І скрізь
— Мирон. Він ні до кого не залицяється. Не філософує. Не переслідує настирливо. Не фліртує. Але тільки одна його присутність — і вже Мар’яна в світі казки. І ще нещаднішою критикою проймається, вражається кожною рисою і — гидує, гидує, гидує…
Щось діється з Мар’яною, вона сама не знає, що. Давно не була вона така прекрасно самотня, як тепер. І саме — на людях, коли ніхто не знає твоєї глибини, а ти змилюєш усіх безжурною посмішкою поверховости. Коли ж зоставалася якийсь час удома, то відкривалися безодні нестерпного безвихіддя.
Всі посинілі від холоду, скандзюблені, обдерті, всі викинуті із життя — рідні тоді Мар’яні. З ними, тільки коло них бачила своє місце. Бунтарське "я" кричить: "Ні! Або все, або нічого! Все!" Мар’яна так мало хоче в цьому "все", а проте не має його.
Посивілі дерева кажуть: "Мар’яно, прийшла зима, прийде весна, а тебе нема!" А хіба не однаково — є вона, чи нема її? Коли людина вибилася з сил, виснажилася, голодна, нічого на думку не йде, то нікому ж від цього не скрутно, тільки їй. А хіба Мар’яні не байдуже, що з світом робиться, коли вона пропадає? Низький егоїзм? Це Славине обвинувачення на Мар’яну не справляє жадного враження. Коли вона гнитиме в землі не пройшовши життьового циклу, — що ж для неї прикрашений рушниками папірець із її подобою? І ще далі йде вона: стає світом, байдужим до Мар’яниного скруту. Однаково, є вона із своїми стражданнями чи нема…
Ця відмова від себе, що приходить на людях, дає їй рівновагу. Чи ж іти їй за приписами, коли найвищі приписи диктує ця, така їй необхідна, рівновага? Позбудеться й цього (якби, скажімо, не було цих дивоглядних курсів), хробак порожнечі сточить її душу.
Тому Мар’яна потурає оцій малечі, що хоче приятелювати з нею. Кожен з них піде собі протоптаним шляшком, оці хлоп’ята, що з котурнів свого неуцтва всерйоз вважають себе інтелектуальними висотами. Оцей Нарцис Сорокопуд. Як не намагається він встановити контакт — не вдається йому. Хоч він дуже мудрі речі часом говорить, та Мар’яна щохвилини відчуває, що він — хлоп’я. Претендує на рівність із нею, а рівности не може бути, вона б ображала Мар’яну. Зате сам Нарцис цього не відчуває, він інколи навіть звисока повчає. Коли б не тепер, Мар’яна презирливо показала б йому місце за його невідповідну короткість.
— Ви — така дитина! — от таке говорить цей молокосос. — 3 вами можна зробити все, що захочеш.
І Мар’яна сміється. Скільки пихи й певности! "Пророк" не здогадується, що вона дужа іншим.
Проте, є дещо в кожній людині. От і Нарцис часом уміє подати влучну характеристику. Про Мирона він каже: "Тупий жулик". І Мар’яні теж здається, що цей Мирон — безпринципний пролаза, ще й зіпсутий до відрази. Характерно, як він іде: чванно, на пружинах. І ця чванність такої невисокої якости, така провінційно-цирульницька… Мар’яна призналася Нарцисові, що її часом така огида бере від цього Мирона! Боїться вона забруднитися об це болото.
Навіть Южний-п’яничка, що завжди просить позичити грошей на півлітра, завжди ходить посоловілий і тупувато-веселий, і той уже щось чистіше за цього дзшдзівер-зуха.
Мар’яна ніби зводить балянс свого теперішнього оточення. А головне, головне — безперспективність, їй і курси ці не зарадять. Страшно переступити через поріг кожного дня.
XIII
Відлига зжерла білість снігу на Хрещатику, хмурно й пронизливо-сіро в природі, сіро на душі. Мар’яна, нікому непотрібна, стоїть біля вітрини на розі й удає, що дивиться на виставлене електроприладця. Насправді ж вона кидає оком на трамвайну зупинку, хоче подивитися на "старика Володю". У провінційному лисячому хутрі й вушанці, — видко, приїхав із своєї цукроварні на день-два. Він стоїть і чекає трамваю, Мар’яна може на нього роздивлятися, він її не бачить. Як постарівся, як роздався! Як покарбоване обличчя прозаїчними думками! А може й він удає, що не бачить її, може й вона видалася йому облізлою, вицвілою?
І от як байдуже стукає її серце від цієї зустрічі. Скільки нестерпних мук, неспаних у сльозах ночей пережито, а тепер — нічогісінько не відгукнулося в ній. Якийсь жаль за симфоніями, що вже не існують… Володя приїхав статечно за покупками чи у відрядження, а Мар’яна безцільно заходить із крамниці до крамниці, подивитись і нічого не купити, аби серед людей, щоб розмовляти із собою на людському тлі. Це стало її потребою, це заміняло їй кішку й собаку.
Хтось узяв її під руку. Повернула голову — Мирон.
— Що ти тут робиш? — з пильною тривогою приглядається він до Мар’яни. — Я вже півгодини тебе спостерігаю.
Заскочена, Мар’яна не може отямитися. Що це за Мирон? Увесь час уникає її, не хоче говорити, а одночасно стежить. Дивиться — хто з нею? І нашорошено прислухається — що каже вона? Десь ненароком загортати: "Чи будеш на волейболі?" — і потім на волейболі не дивиться в її бік. Іншим разом: "Я чекаю тебе на виході!" — і не чекати. Допитуватися, коли й де вони зустрінуться, а потім те йде в небуття.
Скільки раз Мар’яна казала, собі, що поговорить просто, задушевно. З того нічого не виходило. І от, заскочена, навіть тепер вона не знаходить ні тонкости, ні простоти. Вона відповіла, внутрішньо замкнена, зовні зовсім невимушено:
— Дивлюся на оцю електричну плитку і думаю, чого це на вітрині стоїть, а як зайдеш купити, то скажуть, що нема.
Друзяка Мирон із шумливим полегшенням відказав:
— Боже мій! Яка світова проблема! Та я тобі зараз це влаштую. Тут мій добрий знайомий завмагом. Ходімо!
Справді, за п’ять хвилин плитка чудодійно опинилася в руках у Мар’яни, тільки шепнув Мирон щось завмагові. А ще за п’ять хвилин вони вже йшли вгору Лютеранською.
— Ми зараз її попробуємо, — каже Мирон, а це означає, що він іде до Мар’яни.
І скрізь він, як удома! Скільки в цього Мирона різних талантів!
— Просто, збіг обставин, — скромно відмовляється Мирон. — Мене всі дуже люблять, я придбав за цей час у Києві масу знайомих.
Мар’яна далі не розпитує. Якісь таємниці, щось він завжди не договорює… і завжди так, що навколо нього постає неприємна атмосфера, — чи вдає значну особу, чи якісь темні справи. Так і сьогодні. Мар’яна боїться наразитися на якийсь цинічний жарт, що ними Мирон часто натякає на свої донжуанські успіхи.
Та він сьогодні інакший. Такий, як у першу хвилину. Докладно розпитує, дорога йому кожна твоя дрібниця, ніяких поз "значної персони", чванливости. Тиха товариська зворушливість і зворушеність. Де ж та аморальність, що так забиває дух?
— А тепер спробуймо плитку. Зараз засмажимо яєшню.
— Ідея чудесна, — втішено погодився Мирон, і яєшня додала ще більшої зворушливости.
Мирон щирий, тихий, прибитий. Розглядають Мар’янині візерунчасті рядна, оглядають фотоапарат, що лишився Мар’яні ще від часів її вчителювання. Чи не могла б Мар’яна позичити на пару днів? Чому ні? Мар’яна не захоплювалася ніколи цим спортом, дуже бо нудна річ — проявляти неґативи. Апарат без діла лежить, Мар’яна давно вже поглядає на нього, чи не занести до комісійної крамниці. Треба ж чимось дотягти до кінця курсів, а там же вони будуть горнути шалені гонорари, — жартує Мар’яна.
Наостанку Мирон чомусь дякує Мар’яні за сердечність, коли це вона повинна б зробити, бо вивів її із сірої пригнобливої вулиці. Залишає Мар’яну заблукану в сумнівах.
Ну, що за людина цей Мирон? І хочеться знати, і страшно, що дорого заплатиш за цю цікавість. Був він сьогодні без задніх думок, товариш, а… а Мар’яна не долічилась кількох карбованців, що лежали на етажерці, наготовлені платити за хату. Може це вона заплатила за цю візиту? Подібний випадок був із Славою на волейболі, з торбинки десь ділися гроші… Чи не маємо ми справу з дрібним злодюжкою? Побачимо, як то він через пару днів принесе того апарата. Вже, мабуть, не доведеться нести до комісійної крамниці, тільки вона його й бачила.
І Мар’яна відчиняє навстежень вікно, двері, щоб вивітрити кімнату.
XIV
Мороз вернувся. Сьогодні, мабуть, ступнів 25. В такий мороз думка стає чітка й прозора. Радісна. Спадає тягар і з’являється почуття невмирущости. Хай би що! Тоді від такої своєї легкости мелеш язиком, що збреде, і воно виходить дотепно, і всі сміються, і несподівано стаєш душею товариства, і виходить так, що замість розходитися з волейболу додому, товариство опиняється в Славиній кімнаті.
Замість за столом, посідали долі на килимові. Східній бенкет. Ніякої різниці між дурними й розумними. Між цнотливими й аморальними. Сиплються анекдоти, сплітаються модні частушки з платівок, романси з кінофільмів, все частіше ритм румби… Перемагав:
Йолкі-палкі, лес густой,
ходіт папа халастой,
куда мама денется,
каґда папа женітся…
Від нього можна сп’яніти божевіллям, від цього Мирона. Він був би, як кисень зачамрілому, коли б Мар’яна не знала, що легше заподіяти собі смерть, ніж допустити болото в свої храми…
Цинік, він уміє якось вкласти в слова тривіяльної частушки поклади гнучких і плястичних відтінків не адресованої ні до кого, але тут наявної ніжности. Цинік, він говорить про поцілунок, як про несказану радість. Як він сказав: "Я знаю пам’ять і любов твою…" Не знати, чи це поезія, чи надхненне звертання до когось із присутніх… До кого ж? Слава може, чи Путькало — фотограф-кравець-інженер-маляр?
Була перша година ночі, як надумали розійтися. По дорозі Мирон питав, чи може він ще трохи потримати фотоапарат. Між іншим, він узавтра їде на десять днів… Аж біля Мар’яниного дому він раптом спинився.
— Ох, я ж і скотина! З самого ранку замкнув у кімнаті Джека й не лишив йому їсти! Прощаюсь, біжу!
Та в другу передумав.
— Нічого псові не зробиться. Відпочину кілька хвилин та й зараз піду.
Мар’яна не перечить. Вона, як завжди, певна себе. Коли вона захоче, тоді й піде від неї гість. Вино вже розвіялося, поки вони йшли, повнота й рівновага прийшли натомість. Вона певна себе, вона себе знає. Ще не було нікого, кого б вона не перемогла.
Скільки раз потрапляєш в обставини, що ніхто тебе не оборонить, і навіть не вадила б фізична сила, затопити з раз у пику напасникові. Але Мар’яна знає кращу силу. Вона починає випускати психічні заслони, так відводити й заговорювати напасника, що він зовсім забуває про своє, таке бурхливе п’ять хвилин тому, залицяння.
Що ж Мар’яні робити? Вона не має нікого, хто б заступився за неї, мусить сама оборонятися.