтіли. Очі сльозилися. Як з перепою.
Хлопець глянув на мене співчутливо, мовчки виписав квитка й повернув решту.
Чудовий момент для нападу! Я напружився, і...
Контролер пройшов далі.
— Ваші квитки, будь ласка.
Отак. Беру назад слова про те, що нічого за цей час не змінилося. Ввічливі контролери — це таки досягнення, мало не більше за швидкісні електрички.
Серце калатало у грудях, № в скронях гупали молоти. Шкідлива робота у терористів. Занадто нервова. Навіть гірше, аніж у вчителів молодших класів школи у якомусь пролетарському районі того ж Донецька.
Але що там розповідає жіночка-контролерка?
— ....дядько, видно, задрімав, я йому руку на плече поклала — № він як підскоче! Й до сумки! Мабуть, думав, що вкрали! Я посміхаюсь — № він, бідолашний, аж білий, і руки трусяться. З переляку купив білетик аж до кінця, № сам, мабуть, раніше встав, бо його вже не бачила. № чого нас лякатися, ми ж контролери, не грабіжники. Та не турбуйтесь, дідусю, я й так бачу, що ви пенсіонер! № по вам, жіночко, і не скажеш, але вірю, вірю, не треба посвідчення...
Контролери пішли, № серце моє ще довго стрибало, наче каштан на мотузці. Задрімав, кажете? Ні, жіночко, то він не задрімав. То він закляк з рукою на детонаторі.
У тих, хто женеться за терористом — теж шкідлива робота.
Натомість я тепер знаю, що їду правильним курсом.
Прогрес – це добре, але знаєте, як хочеться час від часу повернутися? № у дитинство, № хоча в молодість. Побачити Україну, такою, як вона була.
Не їдьте задля цього у Пирогове, Мукачеве чи Яремчу. То не справжнє, то для туристів. Не йдіть у музеї № на виставки народної творчості — те, хоч і справжнє, але вже мертве. Не ходіть на Майдан, і не роздивляйтеся парники, що повиростали там з легкої руки мера... як його там? Чи то Омеля, чи може й Омела, не ходіть по бутікам під ними — то вже Європа, № не Україна.
Сядьте у машину, тільки не "мерседеса" якогось, бо не проїдете там, де треба, і не в страховидного чорного джипа, бо люди будуть дивитися вслід із ненавистю, № воно вам треба? Візьміть за три сотні старенького бобика № москвича — і відчуйте різницю.
Проїдьте від Києва Окружною, помиліться із поворотом й з шикарної європейської траси скотіться на стареньку дорогу. Через Глеваху на Узин та Миронівку. Проїдьте вздовж стародавньої річки Рось, подивуйтесь на обеліск з дикого каменю, споруджений селянами більш як століття тому. Спитайте дорогу у бабці на давньому, шестидесятих років велосипеді з хитрокрученою рамою. Купіть відро яблук у дідуся в солом'яному брилі. № пляшку молока в повненької молодиці (тільки не разом, № молоко, № яблука, інакше враження від поїздки буде зіпсовано!).
Сфотографуйтеся біля млина неподалік від дороги — він діє, й досі неспішно, але й невпинно перемелює збіжжя на борошно. Не стоїть мертвим нерухомим пам'ятником, як в Пирогові.
Скупайтеся в Тясмині, підпливіть до греблі з боку Дніпра й подивуйтесь, як можна побудувати — водночас і велично, і анітрохи не затьмаривши природну красу того місця.
Обов'язково заскочте у Градизськ й купіть там копченого ляща. Він завтовшки з долоню, але прозорий, як товстий шар жовтого скла.
Але поспішайте — бо з одного боку суне в Україну пролетаріат з цигаркою у зубах, пляшкою пивав руці та шансоном у вусі, № з іншого — ефективний менеджер з ноутбуком, айподом та платиновою візою у кишені.
Надавати б обом по мармизам, та зіткнути поміж собою!
№ сядьте у електричку. Якщо з Харкова, то у Полтавському напрямку. Ви ще побачите лани із пшеницею замість рапсу. № з соняхами. №, у крайньому випадку, хоча б кукурудзою, яку тут чомусь дражнять "пшінкою". Млини, щоправда, вже електричні, але ще трапляються старі, муровані з граніту комори. Товсті кам'яні стіни — й очеретяна стріха. № що? Стояла півтори сотні років, постоїть ще стільки ж, якщо не полінуватись й взимку сходити на плавні по очерет.
Ви побачите старенькі, напівдерев'яні вокзали. Якщо буде час — зайдіть досередини, й побачите грубку. Був час, коли їх топили.
№ сталінського часу будиночки, пофарбовані у неймовірний жовтаво-зелено-фіолетовий колір. Справжнє ретро! І там, буває, й касирки сидять півстоліття, одні й ті ж. Й живуть за розкладом, звіряючи його за пасажирськими експресами, що пролітають, не зупиняючись.
Я б так не зміг.
От і він так не зміг.
У його рідному місті зараз трусили однокласників — але що можна сказати про людину, з якою двадцять років тому рік просидів за однією партою? Що списувати давав? Що арифметику любив, № на історії засинав? Що так само, як і всі, підкладав кнопки дівчатам й шипів, коли дівчата встигали зробити це першими?
Аякже. Хто хоч зашипить.
Стоп. Кажуть, що першим додумався підкласти не кнопку, № комсомольський значок. Зачіпка? № біс його зна.
Розпочав гонку озброєнь, збільшивши калібр плювачок до трьох сантиметрів. Ого. Це ж як, мабуть, бахкало. № піймали? № біс його зна.
Я неуважно читав ті новини, але знав, що дурниця це, й не має великого значення, були там якісь дитячі психологічні травми, чи не було, мав намір зробити велику бомбу й підірівати у класі, чи не мав. Мав потяг до гарненької вчительки, № чи навпаки, поглядав на дівчаток з меншого на рік класу. Дурня це все, й нісенітниці. Он і я бомби робив, так що?
Я згадав, що була колись робота, пов'язана з мінами, й що я виконував її з більшим задоволенням, аніж звичайну, й прикусив язика.
Може, й даремно це я. Може розумні конторські психологи зараз вже домалювують психологічний портрет нашого клієнта й за секунду на мобілу впаде повідомленні — "все ок, їдь додому".
Я поглянув — але, крім остання новина була лише про комсомольський значок. Казна що. Крім того, індикатор антени показав, що із зони впевненого прийому я вже вискочив.
Електричка чиргикала, не поспішаючи, зупиняючись мало не біля кожного стовпчика, й контингент у вагоні потроху мінявся — не якісно, звісно, № персонально. Ось вийшла бабця з клунком, і сів дядько із сумкою. Просидів, бездумно дивлячись у вікно, чотири зупинки й вийшов. Сіла дівка і втупилась в книжку. Хлопець зайшов, сів навпроти, щось спитав, щось сказав — й за кілька хвилин вже торохтіли про якусь Ліщинівку та Потоки.
— ...буває, що трусять. Заскакують двоє-троє до вагону, хапають якусь сумку № валізу, й тікати. І що тут зробиш? Щоправда, всяко буває, он вчора. Он, бачиш, плафон розбити? Кажуть, заскочили, сіпнули... № дядько вихопив пістолет та як пальне у стелю! Друзки так і бризнули!
Хлопець розповідав підозріло докладно, й те "кажуть" явно було вставлено для маскування. Ой, по халявах видно, як того пана, що був він, мабуть, одним із тих двох-трьох, що заскакують у вагони й сіпають. Але то несуттєво... № от про дядька, що пальнув у стелю — цікаво, вельми цікаво.
— Ага, отут і сидів, де зараз тітка з мішком сидить.
Дівка кивала, кокетливо прикривала долонею рота й сміялася, № сміялася, бо дурна. Хлопець і справді хвацький, але поки що в тебе, шановна, значно більше шансів опинитися на місці дядька із сумкою, аніж стати подругою такого хвацького парубка. №, боронь боже, й дружиною. Воно тобі треба?
— ...вискочили, знацця, № тут якраз й потяг рушив, так що біс його зна. Але ж, мабуть, прийшли мєнти, й було тому дядькові за пістолета!..
Дурний ти, хлопче, дурний. Подивися б на той плафон — скло розбито, № обшивка цілісінька. Гумкою він пальнув, й навіть якщо прийшов хтось дивитися, то лише поглянули на документи й подякували, що грабіжників кишнув.
Але це — точно зачіпка.
"Перевірити, чи не видавався дозвіл на зброю, чи не купував зброю, чи не фігурував у справах, пов'язаних зі зброєю".
Ганьба нашим аналітикам, ганьба. Мусили перевірити ще з самого початку, без всякого запиту! № вони, лопухи... ой.
"Дозвіл на пристрій для відстрілювання травматичних боєприпасів. Марка така-то, номер такий-то, не фігурував. Видано як члену козацького формування. Не фігурував.".
Отак. Даремно я їх, даремно.
Натомість у центр пішов лист про тутешні вчорашні події. Пішов лист, і справжня біда пішла по тутешній міліції. Не приведи господи, не доповіли хлопці про ту стрілянину, № мабуть-таки, що не доповіли.
Охоронця, що погано обшукав двох терористок у Домодєдові, посадили, здається, як посібника — років на п'ять. № там жертв було — й двох сотень не назбирати.