Ось хіба що ці горішки, маленькі й міцні. На них і зубів не вистачить.
— Я вам дам щипці, можете розлущити, — сказав Фернандо, і його очі знову якось нервово сіпнулися вбік, він мовби став наслухатися до чогось.
Поїли горішків, погомоніли ще. Фернандо раптом добув велику темну пляшку і сказав хлопцеві, що це особлива вода, вода зі священного джерела духа Кахуньї, хто її спробує, той буде здоровий і міцний, як пума. Ось хай Олесь скуштує трішки...
Було налито в склянку рідини, було дано Олесеві. Трішки відгонило горілкою, і Фернандо пояснив, що в цій пляшці він раніше тримав спирт, ото воно й пахне. Але це нічого, пити можна. Олесь зробив ковток, другий, питво було смачне, солодкаве, чимось схоже на пиво, але від нього враз потемніло в очах, стало млосно. Суденце ішло рівно, ледь поскрипуючи дерев'яним корпусом, щось бубонів над вухом Фернандо, оповідав дивовижну історію про лісових сторуків — духів, яким краще не попадатися на очі, вони безжальні, але дуже бояться грому, лякаються самого спалаху блискавки... Потім Фернандів голос пригас, в очах зовсім померкло, й Олесь поплив на хвилях сну. Заснув чи втратив тяму — хтозна.
Коли опритомнів, сонце вже било збоку у віконце каюти, гуркотів мірно мотор, пахло сушеною юкою, якимись травами. Було задушливо і тихо. Де Фернандо? І чого так тихо?
Олесь підвівся. Підійшов до дверей, хотів відчинити, але виявилося, що вони замкнені. Його заперто. Раптовий ляк пронизав серце. Згадалася дивна балачка Фернандо, як він намовляв ковтнути питва з темної пляшки і яке воно було солодкаве, дурманливе.
Штовхнув двері дужче — вони не піддалися. Він натиснув на них плечем — все одно не зрушилися. І нікого нема, покликати б, попросити допомогти. Страх дедалі дужче проймав хлопця, він уже починав розуміти, шо тут щось негаразд, його заманили в пастку. Але нащо? Нічого не міг втямити.
Сів на брезентову постіль, почав згадувати. Цей Фернандо... весь час він ховався по кутках, ні з ким не розмовляв, погляд опущений донизу, вузенькі губи міцно стиснуті. Про свого сина щось говорив, про російську мову... Брехав, брехав!.. І тепер ясно — він просто втік. Йому страшно лишатися на цьому кораблику, він боїться індіанців, ті можуть знову напасти І спалити "Голіаф".
Десь почулися голоси. Батьків, чи що? Може, його шукають, а він тут. От пригода! Якби Козлик дізнався, то вже не малював би карикатур. І тонконіжка не хіхікала б. У них там зараз, у Києві, зима, усе навпаки, північна півкуля вся в снігах, в морозах, хлопці катаються на ковзанах. Але що робити? Знову пролунав чийсь голос. Ні, не голос, а гучна лайка, мовби прокляття. Треба звідси вибиратися.
Двері міцні, з товстого дерева, заперті ззовні. Ось віконце. Тоненька шибка. Натиснути ще дужче... Скло тріснуло і посипалося. Маленькі квадратики рам, в такі не протиснешся. Він ліг навзнак на постіль і ногами видавив усе віконне сплетіння. Воля! Просунув голову, тулуб, далі подався усім тілом і знову почув, як хтось когось лаяв. І начебто бив. Шум долинав знизу, з моторного відділення. Круті сходи вели до царства Сильвестра з його машинерією, механізмами, інструментами, де. так добре сидїлося, стільки було мовлено всякого.
Олесь обережно переступив поріжок і почав спускатися по приступцях вниз. Тут аж вжахнувся. Біля двигуна борюкалися два тіла, вірніше, могутній Сильвестр когось давив на підлозі. Давив, душив, бив своїм кулачищем. Під Сильвестром звивався молоденький худорлявий індіанець і жалібно скиглив. Сильвестр лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові.
Одним стрибком хлопець подолав відстань, яка ще відділяла його від Сильвестра, і схопив матроса за м'язисті плечі.
— Сильвестре, не вбивай його!
Від несподіванки матрос аж зойкнув. Йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, насупившись, глянув на Олеся.
— Сеньйоре, ви не хочете смерті цього негідника? А ви знаєте, чого він тут? Він хотів зламати мій двигун, бив ключем по трубах, рвав дроти. Його підіслали люди апіака, щоб зупинити наш "Голіаф".
— Все одно не вбивай його, Сильвестре, — благальним голосом попросив Олесь.
— Ваша воля, сеньйоре, — сказав Сильвестр, і потягнув індіанця до трапу, виволік його нагору, кинув біля поручнів. — Смердючий виплодок сельви! Убивати вас мало! Бережіться його, сеньйоре! Апіака вбивають навіть тих, хто дарує їм життя. — І зник у своєму моторному відсіку.
Індіанець лежав безвільний, зіщулений, уважно стежив очима за Олесем. Він збагнув, що смерть поминула його, але вся його істота ще була напоєна жахом. Він ждав, насторожено ждав, як поведеться з ним білий рятівник. Він ще ненавидів його і водночас уже відчував дивний потяг до нього.
Потім він почав підводитись. Обережно, повільно, не спускаючи погляду з Олеся. Сперся на лікоть, підняв голову. Мабуть, йому забракло сил, і він знову припав грудьми до палуби.
Олесь підхопив його за плечі.
— Вставай! Вставай!
Індіанець кволо випростався, простягнув поперед себе праву руку, поклав її Олесеві на плече.
— Білолиций брате, — прошепотів він, через силу підбираючи іспанські слова. — Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе. Син Ганкаура не вбивати тебе.
Він зробив незвичний ритуальний жест: провів долонею по шиї і швидким рухом зірвав із себе важке намисто з іклів ягуара.
— Син Ганкаура дарувати своєму білолицьому братові. — Він простягнув талісман Олесеві, потім підняв догори обидві руки, щось швидко пробурмотів і, обережно задкуючи, ніби боячись образити Олеся, посунув до борту.
— Ау тен! — закричав він раптом у веселому захваті, його чорні очі спалахнули вогнем, і він, ще раз звівши догори руки, стрибнув у воду.
Олесь завмер біля борту. "Ти не вбивати мене, я не вбивати тебе". Він зрозумів, хто врятував йому життя. Але ріка загубить його. Нащо він стрибнув у воду? Нещасний хлопець!
На правій долоні Олеся лежало важке, біле намисто.
У цю мить до нього підійшли батько, Бунч і Самсонов. Виявляється, звідкись уже встигли про все довідатися. Від Сильвестра, чи що? Батько був стривожений.
— Ти кого відпустив? І де ти взагалі був так довго? Ми вже хотіли зчиняти тривогу.
Довелося все розповісти: про каюту Фернандо, про його брезентове ліжко, горішки, незвичайні на смак, і як потім він, Олесь, ковтнув якоїсь гидкої рідини, якоїсь джерельної води духа Кахуньї, чи як він там зветься?.. Йому стало погано... І більше він нічого не знає. Де Фернандо, він теж не знає. Мабуть, утік з корабля, злякався індіанців.
— Боюся, що він утік саме до індіанців, — буркнув Бунч.
— Якби я знав, я б його застрелив! — зі злістю мовив Ілля Григорович. — Цей негідник відв'язав нашого рятівного човна і поплив до берега. Я бачив: пливе і ще сміється зухвало. Я йому гукаю: куди ви, сеньйоре? А він тільки іклами блиснув.
Всі гуртом рушили до капітанської будки, розповіли про пригоду сеньйорові Пабло. Той насупився.
— Я давно не довіряв цьому пройдисвітові, — мовив він, і велике стерно без його міцних рук крутнулося в один, потім в другий бік, доки капітан знову не перехопив його. — Нащо він замкнув вашого сеньйора? Ось що мене насторожує найбільше, ось у чому загадка. Замкнув і втік. І саме тут з'явився отой клятий вилюдок з берега, щоб попсувати мого "Голіафа". — Старий скорботно зітхнув, похитав головою. — Чує моє серце біду, сеньйори.
ПОКИНУТИЙ КОРАБЛИК
Неприступні береги, ледь зримі в нічному мороці, мовчазно пропливали мимо. Обминаючи нуртовиння, кораблик ішов попід самою стіною тропічного лісу.
Заворожений таємничістю ночі, Олесь спинився біля борту. Велетенські дерева, що скидалися на страхітливих велетнів, простягали над водою віти. Хвилинами здавалось, що суденце ось-ось зачепиться об них бортом. Але старий Пабло вміло тримав у руках штурвал. "Голіаф" із незвичайною вправністю обминав затоплені корчі й невеликі обплетені ліанами острівці.
Під тентом точилася тиха розмова.
— Нас переслідують, — говорив професор.
— Ото ж воно й є, — підтакував Бунч, з кректінням вмощуючись у своєму гамаку. — Переслідують і цькують. Це вже не романтика, а міжнародний скандал.
Його обірвав Самсонов. йому особисто справа зовсім .не уявлялась такою загрозливою.
— Друзі мої, ви забуваєте, що ми виконуємо мирну, наукову роботу. Крім того, ми взяли на себе важку рятувальну місію. Ви гадаєте, уряд Батіса не розуміє цього?
Але професор, здавалось, був настроєний набато песимістичніше, ніж раніше. Осяяний кволим світлом ліхтаря, він схилив на груди голову і, підперши підборіддя рукою, промовив:
— Ми потрапили в саме пекло. У мене є підозра, що ці дикуни давненько чекали на нас. Треба шукати надійних друзів, інакше всі наші добрі наміри розлетяться на порох, і ми нічого не досягнемо.
— Ми просто загинемо, — мовив похмуро Бунч.
Всі можливі страхи вже поглинули його душу. Йому все це набридло, якась чортівня, а не подорож!
— Але нас захищає Організація Об'єднаних Націй. Ми маємо її мандат, — став заспокоювати не так Бунча, як себе самого Василь Іванович. — Можливо, ми потрапили в зону проживання якогось войовничого племені, це так. А втім, тут мусить бути влада, поліція, на першій же станції чи в порту я заявлю протест.
— Яка станція? Який протест? — втрутився в розмову запальний Самсонов і став чимдуж розгойдувати свій гамак, мовби йому кортіло таким чином розрядити свою тривогу. — Давайте спробуємо відновити весь перебіг подій. Спершу нас спробували зупинити, так би мовити, лобовою атакою. Штурм не вдався, обстріл теж. Дійшло до прямої стрілянини, в якій наш мужній і досить вправний стрілець Сильвестр завдав першої поразки нападникам. Тоді було зроблено спробу — правда, вона готувалася, як запасний варіант, раніше — перетяти нам дорогу ліановими тросами, і нас таки майже взяли в лабети. Але тут один з ваших, не будемо із скромності називати його ім'я, — він усміхнувся з сумнуватою жартівливістю, — ударом своєї могутньої, добре натренованої ноги... даруйте, нога була раніше!.. ударом добре загостреного мачете розтяв ліанову пастку, і ми вирвалися на волю. Далі. Індіанці нас не залишають, вони мають якийсь підступний план, цей план їм кимось підказаний чи, як кажуть в наших міністерствах, спущений згори.