їм не хотілося залишати хлопця на острові, а зараз вони втрачали реальну можливість виманити його з цього пристановища. Ну а щодо зошита... Радомир подумав, що сьогодні він знатиме те, чого не знав, працюючи над повістю, чого не знав і не міг знати його дід.
До хатини він подався разом із Гринею. Було в цьому занедбаному помешканні щось робінзонівське. Невеличке віконце геть засліпло. А подих забивало запахами риби, зіпрілого листя та озерної тини. Радомир ледве розгледів напівзруйновану піч, невеличкий, збитий з обтесаних дошок стіл та дві лавки обабіч нього. А коли очі трішечки звикли до сутінок, помітив товстий зошит, що лежав на столі. Оснач узяв його і, ще раз окинувши поглядом хатину, поспішив вийти на свіже повітря.
На листочку, наклеєному на обкладинку зошита, старанною "арабською" в'яззю було виведено: "Біля вогнища чужої слави". Радомиру залишалося тільки всміхнутись і похитати головою.
— Ну що ж, не без філософського підтексту.
— Вандевурині слова, — пробурчав хлопець. — Це він вважає, що ми всі — Полянський, Ольга, Вітька, я — "вхопилися" за подвиг Шаблюка, щоб погрітися біля вогнища чужої слави.
— Он як?! Тоді тут справді такий вузол, якого не скоро вдасться розплутати, — спохмурнів Оснач. Йому хотілося дізнатись про подвиг Захара. Тільки про його подвиг. А все, що накручене навколо його імені, починало дратувати Радомира. Ця провінційна гризня! Йому вона потрібна? Захар врятував життя його дідові і Радомир не хотів, щоб це ім'я було спаплюжене плітками, підозрою, гризнею... — Дякую за зошит. Завтра поверну. До речі, де я зможу знайти тебе?
— Тут.
— Ти що, справді вирішив отаборитися на острові?
— Я ж сказав.
— Але це несерйозно. Ти ж не хлопчисько, щоб вдаватися до таких дитячих демонстрацій. Кинути школу, втекти з дому і жити на острові!.. Що за примхи?
— З дому я не втікав. Мати знає, що я тут.
— І як вона поставилася до цього?
— Спочатку лаяла, потім відмовляла, а наприкінці просила не застудитися. Восени сорок третього Захар три дні переховувався на цьому острівці. Він приплив за патронами, а слідом поліцаї. Захар свого човна притопив, а сам заховався під перекинутим старим човном, і майже годину просидів у крижаній воді. Так і врятувався. Ось і хочу трішечки побути в його становищі. Відчути, що це таке — залишатися наодинці з озером й островом. Та й Вандевури поблизу не буде.
— Навіщо тобі жити життям Шаблюка, хлопче? Живи власним.
— Що, вам не подобається?..
— Та ні, ні... Все гаразд, морська піхото, все гаразд. — Поплескав його Радомир по плечу. — Не ображайся. Просто не захоплюйся цим конфліктом з учителем. Ти справді вирішив залишитися тут?
— Залишусь, — уважно подивився йому в очі Гриньо. — Вам не подобається, що я говорю так про вчителя?
— Якщо чесно, не подобається. І вся ця ваша гризня над могилою Шаблюка — теж.
— Але ж затіяв її не я.
— Я розумію. Пробач, я до цієї розмови не готовий. Мені ще треба з'ясувати що тут до чого. Постарайся не застудитись. Завтра навідаюсь.
— Сів би ти краще, в човна, хлопче, поки ми тут, — пробурчав старий рибалка, якому вся ця затія Козарука із втечею на острів сподобалася ще менше, ніж Осначеві. — Вигадуєш якісь дурниці на свою і сусідську голови, аби тільки мати і вчителі журилися.
— Протримаємось, діду, — зніяковіло всміхнувся Гриньо, відштовхуючи їх човен. — Усе гаразд. А ви що, теж були морським піхотинцем? Як і ті десантники? — запитав Оснача.
— Цілих два роки. Щойно демобілізувався.
— Лейтенант?
— Лейтенант.
— Цікаво... — замисленно проказав Гриньо.
* * *
На хутір уже тричі навідувалися поліцаї та фашистський патруль і тричі десантники ледве встигали заховатися в поближніх плавнях. Хоча й це пристановище було ненадійне, бо смужка плавнів, в яких вони перечікували небезпеку, виявилася невеличкою і натрапити на них фашистам було дуже просто. На щастя, вони обмежувалися обшуком хутора, тільки й того, що кілька разів пальнули по очеретяних заростях.
— Хтось дізнався, що ви на хуторі, — похмуро мовив Куденко по тому, як під час чергових відвідин поліцаї влаштували йому допит, пригрозивши повісити і його, і невістку. — Сьогодні знову про моряків питали. Ой, зітхає моя душа на нещастя, зітхає...
За тих п'ять днів, які вони провели на хуторі, Оснач і Романчук уже мали змогу переконатися, що чоловік цей був не з лякливих. Мужній чоловік — чого вже там. І добре розуміли, що коли в селі справді знають про них, то спокою Куденкам не дадуть. Напевне, хтось помітив, як вони поверталися з нічної засідки на дорозі.
— Якщо вже вони вп'ялися в вас, то можуть влаштувати облаву і в плавнях, — мовив Оснач, краєм ока зиркаючи на Марію, що під час цієї розмови вишивала, сидячи біля вікна. Коли моряки спускалися з горища, звідки по черзі стежили за підходами до хутора, вона завжди бралася за шитво, сідаючи біля вікна, з якого видно було частину путівця. Правда, Святославові здавалося, що вона ще й навмисне сідає так, щоб не зустрічатися з ним поглядами. Старий уже давно помітив, що він і Марія небайдужі один до одного. Ось вона й остерігається.
— Вони все можуть, — так само похмуро погодився Куденко, від— кидаючи зношені солдатські черевики, які мав намір підлатати. — Не треба було вам іти на дорогу. По тому, як ви обстріляли оту легковушку з румунським полковником, вони й заметушилися.
— Ми обстріляли?! Хто вам сказав, що це наша робота? — невдо— волено зиркнув на нього старшина, зупиняючись посеред кімнати, наче статуя з чорного мореного дерева.
— Тоді вважатимемо, що це я його на той світ спровадив.
— Зрозуміло, дядьки-хуторяни, зрозуміло... Але, що вдієш? Ми прийшли сюди не для того, щоб ховатися по закутнях.
— Не знаю, чого ви прийшли, а тільки тут вам не фронт, — пробурчав рибалка. — І лісів поблизу нема. Про себе не дбаєте, то хоч про нас із Марією подумайте. І про хутір. Якби того полковника не вбили, фашисти вважали б, що ви вже повернулися до своїх. І заспокоїлися б. А вчора ви ще й мотоцикліста поранили. Самі поліцаї сказали про це, допитуючи.
Старшина й Оснач мовчки перезирнулися.
— Пробачте, батьку. Ми вважали, що через п'ять-шість днів наші вже будуть тут, — вибачливо пояснив Оснач. Не так господареві, як Марії. Його важко було звинуватити в тому, що не хвилюється за долю дівчини.
Господар не відповів. Але моряки самі повинні були зрозуміти: "гостини" закінчилися.
— Гаразд, дядьки-хуторяни, — першим порушив затяжне мовчання Романчук. Оце винайдене ним самим "дядьки-хуторяни" припало йому до душі. — Дякуємо за все. Нарікати нам нема на що. Сьогодні вночі підемо до Дністра, до фронту.
— Так, треба щось робити, — стенув плечима Куденко. — Не при— хіть моя — життя таке підступне.
— Та не пройдуть вони зараз до фронту, — стиха озвалася Марія, не відриваючи погляду від шитва. — Невже ви не розумієте, що не
пройдуть? Це тут, у нашйі долині, тихо, а в степу, мабуть, все забито військами. Одні з фронту, інші на фронт. Самі ж кажете: лісів нема. Але туди далі й плавнів теж нема. Де заховаються? Хто їх прийме? А скрізь патрулі, скрізь шукають десантників.
Якусь хвильку всі троє здивовано дивилися на Марію. Досі вона взагалі рідко втручалася в чоловічі розмови. А якщо вже заходилося про плани моряків, одразу зникала з хати. Одначе всі троє, і передусім, Куденко, зрозуміли: дівчина має рацію. Пробитися зараз до Дністра буде надзвичайно важко. Проте й залишатися на хуторі десантникам теж не можна було.
— Я ж не виганяю їх! — раптом зірвався старий на крик, відчуваючи, що невзмозі знайти якийсь більш-менш прийнятний вихід із ситуації. — Вони прожили тут майже тшвдень! Але ж ти бачиш: хутір обклали з усіх боків! Як вовків вистежують.
— Ну, заспокойтеся, заспокойтеся, — втрутився Оснач, заступаючись за Марію, що враз притихла, ще нижче схилившись над шитвом. — Старшина вже сказав: уночі вирушаємо.
— І вся полька з вихилясами, — підтримав його Романчук.
— На острів їх треба перевести, — раптом знову подала голос Марія. — На Кричинецькому не знайдуть. Хіба що з літака помітять. А брід у селі знають троє-четверо. Навряд чи хто й поведе. Святешний говорив, що наші ще за Дністром. Але наступу німці чекають з дня на день. Я випитала. То навіщо ризикувати? Перейдуть наші на цей берег ріки — тоді видно буде. А можна тут, у плавнях, і дочекатися.
Куденко розгублено дивився то на Марію, то на моряків. Він вагався. Якщо десантників виявлять на острові, то зрозуміють, що завів їх туди він — більше нікому. Порятунок його полягав лише в тому, щоб моряки пішли з хутора, пішли з плавнів. Проте вголос він цього сказати не наважувався.
— Я так вважаю. А ви вирішуйте самі, — мовила Марія, розуміючи, що при ній чоловіки домовитися не зможуть, і вийшла з хати.
Куденко зітхнув. Сів на її місце біля вікна і знесилено вклався плечима на стіну.
— Може, нам краще пробиватися в Кодри? — запитав Оснач старшину. — Ми ж так і планували. Та й хтозна скільки доведеться просидіти на острівці. А раптом наступ почнеться тільки через місяць-два?
— Ви не знаєте Кодр. І не знаєте дороги туди, — стомлено мовив Куденко. — Так само, якія. Імови молдавської теж. Одразувидно: не місцеві. Як не круги — Марія діло каже. Доведеться переправляти вас на Кричинецький. Потерпіть там кілька днів, нехай заспокояться. А я поговорю з одним чоловіком із села. Надійний чоловік. І головне, в Овадівці, що кілометрів за двадцять звідси в бік лінії фронту, в нього рідня. Якщо вже не терпиться, за одну ніч перейшли б туди. Що не крок, то ближче до своїх. Та й про десантників там, мабуть, не чули. Нелякані отже.
— Переконав, дядьки-хуторяни. Показуй брід.
Тільки-но старшина запропонував це, як до хати вскочила Марія:
— Німці! Двома підводами!
— Де вони? — підхопився рибалка.
— Вже біля татарської могили!
— Тоді ще встигнете, тоді ще... Швидше! За Марією! — наказував Куденко морякам. — У плавні. Проскочте берегом до затопленого човна. Ти, Маріє, знаєш де це. Та й ви бачили. Зачаїться там. А коли німці проїдуть, веди моряків до броду. І на острів.
Усі троє вже були неподалік порослого очеретами, захаращеного струхлявілими кореневищами яру, коли Оснач, що озирнувся, помітив позаду Куденка. Господар біг за ними,показуючи рукою: вяр, залягайте!
— Побоявся, що без мене Марія не доведе, — пояснив він, падаючи на схил яру поряд із Осначем і тяжко відсапуючись.