ти що, не чуєш, що по тобі стріляють?!"
Вона бігла на дзвіницю рятувати сина, який бозна-чого... чи з непевності тривожної, чи з гарячки, чи з якоїсь потаємної, тільки йому відомої причини вхопився за дзвоновий шнур; Михасько, звісно, материного крику не чув і не чув кулеметних черг, що влітали, як шуліки, крізь прорізи вікон й подеколи навіть подзьобували дзвін (і дзвін злякано зойкав), хлопець, напевно, був переповнений тільки лементом дзвона, тільки слово, крик "Рятуйтесь!" вкладав він у цей лемент, він сам себе не пам'ятав, він уже теж був дзвоном і металевим тривожним його лементом... був, аж поки куля не зачепила плече, й рука вмить охляла, випустивши шнурок.
Тим часом крутими сходами стугоніли на верхотуру енкаведисти, за ними летіла Катерина Юрчишина; солдати скручували Михаськові руки, а Катерина його обороняла... обороняла й все запитувала:
— Михайську, дитино, чи ти направду здурів із тим дзвоном! Що то було?
Хлопець й не пручався в енкаведистських цупких руках, з вер-хотури було йому видно ціле село, на багатьох подвір'ях в різних кутках стояли запряжені у вози коні... коні теребили в давальниках січку, а їх господарі клали на вози клунки з шматтям, мішки з мукою, торбини з сухарями і свіжим печеним хлібом.
— Хіба не видите, мамо, — відповів Михась. — Вивозять же... Його вели з дзвіниці під автоматами блідого, із закривавленим плечем; Катерина Юрчишина вже й не пробувала доганяти сина, ні його обороняти, вона так і залишилася ціпеніти на дзвіниці, не в змозі відірвати очей від клунків на возах на подвір'ях близьких і далеких, і тепер Катерина починала розуміти вчинок свого сина... виходить, він хотів усіх тих, кого нині мають виселити в Сибір, попередити, щоб устигли порятуватися, зникнути, запастися під землю.
Разом із Катериною Юрчишиною ціпеніли усі Горопахи; не існувало слова страшнішого від слова "вивезення", навіть смерть відступала на задній план, бо коли ти у цю ж таки хвилину вмреш, то тебе принаймні поховають у рідній землі, а висилка в Сибір означає глумления над твоєю душею, бо тебе виривали з коренем від землі, де ти народився, виривали від усього того минулого — сумного чи й радісного — від сусідів, добрих і не вельми, від татової й маминої могилок, від стежок, на яких ти виростав, від цілого звичного тобі світу; люди, що були приречені на висилку, здогадувалися, що їх попереду чекає тайга, каторжна робота, голод, бараки або ж землянки, безправність перед різними операми; а ще люди ці знали, що їм і їхнім дітям заказані будуть сьогодні і завтра всі дороги на Україну...
Та чи, зрештою, люди, що приречені на вивезення, були впевнені, що доїдуть до глухих сибірських закапелків, хіба до них не докочувалися лихі вістки, що в довжелезній дорозі у товарняках спалахували епідемії і люди гинули, як мухи, і не кликали до них лікарів, не існувало для них ніяких ліків.
Навіть людського погребения не було: загортали мерців у верети, обдротовували й покидали на обочинах запасних колій, де зупинялися ешелони, а вже куди далі мандрували мерці, то цього ніхто не знав.
Хіба від такої долі не заціпенієш?
Люди кусали губи, аж кров виступала, але ніхто не плакав, не кричав, не пробував, відпрошуючись, комусь цілувати руки, навіть діти пройнялися затятим нелюдським оціпенінням, таким надлюдським болем, що аж замерзав їм цей біль у душах, і потім ціле життя ходили вони з цим тягарем замерзлим.
Вивезення тривало в тиші, в напрузі, в якомусь начебто іншому, дерев'яному світі, де люди механічно й без поспіху запрягали, хто мав, свого коня, а в кого не було, то сільрада відряджала фірмана-сусіду, укладали в драбини свої манатки, припасені наперед харчі і тут же поміж сухарями тулили дітей, цілували пороги залишених напризволяще хат і виїжджали на вулицю.
До кожного воза був приставлений енкаведист...
За ґаздами ревла в стайнях худоба; тільки худібка мала право голосу; худібка, правда, й усе інше залишене добро належало від цієї хвилини державі, потім сільрада ним розпорядиться, та поки що худоба прощалася з своїми господарями, і жінки на возах затихають пальцями вуха, а сльози котяться, як перли із льоду, чоловіки ж поклепують своїх ґаздинь по полечах, заспокоюють, мовляв, якось воно буде, якось біду переживемо, перетерпимо.
І така тиша котилася селом, немов вулицями дибуляла чумна смерть, лише колеса возів поскрипують і скреготять обіддям об каміння на дорозі, і лише солдати в синіх кашкетах, зобачивши на котромусь возі дівчину, жартують голосно, весело, примовляючи, що на Сибіру, знаєш, які женишки. Ще подякуєш, красотко, що вивезли тебе, витурили з цієї розворохобленої Галілеї.
І регочуть, сушать зуби, схилившись на свої металеві щупи; однак і сміх їхній... так, і сміх їхній замерзає у повітрі, як птах у йорданські морози.
Сьогодні Горопахи не вперше переживають вивезення: уже тричі відбувалися схожі "операції", попередні, щоправда, не були такими багатолюдними, брали спочатку по чотири-п'ять родин, сьогодні ж на руках оперуповноваженого Ступи був список, "спущений із району", в якому значиться двадцять сім родин — майже ціла вулиця.
Найпершим стояло в списку прізвище старого директора школи Северина Петровича Гайдаша.
Гайдаша?
Вчитель і дружина його Ірина, немовби наперед очікуючи свого воза, сиділи вдягнуті в пальта на порозі своєї хати і про щось зрідка перемовлялися. Він був у капелюсі, і осінній вітер, налітаючи поривами з городів, здирав той капелюх з голови, і Гайдаш мусив тримати його за криси обома руками; Гайдашева дружина, "пані Ірина", як її за старою звичкою, називали в селі, горбилася в теплій шалі і зрідка покашлювала в кулак: всі в селі знали, що пані Ірина має слабі легені і часто кашляє кров'ю.
Двоє старих на порозі виглядали безконечно самотніми, загубленими серед людського оціпеніння; їхня самотність вразила навіть мене, хлопчиська, котрий іще не вмів сповна вимірювати глибину людського горя; я торкнув за руку маму і сказав, що піду і нарубаю директорові дров, бо щось не видно, щоб нині у них із коминка курилося, мабуть, старі нічого не варили.
— Я спражила молоко, понесу їм зараз, — подивилися на мене мама, і в їхніх очах запроменилася ніжність. Було їм приємно, що у них росте не байдужий до людського горя син? Не знаю... та й знати нічого не хотів, не думав про мамину ніжність, не було часу думати, бо заскрипіли вчителеві ворота і на розлоге подвір'я, на поруділий рум'янок в'їхав своєю клячею Семань Бойко; він, тримаючись за дишель, розвернув воза перед верандою, і поки він розвертав, ми з мамою здогадалися, що також будуть вивозити Гайдаша.
На подвір'ї появилося два стрибки з карабінами, а поміж ними голова сільради Петро Щирба, про котрого в селі казали, що він сам себе їсть, бо був худий, як риб'ячий хвіст, і нібито через худо-бизну в його голові не трималася купи жодна думка: слова не міг вимовити без заікання. Він числився "головою", "владою" про людське око, бо двох його попередників убили бандерівці.
— Н-наказано, г-громадянине Гайдаш, щоб і ви з панею своєю збиралися, — тупцював перед ґанком Щирба. Миршавий, у короткій підрубаній для зручності шинелині, у кирзяках з широченними халявами, в заяложеній рудій шапчині Щирба був схожий на городнє опудало; з усього, проте, було видно, що Щирбі ніяково, навіть тяжко сповняти свою службу, він оглядався на "яструбків", очікуючи, може, від них допомоги, то зиркав на дорогу, чи не появиться Ступа, а вчитель з дружиною не звертали на нього уваги, він мовби й не чинів перед ними, його гейби й не існувало, як не бачили вони також Семаня Бойка з його возом і шкапиною.
— Є наказ із району... вас теж... теє на Сибір, — знову заговорив голова. — Ото й воза вам, форшпан, рахуйте дали, щоб не пішки йшли.
— Бо Сибір далеко, — реготнув від криниці котрийсь із стрибків. — Якраз на цій клячі, ги-ги, поїдете.
Стрибки були сторонські, це учитель знав напевно, він був переконаний, що жодний з його учнів не посмів би так жорстоко з ним жартувати, однак у бік криниці й не глянув, і на тупцювання Щирби, на його слова заїкуваті далі не звертав уваги.
З висоти порога, з веранди він дивився на ворота, на дорогу, на село, і в погляді його пробивалося очікування. Мене пронизала думка, що старий наш директор школи усе ще не вірить, що приїхали і його вивозити з Горопахів, він, певно, вважав це за помилку.
А може, він ждав, що ось-ось прилетять на його ворота горопаські ґазди, жінки, діти, дівчата — безліч його учнів, котрі так часто дякували йому за науку, за добро, за порятунки від біди, за заступництво перед владою, за те, що вчив садити сади й закладати компости, за те, що будував із ними читальню і привчав читати книжки... і сьогодні за всі доброчинства село оборонить його від несправедливості, не дасть жбурнути його на фіру в солому й везти до білих ведмедів.
Село повинно було його оборонити ще того вечора, в читальні, коли оперуповноважений Ступа звинувачував його в смертельних гріхах... уже тоді хтось мусив би крикнути Ступі в лице, що це неправда; але тоді ніхто не крикнув, не шепнув навіть у кулак, кожен думав про себе, кожен був просмерджений своїм страхом, і оперуповноважений ще тієї суботи заніс Северина Гайдаша у списки для виселення.
Якщо тоді, тієї суботи ніхто не крикнув, то хіба крикне сьогодні? Хіба оборонить? Хіба промовить добре слово? Тиша ж бо яка гнітюча, низька, як стеля в могильному склепі, село заскліло, як комаха в допотопній краплині смоли, село в тиші, в смолі начебто й рухалося, сповняло якусь роботу, вимовляло якісь слова, одначе люди не були присутні ні в роботі, ні в словах, люди були присутні лише в страху, страхом дихали й раз по раз позирали на свої ворота: чи не скрипнуть, чи не з'явиться на подвір'ї ненависний Ступа або Щирба і не скаже: "Ану збирайся, ґаздо. Настала твоя черга їхати на переделку".
Старий учитель, мабуть, і сьогодні вперто не хотів, не умів і не міг себе примусити виміряти пропасть селянського страху бути вирваним з корінням із своєї нивки, бути потоптаним; він був людиною сміливою і гордою, сміливість і гордість прищеплював не одному поколінню горопаських школярів, і вони, школярі, не один раз за цю науку цілували йому руку, немов священику; ах, цілували, а сьогодні зрадили, як і тієї суботи...