Він упав на коліна, від дурманного диму, втоми і збудження молитовного каламутилось у голові, світ крутився колесом, танцював. Василько вхопився судорожно за мичку трави, уткнувся лобом у землю... земля приємно холодила, навівала мир і спокій.
II
Снилось Осьмомислові...
Снилось князеві галицькому, що начебто він спершу скинув з плеча корзно... корзно заважало в роботі, бо раз по раз пола спадала на десницю; корзно потрібне князеві, коли він сидить у сідлі.
Потому розстебнув малиновий каптан і зостався у полотняній сорочці... була, може, сорочка на княжому плечі непоказною, і, може, наївно чорніли і червоніли хрестики на пазусі й вуставках, але Осьмомисл її любив і шанував.
Сорочку колись вишивала Настуся.
"Ви ще не забули, люди ґречні, мою Настусю? Боже мій, як вона далеко від мене, я часом ловлю себе на тому, що не можу пригадати її обличчя, тільки очі її синіють у моїй пам'яті... очі на ціле обличчя. Коли б я цю полотняну сорочку носив у будень і свято, то, може, пригадав би Насту сине лице і Насту сині руки, але я боюся щодня її одягати, полотно дочасно зотліє на моїх плечах, або дочасно відцвітуть хрестики, вишиті чорною і черленою ниткою, і зостанусь тоді убогим старцем. Я ж цю сорочку уберіг од лютих очей моєї Ольги, і од бояр уберіг... бояри колись чоботиськами вичавлювали все нав-круж — все, що нагадувало Настусю. Тільки зостався син Олег від неї... і сорочка... І сорочка.
Коли вмру, коли споряджатимете мене в корсту, то молю вас: одягніть свого князя у полотняну сорочку".
Снилось Осьмомислові...
Снилося князеві галицькому, що в Настусиній сорочці він знову був молодим і дужим, це його навіть дивувало, бо пробивались, як промені, спомини про передвечірню годину в ложниці, про неквапливу бесіду з лічцем Га-расієм і про його сонний трунок, що тьмянів у чарі густим варивом.
"Був цей надвечірок чи не був? Плескався у чарі сонний трунок чи не плескався?
Та менше з тим... знати нічого не жадаю, є в мене робота нагальна, мушу виполоти Золотий Тік. Гадаєш, Вірменине, що я не прочитав твої думки, коли ти стояв біля вікна у моїй ложниці і журився журно: князь Ярослав ще не віддав богові душу, а на Золотому Тоці кінський щавель рудіє, мов на пустищі?
Смішний єси, Вірменине. Інакше навіщо б мене Ось-момислрм нарекли? Бачу людину наскрізь. А бур'ян цей сполю..."
Снилось князеві Ярославу Осьмомислу, що призахідне сонце в'ялило виполену хопту, сушило начорно, мовби сонце пекло по-літньому, а не сміялося лагідно по-верес-невому.
Князь тішився, що бур'ян, якщо й дощ крапне, завтра не проросте зелено і не викине молоду брость.
"Чого хитаєш бородою, Вірменине, і докоряєш, що, мовляв, де це у світі бачено, аби волостелин галицький виполював бур'яни, яко смерд ниций? Але ж поління — це теж робота, а не забава, в бур'яні збіжжя не росте.
І марна марниця, мій Гарасію, що виділи мене за простою роботою великі боярове, святі ченці... виділи та попирскували сміхом у кулаки. Що мені до них... у них своє життя і своя дорога, а в мене — своя. Та ще хто знає, кому належить сміятися останньому, вони животіють на землі бездумно, черева напихаючи їдлом і питвом, добрі діла і покаяння відкладаючи на старість, бо аж старість кличе замислитися про світ потойбічний. Я ж замолоду печалився повсякчасно, щоб тут, на землі, а не десь за могилою, зосталися мої добрі сліди, щоб вони не поросли для нащадків хоптою поганою".
Осьмомисл боявся забуття.
Він ціле життя спостерігав, як павутина забуття обсотувала діяння і батька його князя Володимира, і діда князя Володаря перемишльського, і прадіда Ростислава. А ще до того, поки прийнялася гілка Ростиславичів, панували тут інші великі мужі, носили вони горді ймення, водили полки хоробрих воїв, а хто пам'ятає їх нині, хто, приміром, розкаже: ким і коли Галич закладено, або Перемишль-град, або Теребовль?
Ніхто.
Це мучило князя віддавна, ще в молоді роки він повелів хронографу Русину повсюдно і дбайливо записувати од старців перекази минулих днів, аби відновити забуті імена; Іван Русин списав купи пергамену; в сказаннях, збережених од віків, іржали комоні і дзвеніли, схрещуючись на раті, харалужні мечі, виблискували тесла будівничих, що зводили города і весі, співали на Купала дівки, кличучи своїх захмелілих од кохання суджених...
Але мудрий Іван не записав жодного княжого ймення, на пергамені воскресли смерди, вої, дереводіли, ковачі, скудельники — просто народ, просто чернь гола. Осьмомисл ламав голову: невже на Русі не було високородних мужів, котрі б вкарбувалися у пам'ять століть?
"Чуєш, Вірменине, признаюсь тобі щиросердечно, що іноді брав мене ляк, коли замислювався, що й моє ім'я припаде пилом. А тому все, що я чинив, на столі отчому сидячи... чинив з думою про прийдешні віки. Можеш назвати мене честолюбцем або якось інакше, та повір: усі хочемо жити й після смерті... ти теж хочеш і журбиш, що нема твого знаку на землі вірменській.
Тому я виполював з-поміж каміння на Золотому Тоці дику хопту. Виполював, поки не стомився і не постарів над цією роботою, поки хворощі мене не вчепилися, і ось зліг я..."
Снилося князеві галицькому...
Снилося Ярославу Осьмомислу, що прийшов до нього батько-князь Володимир Володаревич, чомусь прийшов не у ложницю, а до гридниці.
Осьмомисл цьому вельми дивувався, бо гридниці ніколи не любив і, може, тому не любив, що в цій просторій палаті завше застоювався ядерний дух од бояр, котрі збиралися сюди на думу; а може, тому не кохався у гомінкій гридниці, що її кам'яні стіни геть чисто завішані мечами і рожанцями, списами і щитами — оруддями брані і смерті. А своїм оруддям він вважав хрест і книгу; хрест означає терпіння, а книга — мудрість.
Найдивніше, що батько-князь появився не з дверей і не з вікна, не вийшов він ні з меча, ані з рогатини, а зійшов з почорнілого хреста грецької роботи, що висів поміж зброєю, як чужак.
— Бере тебе страх, сину, що явився я тобі,— посміхався у бороду князь-отець, сідаючи на ослін біля Яро-славового ложа.
— Ні,— ворухнув губами Осьмомисл,— найбоягузні-ше діло — мерців боятися.— Він придивлявся до батька; був батько од нього молодший на добрих десять весен, рудий вус й не зблисне сивиною, побігайливі, як миші, очі світилися молодим вогнем. Руки в князя-отця метушливі, неспокійні, руки великі, волохаті, з мозолями на долонях од меча. Осьмомисл пригадав, що князь-отець помер, не досягнувши п'ятдесятого літа, серце, казали лічці, дочасно зносилося, як копито непідкованого коня. Та й було від чого зноситися, не випадково його тінь зійшла з хреста, ціле життя при потребі і без потреби хитрував, воював, каявся, присягався безліч раз на хресті і безліч раз ламав обітницю.
"Тому й нарекли його на Русі Володимирком, мовби якогось недоростка",— промайнула в сина думка.
Думку синову, однак, князь Володимирко перехопив на лету, мовби поцілив стрілою птаха.
— Судиш мене, сину? — хрипло засміявся.— Що ж, споконвіку так ведеться, що сини батьків судять і числять себе од них кращими. А що я мав чинити: отець мій, а твій дідо Володар, недолюблюючи мене, наділив мочарним Звенигородом, любимцеві старшому Ростиславу — Перемишль заповів. Поки я був молодим, то задовольнявся й Звенигородом, згодом, коли вкусив і скуштував яблуко влади, тіснота і вбогість Звенигородська спонукали мене...
Ярослав Осьмомисл похолодів, здалося йому, що зараз батько відкриє правду про причину смерті стрия Ростислава, адже подейкували колись, що не обійшлося тут без трутизни.
Володимирко прочитав на синовому лиці острах.
— Ніхто цього не відає, Ярославе,— мовив він заспокійливо,— від чого загинув Ростислав. Може, й від моєї руки, може...— Він замислився, чорна тінь майнула на сухорлявому лиці.— Коли й так, то господь повелівав моєю рукою, господь-бо споював мене хмелем влади. Може, якраз він зажадав, щоб під моєю рукою об'єднались навколо Галича Перемишль і Звенигород, Пониззя Дністрове і Теребовль?
До сих пір, до цієї розмови Осьмомисл краще думав про свого батька. Як не як, а таки він створив міцну волость... міцну й розлогу, жодна з інших численних волостей на Русі не могла суперничати з Галичем, звичайно, не рахуючи Києва, хіба що Суздаль північний подібно нагулює силу.
— Невже ти, отче, іншого жадання не мав, коли до Галича єднав волості, окрім жадання владарювати? Адже на цих землях сидить народ, і ти повинен би стати його отцем.
Володимирко відмахнувся:
— Красні слова оті: народ, отець... Полова. А зерно — це сила, якої я набирався, горнучи землі до Галича. Хіба ж твоє зерно інакше?
— Таки інакше, отче,— заперечив Осьмомисл.— Я прагнув бути отцем для народу, а сином — для своєї землі. Поки я сидів на столі, то не тирлували поле братовбивчі брані, не плакали вдовиці й сироти. Смерди орали і сіяли, пастирі пасли свої отари, рукомесний люд кував не мечі, а коси і серпи, писці писали книги, діти пізнавали Слово. Мною розбудовані Галич і Перемишль, я укріпив старі і заклав нові городи, скрізь виросли святі храми й монастирі, а при них учидлища та шпиталі...
Аж втомився князь Ярослав від перечисления своїх до-бродійств; права брова у нього сіпалась, а губи висохли і посиніли...
Володимирко ж на синову перевтому не зважав і, пригадавши при житті набуту звичку, шпарко міряв дрібними кроками простору гридницю.
— Хіба не ти казав, Ярославе,— обізвався він згодом, — що кожен воює на цьому світі, як може і чим може. Я воював мечем, а де треба — хрестом. Ти ж недаремно длубався в книгах повсякчасно, здобута мудрість стала твоєю зброєю. Хвалю, що не проциндрив вотчини, мною тобі зоставленої, що розширив її та установив.
— Рідну землю я ніколи вотчиною не вважав,— зауважив Ярослав.
— Ет, не бреши бодай вітцеві, на смертному одрі лежачи, — мовив йому на те Володимирко.— Все ти чинив мовби для добра Галицької землі, насправді власний скарб примножував. Хіба я перед хвилею не видів, як ти виполював свій Золотий Тік, турбуючись, щоб не засіялись бур'яном твої добрі сліди. Адже так, Ярославе? Я принаймні робив це прилюдно і перед самим собою душею не кривив: мені завше було замало срібла і злота, замало воїв, замало землі, замало жінок для насолоди. Ти ж, про чистоту свого імені піклуючись, дозволив боярам любу Настусю повести на вогнище.
Оборонявся Осьмомисл:
— Мовчи, отче! Із заздрощів плеще небилиці твій язик.
— Не плещу, а правду мовлю.