І радив за рядом майже кождий. Вигадували всілякі нісенітниці, а жоден із них ані не всміхнувся.
Уже сонце стояло над заходом. Славко вибрався підпровадити Потурайчина. Він також почував велику пошану до цього чоловіка. Та-бо й зіправди! Годі було Славкові своїм очам повірити! Найгірше село в цілім повіті, знані злодії на весь округ, а тепер хто знає, чи не будуть першими. Своє здивування виповів Славко Потурайчинові. Та й Потурайчин дивувався. Він не надіявся по вороницьких людях такого захоплення справою. Знав із досвіду, що люди навіть по найбагатших селах дуже скупі на гроші. А тут нараз стілько зібрано, що можна, не гаючись, приступати до будови читальняного дому.
— А чи віддавна ви вже з ними сходитесь? — запитався Славко.
— Я запізнався з ними, може, перед трьома місяцями. Деякі приходили до Опеньковепь до читальні, а з декотрими запізнався в місті. Але то знаєте, пане доктор, вистане запізнатися з одним. Як той уподобає собі вашу мову та й вирозуміє, то потім з'єднає ціле село, а властиво, те, що є ліпшого в селі. А ви знаєте, пане доктор, ближче Петра Оском'юка?
Славко не видержав. Став на місці й сердито промовив:
— Прошу вас дуже, товаришу, не прозивайте мене доктором. Мене це іритує!
— Але ж не гнівайтеся! — заговорив хутенько Потурайчин. — Я не мав наміру вас зневажити. Я думав, що ви вступаєте до адвокатури, та коли... тоді поздаєте ригорози!
Славко ж уважає це зневагою, що Потурайчин не хоче його називати товаришем. Незабаром успокоївся, роздумавши собі, що цей же чоловік не знає нічого про його таємниці. Але тепер Славко злякався. За три місяці переробив Потурайчин майже ціле село. А він, Славко, сидить уже тут на місці по матурі майже вісім літ і навіть не познакомився з людьми. Його ж батько пробуває тут уже сорок літ і за той час набрався лиш переконання, що між вороницькими людьми нема ані одного порядного чоловіка. А ті люди порядні були ось під боком, навіть на однім подвір'ї, тілько Славко не міг їх завважити. Його обгорнув страх, бо буцім допевнився тепер, що він не в силі порозуміти те, що кругом нього діється. Стояв посеред дороги зі спущеною вдолину головою й журився. Потурайчин спішився. Побачивши, що Славко не рухається з місця, став з ним прощатися. Славко прийшов до себе.
— Я вас підпроваджу, — сказав і пустився далі йти з Потурайчиним.
Потурайчин, видко, думав тілько про вороницьких читальників, бо зараз зачав хутенько про них розказувати:
— Я переконався, що вони не такі злодії, як про них усі думали. Правда, є кілька запеклих і головних злодіїв, що сиділи вже по криміналах, ви їх сьогодні самі бачили, але ці злодії не є витвором села. Тут передовсім завинила близькість великих міст, де є злодії, що перейшли всіх вороницьких накупу. Від них набралися вороницькі замилування й сприту до цього промислу. А всі решта вороницькі люди дуже порядні, а що найважніше — підприємчиві. Вони майже всі займаються торговлею свиней. Але, розуміється, на дуже малі розміри. Купують у мужиків, та й мужикам продають. Лиш одно було в них дуже дивне, з чим я собі зразу не міг дати ради. Ніхто з них не вважав крадіж за зле діло. Та ще мало того: вони вважали злодія за якогось ліпшого чоловіка. На кождий спосіб думали, що кождий чоловік був би дуже радо злодієм, якби лиш мав змогу й умів. На їх думку, кождий розумний і спритний чоловік — злодій, а хто не краде, то лиш для того, що не має ніякого хисту ні до чого. Ставляли мені такі аргументи, що мені з ними годі було справитися. Я, видко, замало ще студіював суспільну економію. Зрештою, признаюся, що, окрім популярних брошурок, я нічого більше з економії не читав. Вам прийшлось би легше збити їх аргументи, бо ви робили вже іспит з економії.
Славко зважився сказати правду:
— Я, товаришу, зовсім економії не знаю, навіть не знаю, що воно таке.
Був приготований признатися до всього перед Потурайчиним. Перед цим чоловіком не хотів грати комедії. Але Потурайчин не порозумів Славка. Бо одно, що не мав ніяких підстав до правдивого вирозуміння Славкових слів, а друге, так був захоплений своїм оповіданням, що навіть не призадумувався над глибшим значенням слів свого товариша. Він говорив далі своїм звичаєм дуже хутко:
— Передовсім вони не виділи найменшої різниці поміж купцем і злодієм. Ставляли мені за приклад себе. "Як я, — каже, — куплю порося та й зараз перепродам із зиском, то я краду в того, що купує, прецінь порося мені не вродило тих кілька корон. Або я крав у того, що мені продав, або в того, що в мене купив!" Через те не мали вони себе за ліпших від того Гринька, що оглядав мій ланцюжок. А ще ставляли мені такий аргумент, що купець краде в кождого: бідний чи багатий. Головний же злодій краде або в банку, або в якого багатиря. Тим-то робить меншу шкоду, як купець. Вони бачили в місті самих злодіїв: що пан, то злодій. Ще мене брали й на патріотизм. Переконували мене, що нам треба вчитися розуму від поляків, бо от вони крадуть голоси при виборах та й зате мають більше своїх послів, аніж би їм належалося. Довго ми сперечалися, й мої аргументи якось не йшли їм до переконання. Аж одно їх переконало: я їм говорив, що тепер світ переміняється. Давно був такий світ, що хто був більший розбійник, спритніший злодій, тому й ліпше поводилося. Остатки цього світу ще завважаються досі. Але ми, нові люди, маємо цей світ перетворити. Боремося за те, щоби в тім новім світі запанував порядний чоловік, той, що працює, а не злодій і розбійник. Для того вони взялися з таким завзятком до будови читальні, бо їм здається, що вони тепер поклонники якоїсь нової віри. Вже навіть обібрали собі нового святця, "Неруша", за свого покровителя. Сказавши ті слова, Потурайчин сміявся щиро.
— А чого ви так надиралися, аби жінки вписувалися до читальні? — запитався Славко.
— О, це треба конче, — відповів Потурайчин. — Ви не знаєте, яка тут деморалізація. Вороницькі люди приймали з міста все, що найгірше. Відси кілька дівок чи молодиць приходить до міста на проституцію. Вони також не вважають це ні за що злого, бо видять, що пани по містах роблять те ж саме. Як котра дівчина має змогу йти в мамки, то родичі тішаться.
Опинились аж під лісом, де Йван вивернув панотця. Вже смеркало. Славко не хотів далі йти, бо боявся вертатися сам вечором через ліс. Уже мали попрощатись, як Славко пригадав собі одну річ.
— Що ви мені казали за якогось Петра?
— Я за Петра Оском'юка. Ви його знаєте?
— Мабуть, не знаю, — відповів Славко.
— Той кривий, високий мужик. Він сидів за столом зараз біля того співака.
— Ага, знаю! — відповів Славко. Нагадав собі, що батько сварив Петра за теля.
— Той Оском'юк дуже розумний чоловік, — говорив Потурайчин, — та й дуже цікавиться книжками. Приходив до мене аж до двору. Мені, знаєте, було дуже неприємно, бо дідич не любить, як до мене приходять мужики. Але що діяти? Увійшов Оском'юк до моєї кімнати та вже мені його не вигонити. Побачив у мене на столі німецьку книжку: геологію з ілюстраціями. Цю книжку купив мені дідич у дарунку, як його син здав іспит до гімназії. Оском'юк зачав переглядати геологію та й випитувався мене, аби я йому доконечне розповідав, що в ній стоїть. Я поясняв, як міг. Межи іншим говорив я йому й про теорію Дарвіна. І що скажете на те: мужик усе порозумів! Ще ставляв мені такі питання, що я не знав на них відповісти. Причепився до так званих передпотопних звірів (бо там були такі ілюстрації) та й мучив мене всілякими подробицями. Конче хотів довідатися, чи тим величезним ящіркам відривалися хвости так, як теперішнім. Затямив собі навіть назви тих звірів, якихось ігванодонів, диплодоків і лихо знає що.
Потурайчин хвильку сміявся, а потім говорив далі:
— Варт йому давати які книжки читати. Може, маєте дома, то зичте йому.
Вже як розходилися, переказав іще Потурайчин Славкові:
— А як вам треба буде ким у таких справах послужитися, то вдавайтеся просто до Сенька Грицишиного: це дуже слухняний чоловік, усе зробить. Неважук знов відважний, нічого не злякається. А на війта не дуже покладайтеся: він трохи хитрий. Отак любить побалакати, пожартувати, а до діла не візьметься перший. Усе аж за другими.
Славко, вертаючи, думав дуже сумні думки. Зичити Петрові книжки? Які? Славко не мав ніяких. Його батько також не любувався в бібліотеці. Опріч кількох книжок духовного змісту — про інші книжки й не питай. Сам Славко також ніколи не заглядав до ніякої книжки. Він взагалі не розумів навіть, як може хтось почувати потребу читання таких книжок, коли його до цього ніщо не примушує. Після таких думок почував Славко до себе погорду.
Серед вулиці стріла його якась молодиця. Пиркатенька, невеличка, круглолиця. Вона приостала й зачала розмову зо Славком. Дивувалася, що Славко її не пізнає. Адже вона, ще дівчиною, завсіди робила в єгомостя. Торік вийшла заміж, а цього року повдовіла. Вона приятелює з Іванихою, тому дивно їй, що Славко її не знає.
Видко було, що вона жвавенька молодичка, тільки при неділі трохи підхмелена. Зачала примилюватися до Славка, натякаючи йому, що любила його ще дівчиною. Потім, не довго думаючи, заманювала його до себе зовсім простацькими, масними словами. Славко боявся йти до чужої хати. Отже пристрасть взяла над його страхом верх.
Молодиця мешкала ліворуч відсіля, також на горбі. Але до її хати не було дороги, лишень крута стежечка. Ішла наперед, а Славко за нею. Сонце вже зайшло зовсім. Над самим небосклоном жевріли хмари червоною поломінню, а подальші міняли свою червону барву на фіолетову.
Прийшли до маленької, як улій, хатчини, мурованої з каменю. Славко хотів увійти до хати, але молодиця його не пускала.
— Не йдіть. Там паскудно. Така вогкість, що вода капає зо стін, — говорила молодиця й засунула сінешні двері на замок.
Потім підняла з землі драбину й приставила до стриху. Вилізла нагору, й по хвилі побачив Славко на стриху світло. Молодиця перехилилась і кивнула на нього пальцем:
— Лізьте сюди!
Славко виліз. Тут молодиця мала вже заздалегідь прилагоджену кімнату. На латах від стріхи були почеплені полотна й звисали аж до поду. Це буцім стіни. Під вистелений веретою, наче килимом. Ззаду поличка, а на ній плящина, хліб і кусник ковбаси. На полиці стояла також мала засвічена лампа.