— Бачиш, зникли! Немає їх і вже ніколи не буде! Є тільки ми, пісок і море.
— І пацюки, яких не можна прогнати та знищити, — сказала печально вона. — Прожени їх, коханий, бо вони вже гризуть мені п’яти.
І я знову підхоплювався. Але навколо стояла порожнеча, хіба чайки літали, а може, інші птахи, подібні до чайок, і тільки невігласи у птахознавстві переконані, що це чайки. Отож кричали вони горлово й печально, а ще віяв сильний, солоний і гарячий вітер. Я стояв і дивився в порожнє море.
— Чому не проганяєш їх? — крикнула, як та ж чайка (чи не-чайка), Іра.
Підійшов до води і вмочив пальці. Був наче кипінь — обпікся. І знову стояв нерушно, відчуваючи, як повільно вгинається під ногами пісок…
Прокинувсь у гарячому поті й почув, як за стіною постогнує господиня. "Господи! — подумав я. — Адже в цій хаті тонкі стіни! Нам треба бути остережнішими, якщо, звичайно, колись сюди прийдем".
Отже, навіть уночі, прокинувшись, я сумнівався, що вона приїде. Але вона приїхала. Правда, була напружена й ніби знервована, але намагалася радісно мені всміхатися. Погода випала нормальна. Іра роззирнулася й сказала:
— Куди підемо, бо до тебе не хочеться! Там та мегера!
— Яка це мегера? — здивувався я.
— Хазяйка твоя, — сказала безапеляційно. — Так на мене подивилася, ніби я хвойда якась.
— Але ж навпаки: хоче з тобою познайомитися!
І я жартівливо переповів нашу з господинею розмову, тобто подаючи її утровано. Іра слухала уважно, але знову-таки напружено, а в тому місці, де я подав, що ми однокурсники, тож має мені підіграти, раптом вибухла:
— То ти гравець? Чи брехун?
— Не брехун, а тільки трохи факти підтасував, що робимо всі ми й завжди. Це називається дипломатія. Чи ж так сама не робиш?
— Так ніколи не роблю! — відрізала вона.
— А хіба не втаюєш про себе багато чого?
Погляд, який метнула на мене, був блискавкоподібний.
— Утаювати — це не те саме, що брехати, — гостро сказала.
— Сьогодні якась не така, — здивовано протяг.
— Ах, вибач, такий випав день! З самого ранку неприємності.
— То розкажи, — просто сказав, — і я їх з тобою розділю.
— Щоб зіпсувати настрій і тобі? — спитала глухо. — Ні, хочу з гобою добрих емоцій.
І на її обличчі засвітилася її гарна усмішка.
— Гаразд, — мовив я. — Але готовий ділити з тобою не лише добрі хвилини, а й лихі.
— Не зарікайся, бо ще хтозна, — сказала знову трохи роздразнено.
— І ще одне потрібне. Не знаю твого прізвища.
— А я ж твоє знаю! — кинула гостро.
— Нічого дивного, — відказав. — Ти мною цікавилася, а я тобою, на жаль, ні.
— Отож! — мовила. — А знаєш, чому тобою цікавилася?
І мені тієї миті жахливо захотілося сказати: "А тому, що прізвище твоєї матері Калиновська", — і ці слова просто висіли на язику, але зумів стриматися.
— Сам дивуюся, — відповів на позір спокійно. — Бо належу до чоловіків, які не подобаються жінкам. Відповідно, мною їм нічого цікавитися.
— Дурна в нас виходить розмова, — розсміялася штучно. — Обов’язково до тієї мегери йти?
— Не конче, але бажано, — розважно сказав. — Щоб здобути легального статуса. Бо я сповістив, що стосунки між нами серйозні.
— Гадаєш? — спитала, ніби випірнувши із самої себе.
— А що, знову збрехав?
— Воліла б сьогодні до твоєї мегери не йти, — мовила категорично. — Не той у мене настрій.
— То й не йдім, — сказав легковажно. — Покажу тобі ліс, він уже починає оживати.
— Але тобі це треба? — спитала. — Отже, коли треба, то мушу піти.
— Мені потрібно, — відказав лагідно, — щоб у тебе покращився настрій, все інше зараз неістотно.
— Так турбуєшся про мене?
— А чому маю не турбуватися? — спитав. — Маю щодо тебе й справді серйозні наміри.
— Але ж зовсім мене не знаєш та й не хотів знати, хоча бачив не раз. А я про тебе щось та й знаю.
— Маєш рацію, — жартівливо відказав і підвів руки, ніби здаюся. — Тут у тебе безсумнівна перевага, і я визнаю: був сліпий і дурний.
— Отож! — сатисфакційно сказала вона.
— Є на вибір два шляхи: офіційне знайомство з господинею, щоб мати легальну змогу перебувати на самоті, і другий — сама самота, тобто оглянути ліс, що його будить весна, як пробудила нас.
Тону я вжив жартівливого, але не міг не відчувати: чорна кішка між нами таки пробігла. Не відаю, хто її пустив і для чого, але так було. Зрештою, коли в Іри й справді неприємності, то чи така вона нестримна і не вміє володіти собою, адже прийшла на любовне побачення і мала б хоч якось маскуватися — дівчата, на моє переконання, у цьому мастаки. І тут мені знову згадався мій донжуанистий приятель, саме той, котрий боявся лягти, померши, на сільському цвинтарі, він якось мені сповістив, що жінки, які відразу легко піддаються, потому обов’язково роблять, як він назвав, "відкат", звісно, якщо вони не легковажні. Отже, це й міг бути, подумав я, традиційний відкат і навряд чи будемо сьогодні з нею близькі.
Оцей мислительний пасаж умістивсь у паузу, яка зависла після моєї пропозиції ступити на одного з двох шляхів.
— У тебе є нестерпна звичка, — сказала вона, — оця: або так, або так, і ніяк інакше.
— То подай третього варіанта, — запропонував я. — Можемо походити вулицями, але тут вулиці цілковито нецікаві, хіба що різновиддям псів, які нас оббріхуватимуть.
— Боїшся, щоб тебе не побачили учні?
— Але ж, мила моя! — вигукнув я, — вони вже мене побачили. А побачене вдруге — це ствердження, а не відкриття. І, по-моєму, ми вже тут сягнули погодженості.
— О так! — сказала вона. — Та учениця дивилася на тебе, як щасливий вуж.
— Отже, ваш вибір, — сказав я, чомусь перейшовши на "ви". — Я ж підкорюся йому безвідмовно.
— Не люблю чоловіків, які підкоряються безвідмовно, — сказала.
— Гаразд! — мовив твердо. — Підемо до мене й візьмемо собі індульгенцію. Бо це потрібно не мені, а нам, і не завжди буває добра погода. Окрім того…
— Що окрім того, — підігнала мене, бо замовк.
— Окрім того, вам, моя люба, бракує ліричного настрою, щоб, пишномовно кажучи, дослухатися до мови лісу та весни.
— Справді пишномовно! — сказала, ведена моєю твердою (чи начебто твердою) рукою. — А чому ти знову перейшов на "ви"?
— Бо нічого про вас не знаю, а ви не бажаєте, щоб знав. Навіть прізвища свого не хочете сказати.
— Ви знаєте моє прізвище, — сказала вона, переходячи й собі на "ви". — Окрім того, прізвище — це щось цілком ефемерне.
— Умовна позначка, — підлестився я. — Але вашого прізвища й справді не знаю.
Цю фразу мусив виповістити, бо з мого язика зіслизало вже: "Калиновська?" Але не бажав поспішати, бо міг би її насторожити. Через це обклався вищеподаним реченням, як рятівним колом, а вона, здається, те помітила, бо в мій бік знову їдко метнувся блискавкоподібний погляд.
— Дивна у нас сьогодні балачка, — засміялася вона, але трохи нещиро. — Ніби сваримося. Але чемно сваримося.
— Найменше хотів би сваритися, — м’яко сказав, — бо страшенно стужився за тобою.
— Я за тобою теж, — глухо відгукнулася. — Може, тому й поводжуся так по-дурному.
Отже, ми свого розлама сяк-так залагодили, але тут я зробив помилку, бо почав у тоні ледь утрованого переказу оповідати свій сон, котрий наснився мені вже тричі: про косу в Азовському морі" про катер, повен гуляк, і про нас, позбавлених одежі, пістолетів та рушниць. Слухала мою оповідь із особливою, навіть нашорошеною увагою.
— А ти був колись на Азовському морі? — спитала, коли докінчив.
— Ніколи, — сказав. — Але чомусь цілком певний, що це на Азовському, а не Чорному.
— Бо таки на Азовському, — сказала тихо. — І я там була. Щось знаєш про мене й розігруєш?
— Та Бог з тобою, Іро! — вигукнув я. — Клянусь, що це був сон, який бозна-чому повторився тричі, а може, й більше.
Але вона увіч спохмурніла й ішла побіч, як хмара: щось я тією розповіддю в ній зачепив. Але як її переконати, що то й справді був сон?
— Мстишся, що прийшла до тебе не дівчиною, — сказала тихо. — Ну що ж, розвідка твоя працює добре, колись про це розкажу.
— Але, їй-богу, це був сон! — згукнув я.
— Не бреши! — категорично сказала. — Ти, як переконалася, це вмієш. І облишмо цю тему, бо мені треба приготуватися до зустрічі з мегерою.
Отже, щось у ній зачепив, і це знову зруйнувало так важко знайдену погодженість — мені й справді треба було кінчати цю балачку, бо підходили до дому, котрий чекав нас із сліпими, але настороженими вікнами-очима, із зачиненим ротом-дверима і з порожнечею у дворі, аж я навіть подумав блаженно: цей дім також сьогодні не в гуморі. Бо хто їх збагне, цих жінок, то чи не ліпше було б нам таки піти в ліс і прислухатися до весняного пробудження та й пробудитися там один до одного? Але було вже пізно, тож чемно пропустив супутницю у хвіртку, твердо знаючи, що хоча ті вікна-очі й сліпі, але більше видючі, а що насторожені, то сумніву тут ніякого.
За хвилю я голосно застукав у двері господині.
15
І тут хочу зробити маленьке пояснення для читача, якому цей скрипт потрапив би на очі. Я вже писав, що творено його на основі юнацького щоденника, і це зовсім не записки старого гріховоди, а, можливо, судовий позов, тож суддею має й стати отой читач, якого не знаю і якого може й не бути. Отже, я зовсім не фантазую на тему давньоколишніх переживань, а із сухою об’єктивністю викладаю факти, а коли переказую розмови, то вони й справді такі відбулися, я тільки надав їм стилістичної викінченості; відтак не хочу, щоб у молодого розуму читача витворилося про мене враження як про людину сексуально неврівноважену — ці речі вже покинули моє тіло. Отож моє писання — це не умовний спосіб сексуального задоволення, коли спогади сласно змішуються з фантазією, чим збуджується до життя напівзруйноване тіло. Ще раз нагадую: скрипта цього пише серйозний учений, який має немалий набуток і не тільки у складанні кросвордів, а передусім у виданні відкритих ним текстів із найдокладнішими коментарями, він доктор наук і якийсь час був університетським професором, хоч, може, поганим через брак дару до публічного промовляння. Умовний мій читач із молодим розумом тут може резонно заперечити: і доктор, і професор так само може стати старим гріховодою, як і людина без регалій, отож, старий, не викручуйся: попри твою категоричність і склеротичність (так написав один молодий науковий забіяка, обкидуючи багном мою статтю, надруковану п’ятнадцять років тому, ось ці слова: "Перекручені склерозом вигадки нашого метра") рука в тебе ще не тремтить, хоч, може, так само не тремтить і жила, відтак і склерозу ще не маю ані на мак, бо голова чиста і ясна, не кажучи про те, що не менш ясною була й п’ятнадцять років тому.