Надворі було чудесно. Насамперед страшно тихо, так тихо, що чути було, як півень співав десь у кінці села, як билось з радості власне серце. Подвір'я було вкрите пуховим покривалом, на якому виднілися сліди до хліва, де стояла корова, і до дровітні, де великий Федь, високий старий чоловік, рубав дрова.
Микола вийшов на вулицю. Сніг уже не падав. Вулицею їхав перший раз цієї зими санками, запряженими парою коней, багач Зеленський з сином, певне, в ліс по дрова. Микола позаздрив синові багача, що може їхати куди хоче і не мусить іти в школу, коли надворі така краса. Микола глянув на фільварок, що тонув у тумані. Палац поміщика був оточений старезними тополями, над якими літали і кричали зграї ворон і галок. Від його двора віяло завжди чимсь таємничим. Можливо, тому, що батьки не дозволяли Миколі ходити до того двора, а може, того, що там були невидані собаки, зустріч з якими була небезпечна.
Микола вийшов по сходах на ґанок, де стояла мітла і де діти мусили перед входом до класу обмести ноги. Він теж обмів свої черевики і зупинився на мить, щоб вдихнути ще раз запах зими. Йому хотілося змерзнути, щоб прийти в клас червоним, як селянські діти. Можна б скинути на хвилину пальто; але це була небезпечна справа. Хтось міг побачити з вікна, і тоді вже ніколи не пустили б у школу "через дорогу". Микола обмежився тим, що скатав снігову кульку, відкусив шматочок, від цього холодок пішов по всьому тілі, і пішов у клас, де його з нетерпінням чекав Іван Дума. Не давши Миколі навіть роздягтись, Іван розповів, що коло млина ріка вже добре замерзла і діти ковзаються, і що він змайстрував справжні санки-копаниці, якими не то що з гори спускатись, але в які можна й коня запрягати, і що, як тільки "розпустять" на свята; вони будуть спускатися з гори коло цвинтаря, і він певний, що санки летітимуть аж до ґуральні.
Микола дуже любив Івана Думу. Це був призвідник усіх забав. З Іваном вони купались, ловили рибу, раків, ходили в ліс по гриби і ягоди, взимку ковзались на ковзанах і спускалися з гори на саночках. Микола дуже любив також свою сестру і брата, і з ними він бавився, але вдома. Це були малята, з ними за межами подвір'я нічого було робити. Тому Іван Дума став незмінним другом і товаришем усіх Миколиних забав.
— Ти зивчив урок з німецької? — спитав Микола, коли Іван закінчив свою розповідь.
Іван знизав плечима.
— Коли ж я мав вивчити? Я був зайнятий санками,— відповів він.— Ти не думай, що такі санки можна зробити за день. Я вже на них тиждень потратив,— збрехав він, не моргнувши.— Але урок я вивчу,— заспокоїв він друга.— До кінця занять ще далеко. Як тільки твій тато займеться з третім класом, я й вивчу.
Довжанська чотирикласна школа, як, зрештою, всі чотирикласні школи, розміщувалась у двох класах. В першому відбувались зранку заняття другого класу, а після обіду — першого, що називався колись "шту-бою" 1, а третій і четвертий класи займались уранці в одному залі, поділеному умовно проходом між двома рядами парт. Перед цим проходом був поміст, або, як його називали, "градус", на ньому — стіл і стілець учителя. З правого боку від учителя — класна дошка. В кутку стояла шафа з різними паперами, актами і канцелярськими приладдями. Над столом учителя висів у золочених рамах портрет австрійського імператора Франца-Йосифа Першого, кругловидого діда з характерно виголеною бородою і двома білими кущиками волосся на лицях.
Точно о восьмій годині у клас входив учитель. Діти вставали і всі разом читали молитву старослов'янською мовою, звичайно, абсолютно не розуміючи значення слів, у чому, зрештою, і полягала святість молитви. Потім усі сідали, і починались заняття. Відбувались вони так: третьому класові, що сидів на лівому від учителя ряду парт, задавалось переписати з книжки певну кількість рядків. Це називалось "тихим заняттям". Третій клас дійсно тихо писав, а з четвертим велось заняття усно. Учитель або пояснював новий матеріал з арифметики, або опитував учнів, викладав географію, або велів учням читати з книжки заданий попереднього дня додому розділ. Так минала шкільна година. Після
Ш т у б а — певне, від німецького слова die Stube — кімната.
перерви четвертий клас діставав подібне заняття, а з третім проводилась робота по відповідній програмі усно. Під час такого тихого заняття Дума Іван гадав вивчити урок з німецької мови, ця практика ніколи не мала успіху, і на уроці німецької мови, який відбувався по закінченні загальних занять у школі, доводилось за це покутувати. Миколу з помилками в диктанті, підкресленими червоним олівцем, відправляв батько до мами. Це була дуже неприємна процедура. Мати докоряла синові, іноді навіть плакала, він плакав також і обіцяв виправитись. Іван ніс свій зшиток до свого батька, і Тимко Дума ретельно перераховував помилки синові на його штанцях прутом.
Другого дня Іван, звичайно, хвалився, що не дуже болісно, але хто то міг перевірити?
Бувало, що обидва учні діставали заслужену кару за невивчені уроки тут же, на місці. В таких випадках учитель не відсилав ледарів нікуди, а всипав їм сам, тростиною, заслужені порції. Для Миколи це було гірше, ніж іти до мами з помилками в диктанті, бо тоді плачу і голосінь матері все одно не уникалось, а соромно було перед своїми малятами, хоч вони ніколи з того не сміялись.
Настав довгожданий день зимових вакацій. Дітей "розпустили" того дня швидше, ніж звичайно. Микола прибіг додому найкоротшою дорогою, тобто через коридор і холодну вітальню, в якій узимку рідко коли палили, економлячи дрова. Кинувши книжки на стіл, він прожогом влетів у кухню і побачив Дмитра — візника дідового, що привіз із лісничівки святкові подарунки, між іншим і ялинку. Дмитро обідав за довгим столом. На ліжку, застеленому грубим, домашнього виробу рядном, на якому спала Маринка, сиділи Зіна і Євген і забавляли Дмитра розмовою про коней, пса, телят і тому подібні цікаві речі. Гість слухав, їв і солідно час від часу потакував. Дмитро вмів розповідати і знав багато казок. Діти любили його як рідного. Для нього "призбирували" тютюн, особливо в той час, коли батько набивав ним гільзи. Гаєвський сам не курив, але для гостей завжди тримав цигарки.
Привітавшись і поговоривши з Дмитром, Микола вийшов на подвір'я. Недалеко від порога стояли сани і розпряжена пара коней. Перед ними висіла причеплена до дишла опалка, а в ній січка з вівсом. Коні були прикриті веретами. Вони роздмухували ніздрями січку, вибираючи з неї овес.
Микола виліз на сани і розмріявся про те, як він виросте і буде їздити, куди захоче... А потім почав мріяти про поїздку до діда на різдвяні свята, що мали наступити за кілька днів.
Підготовка до свят-вечора йшла вже з самого ранку. За традицією, на вечерю мало бути дванадцять страв. В домі Гаєвських тої традиції точно не дотримувались, але такі страви, як пісний борщ з ушками, начиненими грибковим фаршем, різні види вареників: з картоплею, капустою і повидлом, голубці з гречаною кашею, кутя, риба, пампушки з трояндовим варенням, були обов'язкові. Діти їх дуже любили. Приготовляла вечерю мати, допомагала їй Маринка. Діти сиділи звичайно наМарин-чиному ліжку, стежили за роботою старших і при цьому самі дуже добре бавились. В повітрі плавали запахи прянощів, які бувають раз на рік і тільки на свят-вечір.
Батько з'являвся в кухні рідко, бо він прибирав ялинку в холодній вітальні, куди дітям не дозволялось заходити. Само деревце ялинки було цього року дуже гарне, пишне, його сам Дмитро вибрав, за що дістав від батька корону, а вже як воно виглядало, вбране золотим "янгольським волоссям" та різнокольоровими свічечками та цяцьками всякими! Ялинку показували дітям але по вечері. А до вечері було ще далеко, ще не все було приготовлено. Вся їжа, до речі, мусила бути пісна, отже, пампушки, наприклад, смажились на конопляній олії — зеленій, пахучій, яку били в олійні напередодні свят. На олії смажився в'ялений судак, якого, крім Маринки, ніхто не любив, проте готувалось його теж заради традиції.
Але нарешті роботи на кухні закінчено, надворі смеркло, з вікна уже не видно хліва, хіба якщо притулити лице до шибки і затулити очі від світла долонями.
На небі з'явилась зірка, а під вікном пролунали дитячі голоси колядників. Заколядували найменші. В маминих кофтах поверх своїх одежин, у великих чоботях з когось дорослого — колядують. Це і традиція, і спосіб добути кілька мідяних монеток на цукерки. Микола має для колядників дрібні гроші. Батько його розміняв цілу корону на самі грейцари для них.
Микола виходить надвір і дає колядникам по грей-цару. Через кілька хвилин приходить друга партія, третя і так допізна. Тим часом Маринка внесла до хатм сніп пшениці, який привіз Дмитро, і ставить його в куток. Цей сніп називається дідухом. Приносить вона і в'язку сіна та кладе під стіл, а потім в'язку соломи і розстеляє по підлозі. Діти починають бавитись у соломі. Вони вдають квочок, роблять у соломі гнізда, кладуть туди горіхи і сідають на них. Маринка зганяє "квочок" і забирає горіхи. Сміх, крик, гам. Забава триває, звичайно, недовго, дітей кличуть до кімнати одягатись і сідати до вечері. До столу сідають батьки, троє дітей і Маринка. За столом мусить бути парне число. По вечері, яка триває досить довго, бо страв дуже багато, хоч їх і мало хто їсть, батьки засвічують свічечки на ялинці, і всі переходять у вітальню. Тут уже напалено, але пахне не жилим — вологістю і лісом. На вікнах виблискують кристали снігу. При світлі свічечок вони грають всіма кольорами веселки.
Діти недовго сидять біля ялинки, їх і вона скоро знуджує, незважаючи на те, що дуже гарно вбрана і сама дуже пишна. Вони шукають нових цяцьок, пригадують старі, торішні і помагають гасити свічечки. Це теж одна з різдвяних приємностей. Малеча гасить найнижчі, дмухаючи на них, а Микола має бляшаний ковпачок на довгому пруті і гасить верхні, як паламар у церкві. Він робить це дуже поважно. В кімнаті темніє, повітря наповнюється запахом диму, деревце тьмяніє, і діти переходять у теплу кімнату, де вже прибрано рештки страв зі стола і де ще можна за столом посидіти. А під вікна підходять все нові колядники. Микола спочатку виносив їм гроші, а потім йому це набридло і він передав решту грейцарів Маринці, щоб вона виносила.