Попелюшка по-італійськи

Юлія Зима

Сторінка 15 з 20

Коли я, лежачи, пошила зі своєї весільної сукні костюм сніжинки для племінниці (тієї, яку ти сьогодні на фото бачила), підійшов і сказав: "Дав Бог дівці вроду, але не дав розуму". Батьки мріяли, що я заміж за ветеринара вийду, заживу по-людськи... Федір холостякував недовго, йому враз наречену знайшли чи, може, сам кого вподобав. Мені було не до того. Протягом року на ноги ставала, знову вчилася ходити. Мене тоді унікальний лікар Максим Трохимович витягнув. Казав, що з такою жагою до життя все до снаги. До колгоспу я вже не повернулася, у місто поїхала, на фабрику. Там і залишилася.

Марина: І що? Більше нікого так і не покохала?

Галина: Чому ж? Був іще Анатолій — молодий бригадир. Зрадив мене з найкращою подругою. Вона з ним погралася трохи, а коли свого льотчика зустріла, крила розправила й полетіла. Тоді бригадир знову про мене згадав. Пам'ятаю, на фабриці був концерт. Я вийшла та як заспівала... Пропав Толік. Прибіг з оберемком гладіолусів. Де він їх узяв? Знав, падлюка, що це мої улюблені. Раніше квіточок не дарував, лише про зірки та світле майбутнє розказував, пролетар бісовий, а тепер під гуртожитком із букетом, як побитий пес, стояв. Дівчата розповідали, а я навіть у вікно не виглянула. Він букет у чергової залишив. У нас тоді кімната була схожа на оранжерею. (Усміхається.) Чого ти не їси? Піца смачна, доки гаряча. Зараз іще замовимо!

Марина: А що Анатолій?

Галина: Пити почав. Зморщився, став схожий на старий чобіт. Мабуть, мене у своїй нещасливій долі звинувачував. Принаймні мої подруги його жаліли, а мене — ніхто. Я ж про своє попереднє життя нікому не розповідала. Якби в кожної жінки гордість і гідність були та щоб на чуже не зазіхали, то всі жили б краще й щасливіше.

Марина: Мабуть, твоя правда.

Галина: Звісно, моя. Тому, Мариночко, у жодні казки я не вірю.

Марина: У мене перше кохання також невдале. Ігорем звали. Кохав-кохав, потім зник, а нещодавно зненацька з'явився.

Галина: Правду кажуть, що найгірший звір — то людина. Та чи маємо право порівнювати себе з твариною? Звір пліток не розпускає і не зраджує. Колись у гуртожитку подруга читала мені вголос Гемінґвея "Старий і море". Нудота, але знаєш, що мені запам'яталося? Там розповідалося, що тунець перший до їжі не підпливав, він самочку підпускав. Якщо раптом рибак її вловив, тунець до останньої хвилини самку супроводжував і бився. Безмозкий тунець, Мариночко, а щиріший за людину.

(Підходить Даріо з гарячою піцою і сідає поруч із Галиною.)

Галина: Цим чоловіком мене Боженька за всі страждання нагородив! Даріо все подобається, а головне — сприймає мене такою, яка я є. (Цілує його в щоку.) Так, Дарюшо? Ні його, ні мене батьки не розуміли. Так і зійшлися. Як ти там, Маринко, казала? Закон бумеранга працює? Ото моїй свекрусі Сісіні мене Господь бумерангом послав. Тут уже або я її, або вона мене. Не поступлюся ні на крок.

Марина (усміхається): Це точно.

Галині приносять піцу в коробці.

Галина (бере піцу, піднімається): Їдьмо. Будемо свекруху піцою пригощати. Як їй угодити? (Іронічно.) Хіба може українка картоплі наварити? Лише італійка... (Усміхаються й сідають в автівку.)

Сцена в кабінеті. Джузепіна підписує якісь папери. Сальваторе ставить печатку.

Сальваторе: Ти без жартів не можеш, але чому саме зараз?

Джузепіна: Просто мені подобається вчасно впорядковувати справи. Тепер ходімо обідати. Сьогодні в нас твоя улюблена лазанья "Б'янка"!

Обідають. Сальваторе придивляється до Джузепіни й відчуває, що з нею відбувається щось недобре. Жінка похитується, вона розгублена і геть не схожа на себе. Чоловік не хоче надокучати подрузі запитаннями.

Під вечір Сальваторе виходить із будинку.

Галина підвозить Марину до Джузепіни і кричить услід дівчині, що з неї шаль.

На виході з будинку Марина зустрічає Сальваторе.

Марина: Сальваторе! Добрий вечір! Ви вже йдете?

Сальваторе: Привіт, Марино! Так, іду. Хотів попросити тебе якомога частіше приїжджати до мене з Джузепіною. Будь ласка.

Марина: Щось трапилося?

Сальваторе: Вона — моє повітря. Розумієш?

Сальваторе сідає в авто, відчиняє вікно, бо йому немає чим дихати. Їде. Марина заходить у будинок.

Господиня приховує від усіх свою хворобу.

Минає час. Марина з Джузепіною навідують Сальваторе. Гуляють у парку. На Джузепіні шаль, подарована дівчиною.

Одного ранку Джузепіна кличе Марину на кухню.

Джузепіна: Марино, хочу відкрити тобі один із фамільних рецептів. Колись моя мама готувала це райське тістечко. Рецепт вона тримала у великому секреті. Готують його з мигдальної муки і збитих білків, потім покривають білим шоколадом. Особливого смаку йому надає натуральний ароматизатор квітів апельсина.

Замішує тісто й розповідає.

Джузепіна: У мами була маленька пекарня, у якій вона заробляла на життя. Сама утримувала сім'ю.

Марина: А ваш батько?

Джузепіна: Мій тато, манірний англієць, свого часу приїхав до Італії, щоб навчитися шити одяг у найкращих модельєрів. Коли він уперше побачив мою матір, гарну запальну італійку, то закохався в неї по вуха. На жаль, батько занадто любив незалежність і не дуже був готовий проміняти її на спокійне сімейне життя в провінційному маєтку Італії, тому мусив розриватися між двома країнами. Щоразу, коли він приїздив до нас додому, на флагштоку біля входу піднімався британський прапор, а коли їхав — опускався. Батьки були занадто закоханими й молодими, щоб відчути, наскільки вони різні, і зрозуміти, що без компромісу спільного життя не вийде. Коли моя мати, нарешті, це зрозуміла, на її руках було вже сім плодів кохання. Британський прапор піднімався дедалі рідше. Настав час, коли його так і не підняли, бо татко до нас більше не повернувся. Спочатку він повністю поринув у свою стихію — пошиття одягу, а потім — в обійми англійської актриси. Тому в подальшому моя мати на дух не переносила ні англійських фільмів, ні англійських чоловіків, навіть англійських капелюшків. Перший англійський сервіз я купила, коли вже мами не стало.

У мене мамина вдача, а від батька я успадкувала гордий профіль, жагу до вільного мислення, а ще — індустрію одягу в Англії. Щоправда, на той час у мене вже була своя "індустрія" від матусі — кондитерська фабрика. Вона передала мені справи, щойно я вийшла заміж.

Марина: А ще вам дісталася матусина врода! Ви неймовірно гарна жінка.

Джузепіна: Дякую, дорогенька. Ти це сказала щиро, мене не проведеш. До речі, ця розбірливість у людях також від татка! Він одразу бачив наївних і відвертих жінок.

Марина: Тепер я розумію, чому на флагштоку вашого маєтку висить клаптик британського прапора.

Джузепіна: Так.

Марина: Відтоді ви більше не бачили свого батька?

Джузепіна ставить тістечка в духовку.

Джузепіна: Одного разу ми отримали телеграму з Англії. Мама навіть відкривати її не хотіла, а я потайки прочитала. Там було написано, що тато помирає. Коли мама дізналася, то спочатку заборонила навіть думати про нього, а щойно почула про моє бажання попрощатися з рідною людиною, зачинилася у своїй кімнаті. Через кілька годин вона стояла переді мною з грошима в руках, потім наказала мені їхати до батька і швидко повертатися назад. Я миттю зібралася.

Перед тим, як від'їжджати, я підійшла до флагштока й відрізала шматочок прапора. Матуся дивилася на мене з вікна.

"Перекажи, що я його пробачила", — промовила вона, не пустивши ні сльозинки. Зате, немов дитина, плакав мій тато, коли тримав у кволих руках клаптик матусиної надії і дізнався про її прощення. "Ви — найкраще, що було в моєму житті" — саме з цими словами батько відійшов у вічність. А я відчула полегшення і повернулася додому.

(Марина слухає і плаче.) Це життя, дівчинко моя. Ой, наші тістечка! (Дістає з духовки.) Дивися, які красені! Тепер покриємо їх білим шоколадом і трішки посиплемо зверху мигдальною стружкою. Вуаля!

Марина повільно смакує тістечко із заплющеними від насолоди очима.

Марина: М-м-м! Такий ніжний смак і тонкий аромат. І справді, райські!

Джузепіна: Ну от. А завтра на мою фабрику поїдемо, я давно там не була.

Наступного дня жінки їдуть на фабрику. Там Марина бачить зовсім іншу Джузепіну, натхненну, залюблену у свою справу. Навколо смачно пахне шоколадом, конвеєром несеться різноманітне печиво, цукерки. Марина з цікавістю спостерігає за процесами на фабриці, бачить, що у Джузепіни також горять очі від захоплення.

Їдуть додому в автівці.

Марина: Чому ваш син не залишився тут? Це ж готовий бізнес, та ще який!

Джузепіна: Андреа ніколи не цікавили прибутки. "Великі гроші — великі проблеми" — це його слова. Син занадто розумний. Змалечку тягнувся до науки, а цю справу вважає легковажною. Якось сказав мені: "Як можна працювати на фабриці печива й цукерок, коли пів світу хворіє на діабет?" А ми хіба над цим замислювалися? Андреа хоче бути корисним людству, і це чудово. Наука любить рішучих і самовідданих, а син у мене саме такий. Думаю, що ми також працюємо на благо й по-своєму робимо людей щасливішими. Варто з'їсти хоч одну цукерочку, і життя здається солодшим, веселішим, зникає сум.

Марина: А хто керує фабрикою зараз?

Джузепіна: Коли я зрозуміла, що син не буде займатися бізнесом, то передала всі справи своїй керуючій. Вона настільки ж віддана роботі, як і я. Жила б на фабриці. А я щаслива, що бізнес у надійних руках і дає достойні дивіденди.

Повертаються додому.

З часом усі помічають, що Джузепіна в'яне на очах.

Настає весна. Одного дня з самого ранку Джузепіна просить Віто відвезти їх із Мариною до лісу. По дорозі заїжджають до Сальваторе. Дівчині телефонують. Марина говорить по телефону і спостерігає, як Сальваторе радіє, немов хлопчисько, катаючи Джузепіну на візку. Жінка підняла руки, вкриті шаллю. Марина задивляється на Джузепіну й бачить у її образі того ангела, що стоїть на поличці в кімнаті. Дівчина прощається з мамою, приєднується до Джузепіни і Сальваторе. Незабаром господині стає зле, вона непритомніє. Жінку везуть до лікарні. У реанімацію до неї нікого не пускають. Дівчина повертається додому. У будинку порожньо і тривожно. Марина просить водія повернутися до лікарні. Заходить і бачить біля дверей реанімаційного відділення Сальваторе, який щось доводить лікареві і благає впустити його.

14 15 16 17 18 19 20

Інші твори цього автора: