Крижі

Протягла руки. Візок зрушує, чавкнувши в болоті. І враз – як постріл:

– Стій!

Оленка німіє, згорбившись, з простертими руками. Теліжка начеб утікає від неї, ще чавкає болото.

– Стріляти, чи як?

– Не стріляй, – відказує батько, спиняючись.

– Попався, куме?

– А ти вислідкував?

– Це вже моє діло, – мовби бриє Видяш. Зіскакує з насипу, видно, лежав з того боку. – 3 тобою й учениця, яка гидує зі мною вітатися, зустрівшись. Добрий вечір, Ковалівно.

Вони з батьком мовчать.

– Перекуримо, куме.

– Я не курю.

– Таке діло, що й перекурити не завадило б… Або йдеш, куме, в поліцію, або під суд і кулю в лоб… То як?

Оленка не в силі розігнутися: дме холодний вітер, в обличчя б'є колюча хвища.

17

– Прийшла біда до шевця позичати ремінця, а швець її ремінцем! – ляскав себе долонею по коліну. – Сиди, бідо, під стільцем.

Дінка метляла голими ногами і заливалася.

Висмикнувши голку, наслинивши її, щоб легше входила у валянище, він провадив про біду, яка прийшла позичати ремінця:

– А швець її халявою! – і знову ляскав себе долонею по коліну. – Сиди, бідо, під лавою!

Дівчинка заливалася ще дужче. Але й веселячи її, Мартин наслухав, що діється надворі й не спускав очей з вікна.

На долівці лежала коза. Вона була стара й увесь час подрімувала. Її часто лякав вітер: коза підкидала рогатою головою, розплющувала очі – мабуть, сумувала за цапком, якого забрала облава.

Управляючись з голкою, веселячи Дінку, пантруючи за вікном, хлопець сердився на козу, яка боялася вітру й дурно відривала його від роботи. Тупав на неї, як швець на біду. Стара коза знесилено опускала голову. Вона не встигла прижмурити своїх червонястих очей – зворухнулася, нашорошилася, скинулася, встаючи; хтось нишком підкрадався до їхніх дверей.

– Киш на сідало! – шепнув Мартин Дінці, але вона сама знала, що їй робити: блиснула рожевими п'ятами, рачкуючи під припічок.

За двері легко торгали. Він заставив припічок затулою, спрямувався у сіни, і коза затупотіла за ним, мовби привчена зчиняти шум і гам.

Спали засуви – тітка Люба. В пухнастій хустині, в чоботях-витяжках. Порожні корзини зв'язані докупи.

Він став на порозі. Коза коло нього.

– Не впізнав? У хату не впускаєш? – дорікнула вона, кривлячись, як середа на п'ятницю. І заспівала: – От маю племінничка. А ще свояки.

Хлопець давав їй волю: виспівається, сама скаже, чому заявилася.

– Ось почекай – переінакшиться: повернеться твоя мати, прийде твій батько, я тоді й поскаржуся на тебе, який ти добренький. Ти геть забув, як я не раз перед ними за тебе вступалася. Нехай це і здавніло, але хто добре забуває, того бог карає.

Він не стримався:

– Люди теж…

– Ото ж і воно! – підспівала йому тітка. – Коли я зле приймала? Хіба не садовила за стіл? Хіба не частувала? Не моя вина, що ти прошений і відмовився.

Мартин і зараз відказав їй те саме, що й тоді:

– Нехай вам, тітонько, більше буде: я не об'їдайло.

Їй і невтямки – недогадлива, що він глузував і глузує над нею: своє на думці.

– Ти чемний, племінничку, – хвалить його. – І роботящий. Городину, бачу, зібрав. Зима їсти любить. А курей не бачу. В Нюри, в твоєї матері, трійко зозульок сокотало. От я й подумала: Мартин їх не утеплить, перейду і заберу зозульок собі, перезимують…

– Десь-то ті зозульки цокотіли вам, тітонько, у сні, якщо ви не побоялися й зважилися прийти.

– Ти здогадливий… Де ж вони, голубчику?

– Запізнилися, тітонько. Облава скрутила їм голови. Кури кричали, били крильми, – так, видно, й поривалися до вас.

– От бачиш, а я б їх сховала. Напевно! – рішуче ствердила вона. – А де ж цапок, що коза одна?

– І тут ви, тіточко, запізнилися: цапка теж облава зцапала, не залишивши ні ріжок, ні ніжок. Козу я випросив: на м'ясо вона нездала, стара. Думаю, що і вам вона ні до чого, – він почухав козу між рогами, і тварина притулилася головою до його ноги.

– Чом це ні до чого? – заперечила тітка. – Навіть дуже до чого! Хай коза й не корова, але я ліпше доглянула б її, ніж ти, шибенику. Я б їй і лушпиннячка, і помийок. Та ти поглянь на себе – сама шкіра і кості, хоча б сам себе доглянув, а то ще козу обходити.

– Правду кажете, тітонько. І не дивлячись на себе, я знаю, що сама шкіра й кості, бо за такої страви – лежиш вздовж лави. Ні пфенінга у мене за душею, а хто його має, якби потис, – кров із нього потекла б, – давав їй на розум, щоб не збирала грошей, торгуючи.

– В кого тепер ті гроші? Дурний, хто їх збиває. Тепер – міньки. Я таки повертаюся з базарчику. Обміняла шило на мило. А коза – капітал. До своїх двох та ще б третю. Не лише молочко, – блиснула очима, призналася: – Я своїх підстригаю потроху, – і зверталася до кози: – Ходи-ходи, біленька, до мене: я тобі й сінця, і теплої водички.

Наставивши руку, вмовляючи козу, тітка водночас запитувала, чи хлопець підготувався до зими з паливом. Кивала головою на сусіднє подвір'я, наставляючи:

– Що запопадеш, рубай і пали! Двері, дошки, віконниці – нічого не жалій. Через Марію Нюрі, моїй сестрі, а твоїй матері, непереливки, так ти свого не попускай.

– Хитро, мудро, не великим коштом, правда, тітко Любо?

– А ти як думав? До дроту, а не то що до Марії, було, не ступай, а то оббрехали, що ви її паскудне дитинча наважилися сховати. Тепер радуйся: при живих батьках – сирота. Думаєш, мені не жаль тебе? Душа болить, і серце розривається, – і кликала козу: – Ходи-ходи, біленька, в мене ти не пропадеш…

– Ви б узяли її?

– Узяла б, ще й красно подякувала б.

Хлопець задумався.

– Не можу я вам поки що її віддати.

– А то ж чому? Чому ти кажеш поки що? Я не горда, почекаю. Коли ж мені прийти, Мартине?

– Бачите, в моєї кози всього дві дійки, – вів він, узявши козу за ріг.

– Ну то й що? – не терпілось їй.

– Коли в неї виросте ще дві, тоді ви й приходьте.

Вона хвильку стояла, вибалушившись.

– То ти такий, племінничку? – завищала, перекинула зв'язані корзини на плечі й на груди. – Будеш і після смерті горіти в геєні вічній… Та щоб я сюди ще раз прийшла?

Він хотів відповісти, що провідає її, як у його кози ще дві дійки відростуть, але передумав. Зачинив двері, засунувся.

На лаві робота – чобці для Дінки, які ліпить із халявок старих валянок.

Та Дінка хитра: коза не мекає, Мартин не галасує – небезпека минула, можна вилазити з-під припічка. Появляється її чорна голова.

– Мартине… – просить.

– Що?

– Розкажи… Про біду…

І він каже серйозно й думно:

– Будем, Дінко, перти біду перед собою, щоб вона нас не перла, – беручись за голку.

– А яка та біда? Чому я її не бачу?

– Яка-яка, чому-перечому? – мучиться Мартин з голкою. – То й добре, що не бачиш. Це така бабище – голова, як церковна баня, ноги, як кам'яні бики – всядеться на шию, спробуй її пхати! Оце, думаєш, хто до нас стукався?

Дівчинка затулюється долонями: страшно.

– Ну й баба! – проказує. Вона понад усе любить слухати Мартина.

Він шиє їй чобці, оповідаючи: біда всю дорогу прагне, як би вгніздитися їм на карки, тому вона, так і знай, перекидається, як вовкулака у вовка – в облаву, навіть у рідню. Заспокоював, що облави не страшно: дядько Полікарп зробив підходящі засуви. Поки гатять у двері, добуваючись до хати: він її в комин. Раніше думав утікати в вікно, але під вікнами стоять, та й холодно. В комині безпечніше, ніж надворі й ніж під припічком. Дінка згоджувалася, що в комині безпечно, тільки їй чомусь чхати хочеться. Він переставав сіпати голку й сварився пальцем: спробуй чихнути – буде те, що з курями і цапком. Дивись, а не пчихай! Корній Терентійович як каже: хочеш жити – супра!

Дівчинка кумедно зводить до стелі очі: хоче жити. Мартин признається їй, що він інколи теж боїться, не раз його бере такий страх, що душа втікає у п'яти. І Лесь боїться. І Оленка, яка приходить до нього. Тут він замовкає: Оленка призналася, що дядько з Вовчого яру вже не в них, а в учителя. Її батьки теж потерпали. Він їх не осуджує, як не осуджує і Леся, котрий ладен ходити на задніх перед бургомістренком, перед комендантенком… Єдина людина, яка не боїться, – вчитель.

Він перестає шити і промовляє:

– Наш учитель каже: людина без волі – кінь на припоні,– й, застерігши, щоб вона нікому про це не обмовилася, оповідає їй все, що знає про Корнія Терентійовича. Хто йому подарував "Кобзаря", якого вони читають? Він.

Дівчинка виймає з рота пальця, морщить лоба, силкуючись пригадати слово в слово: "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами…" – й запитує очима – так? Мартин ствердно хитає головою – Дінка рада.

Він приміряє їй на ногу своє шиття. Виходять не то капці, не то калоші. Зате вона не мерзнутиме. А що сирову нитку дуже знати, то де ж йому взяти смоли?

Його батько швець, але мати зібрала всю шевську справу в скриньку й закопала: шила, молотки, обценьки, копила, правила… Повернеться, відкопають. Батько знов шитиме чоботи. Дядько Полікарп наробить підків. О, вони всі Крижі озують. А повернеться її батько, попідстригає, поголить – усі крижуки будуть отак ходити! – Мартин задирає голову, показує плечима, як вони ходитимуть, і потупує ногами. І їй справлять червоні сап'янці на високих підборах, а поки мусить у його чобцях рости.

– Знаєш, Дінко, я теж хотів би бути шевцем, як тато, – задумується Мартин над голкою.

У вікно стук і голос:

– А хто в цій хаті живе?

– Біда! – сплескує Дінка руками, зіскакуючи з ліжка.

Мартин спохоплюється, бачить за вікном Проскурника, шипить на дівчинку: "Киш"… Коза встала на ноги і постукує об долівку ратицями.

Входить учитель. Він у жупані з сивим коміром, але в капелюсі. Знімає його в порозі, окидаючи очима вбогу хату, вбираючи грудьми її курний дух. Мартин тягається з козою, проганяючи її в сіни, але вона тиснеться до печі, до тепла. Корній Терентійович каже, щоб хлопець облишив її, сідає, розкинувши поли жупана, на лаві, коло його шевства.

– Батькова наука не пішла до лісу? – звертається до Мартина, а той витер ганчіркою табуретку, щоб на ній посадити вчителя, розрівнює на ліжку рядно й нітиться. Якби знав, що Корній Терентійович прийде, то і хату підмів би. Вчитель піднімає ногу. – Твого батька робота, Мартине, – хвалить чоботи. – Добра робота.