Втім, пробач: кожен годує себе сам.
— Отак воно краще, — похвалив мене Марко, — бо це ж, пробач мені, звичайнісінька демагогія.
— Демагогія йде завжди згори, а я живу внизу, на самих глибинах…
…І прірва в цілих тридцять років, і ніби один з нас так і зоставався сидіти на самому дні тої прірви, а інший підіймався, возносився над нею, щоб потім низринутися в глибини вже без надії, без сліду, без спомину.
Коли ж зламалася братова душа? Як я прогледів? В сорок шостому, коли Сталін почав зрікатися Перемоги, Маркові одинадцять, він ще дитина, але хто знає, що найперше вловлює дитяча душа — добро чи зло, благородство чи підступи, святощі чи сатанинство? В п’ятдесят шостому Хрущов став зрікатися Сталіна, Маркові двадцять один — небезпечний вік вибору, душа рветься на розпуття і не знає, куди кинутися, куди вдатися. Шістдесят п’ятий рік — Брежнєв відрікається від Хрущова, Маркові вже тридцять один, душа викристалізувалася, світ переверне — з дороги не зверне. Сімдесят шостий рік, Брежнєв, піштовхуваннй під лікоть Сусловим, зрікається самого Брежнєва, туман і пітьма наповзають навіть на ті нечисленні дні, що були в нашому житті, після бадьорих маршів починається безладне блукання, сліпе тицяння по кутках і тупиках, а пітьма стає суцільною, і боротися з нею несила, більшість скоряється й ламається, але Маркові сорок один, розквіт сил, хапати якомога більше і тримати, не випускаючи з рук, мерщій надягнути нову маску, не приміряючи, бо так званий розвинутий соціалізм — це суспільство суцільних масок і всезагального лицедійства, вимріяне царство свободи для званих і обраних, соціалізм для своїх. І ось вісімдесят шостий рік, Горбачов, сповідуючи успадкований від своїх "генеральних" попередників принцип: "Ти мене породив, я тебе і вб’ю", — вже не просто зрікається застою, волюнтаризму, культу, а рвучко й відважно розчиняє брами для свіжих вітрів і вільних душ, але всі вітри давно вже отруєні, а душі понищені, зламані, приспані, і в широкі брами великих сподівань вповзають міазми і потвори. Потвор народжує маячня, а в нас вийшло навпаки: вони плодилися посеред білого дня, в нас перед очима та ще й під наші захоплені вигуки й бурхливі овації. Орда принесла нам колись крик "Ура!", Візантія подарувала аплодисменти, і ми охоче прийняли ці підступні дари для скаламучення розуму і жили з ними цілу тисячу років.
Невже й брат мій — серед потвор? Він уцілів при всіх зреченнях і відступництвах, як Суслов у Кремлі, і хоч до Кремля не добрався, зате в Києві закорінився так міцно, що не здули його ніякі політичні бурі. Був на побігеньках у Підгорного, в Шелеста вигулькував з-за спини, до Щербицького перемандрував під пахву і гордо промовляв звідти: "Ми!.. Ми!.. Ми!.. Я не буду гарькати…"
Існувала досить зла легенда про те, як Марко перескочив з Нижньодніпровська до Києва. Зла і принизлива легенда, але я ніколи не питав Марка, не домагався коли й не спростування, то хоч простого пояснення.
Та подія пов’язувалася з іменем Кириченка. Кириченко тоді вже був у Москві, Хрущов забрав його з Києва і зробив другим секретарем ЦК, тобто повелителем всіх переляканих, запобігливих і догідливих. Було ще далеко до страшних Новочеркаський подій, коли Кириченко, який "залишився на господарстві" (Хрущов поплив на теплоході "Балтика" до Америки, щоб стукати по столу ботинком в ООН), віддав військам наказ розстріляти демонстрацію робітників, які протестували проти нелюдських умов життя, отож Кириченко ще не загримів з високих постів "на заслужений відпочинок", розкошував владою, купався в славі, коли з грюкотом і сиренним виттям котив у величезнім урядовім автомобілі, то здавалося, ніби своєю безмежно-широкою фізіономією заповнює все переднє скло, — вже й не відлякуюча маска східних деспотів, а щось ніби звіряча велич. А може, це отой пресловутий соціалізм з людським лицем? Того літа Кириченко ощасливив своїм "перебуванням" рідну Україну, відвідав красуню-Одесу, де колись здійснював керівництво, і на згадку про таку визначну подію посадив біля обкому партії каштанчик. На деревце одразу почепили пластинку з нержавіючої сталі з написом: "Это дерево посажено членом Политбюро…" Майже як у гоголівських Івана Івановича та Івана Никифоровича: "Сія диня з’їдена…" Але з насіння з’їдених гоголівськими героями динь виростали нові дині, а як росли дубки, каштанчики, берези, посаджені великим Мао, маршалом Тіто, Фіделем Кастро, нашим дорогим Микитою Сергійовичем, а також багатьма членами Політбюро? Гай-гай! Недосить видалося пронумерованих і прописаних людей — кортіло добратися ще й до кожної деревини!
Після Одеси визначний керівник ощасливив Київ, але не саму столицю, а лиш столичні мисливські угіддя, перейняті народними слугами мало не від київських князів. Тисячі гектарів древніх пущ на Лівобережжі обгороджено високою дротяною сіткою — звідти не вискочить звір, звідси не вскочить чоловік. Концтабір для звірів. А в надзирателях — мало не полковники, які дослужилися до своїх чинів при диких кабанах, тому й зватися повинні були відповідно: кабанячі полковники.
Було літо, полювання на звіра й птицю заборонене, але ж не для високих осіб. Начальство керує і полює перманентно, тобто безперервно, щоб не давати спокою й розслаблення ні людям, ні звірям. В давнину на лови з князем вирушала дружина, зганяли туди довколишніх смердів; поміщик, їдучи травити зайців, брав з собою псарів, дворових і кріпаків мужської статі; наше начальство теж не полює самотою, а неодмінно у належному супроводі відповідних чинів. Хто окреслює коло тих ощасливлених і як мій брат, який тоді був ще комсомольським секретариком далеко від Києва, міг потрапити на кириченківське полювання, — все це для мене так і лишається таємницею назавжди. Але сталося саме так.
Кириченко вмостився в бетонній бочці, поставленій на бетонних стовпах біля кормушок, кабанячі полковники нажахкали кабанів до тих кормушок, вельможний мисливець з одного пострілу вклав найбільшого вепря — ґуля наш батюшка, ґуля!.. Після цього належало причаститися всього, що послав бог і трудовий народ. Двері розчинено, високий гість перший ступив до трапезної кімнати, орлиним зором окинув стіл, столи і столики, все побачив, усе зауважив, помітив і відмітив, але ж соціалізм з людським лицем мав не тільки гострий зір, а й тонкий нюх, товариш Кириченко розкрилив ніздрі свого неабиякого носа, нюхнув наїдки й напитки, нюхнув ще раз і загримів: "А де діжкові огірки!"
Літо ще тільки починалося, огірочки могли бути малосольні, але діжкових не було.
— Без діжкових огірків і за стіл не сяду! — заявив вельможний гість.
І тут перед соціалізмом, який втратив людське лице, проштовхавшись крізь частокіл наближених, відважно і, сказати б, відчайдушно став мій непоказний братик і заявив:
— Дайте мені вертольот, і через три години діжкові огірки будуть на столі!
— Дайте йому вертольот, а ми зганяємо в більярд, — звелів можновладець, навіть не поцікавившись, хто це і що це перед ним.
Та коли Марко злітав до Нижньодніпровська і таки привіз маленьку діжечку з малесенькими, як мізинчик, солоними огірочками і Кириченко розхрумкав корнішон і пустив його за щоку, то муркнув Підгорному: "Такого хлопця треба держати під рукою. А він у тебе де?"
А здавалося б: що таке діжечка з солоними огірками? І як може звичайний предмет, мертва річ вирішити долю людини?
Я не розпитував брата про цей випадок.
* * *
І вже зовсім інша мертва річ, і не визначення людської долі, а лиш свідчення, спомин і біль.
Одразу по смерті Сталіна ми з професором Черкасом стали писати до військової прокуратури, до КДБ, до Міністерства оборони, питаючи про долю майора Михна. Відповіді не було нізвідки. Почалася хрущовська весна, мільйони людей вийшли з концтаборів, реабілітували загиблих, — про Гаврила Панасовича не було ніякої чутки. Тоді прийшов Брежнєв, лакизи зробили його маршалом, маршалові захотілося спогадів про бойові подвиги, а подвиги здійснюються тільки під мудрим командуванням, — так над країною знову стала виростати похмура тінь Генералісимуса, про невинно переслідуваних вже не було мови, збудовано нові концтабори, знайдено й поселенців для них — дисидентів, так знову вмерла воля і вмер народ, тепер уже, здавалося, навіки.
І тут Горбачов, і перестройка, і всі брами навстіж, і…
Ми ніколи не знаємо кінця, але початок був прекрасний, і саме той початок приніс мені несподіваного пакета в цупкій синій обгортці, з суворими грифами і п’ятьма сургучевими печатями, про існування яких я вже й забув.
Я зламав печаті, розрізав білі шнурки, зазирнув у таємничий пакет. Кілька аркушиків і обтріпаний блокнотнк з пожовклими сторіночками з півдолоні завбільшки.
В одному з листів писалося: "На ваш запрос сообщаем…" Довго писали, а читати, власне, нічого. Справу майора Михна Г. П. переглянуто і "за отсутствием состава преступления" його визнано невинним. Про що й повідомляється. Прекрасно! Ми тебе вбили, але тепер вирішили визнати живим.
Ще один папірець був випискою з постанови про реабілітацію Гаврила Панасовича, нарешті третій звався: "Опись вещей, изьятых при аресте гражданина Михно Г. А. и возвращаемнх родственникам покойного".
В "Описи" під номером один значилося: "Блокнот самодельный из бланков иностранного происхождения с надписями на иностранных языках".
Номера два не було, не було нічого більше: ні речей, ні повідомлення про те, де перебував Гаврило Панасович, де загинув, коли, від чого.
Ах, яка ж у нас робітнича та ще й селянська держава!
Я взяв той блокнотик, мов послання від усіх невинно убієнних, мов голос Гаврила Панасовича, мов його втомлену душу. Блокнотик вільно вміщався в моїх долонях, я міг зробити з долонь сховок для нього, пригріти, приголубити. Пожовклий папір можна з допомогою хімічних реактивів знов зробити білим, можна прочитати на ньому вицвілі літери і втрачені слова, а людини не воскресиш, не вернеш, не відновиш.
Блокнотик без палітурок, зшитий дивною шпагатиною з… картону. Гаврило Панасович розповідав мені про цей картонний шпагат, з якого зіткані були "матраци" для в’язнів концтабору. Набиті "матраци" були паперовими клаптями, настриженими з особових справ тих, кого вже немає на світі.