Чудасій

Сторонній людині нема чого туди мішатися!" Збіглися й сусіди на цей випадок, говорили сяк і так, де­які жінки навіть жалували мене, але остаточно всі пого­дилися з Харитоном: "Так, так, то ж таки мати!" "Мати б'є, не переб'є, не бійся!" "В сім'ї всяко буває!" "Еге ж, коли б дітей не бити та не страшити — що б то з них і було?!".

Я сидів довгенько в Харитоновій хаті і пильно при­дивлявся до всього. Чув, як Харитон кричав на старших дітей, бачив, як Харитониха одважила кілька ляпанців мо­лодшим, але яка ж безмежна різниця була між вимірами кари в цій простій селянській родині і між тим, що твори­лося в нас дома! І тоді я переконався, що ці люди ніколи мене не зрозуміють, бо вони все міряють своєю міркою і не можуть навіть у думці допустити того, до чого здібна була моя мати.

Пізніше мене відвезли додому. Мати наговорила на мене Харитонові стільки страшних речей, оповіла стільки всяких "злочинів", що довірливий і простодушний чоловік тільки руками сплескував від здивування. "Ай-яй-яй! — говорив при тому. — Чи ти, бач, яке воно! А послухати його — то хто зна що виходить..."

Коли він від'їхав, мене знову почали бити. Але як би­ли! Як мене тоді били! Віддав я і золоту десятирублівку і ще кілька місяців по тому синяки носив...

З того часу, Павле, я не вірю більше в "світ", — ро­зумієте? — не вірю! Світ для мене — це дядько Харитон і його сусіди: по суті й незлі люди, але обережні, схильні вірити старшому й неохочі мішатися в "чужі родинні справи". Підіть поскаржтеся світові — і вам скажуть, як колись мені: "Державний хліб віддайтеї і влади не смійте між чужими судити, бо це — ганьба. Ви повинні своєї влади слухати, бо на те ж вона влада". І ніхто не схоче в "чужу сім'ю мішатися", ніхто вам не повірить, і ніхто вас не зрозуміє, бо ж світ живе іншими законами і мірить усе своєю власною мірою... Так то, Павле! Тому лишіть ваші надії на допомогу світу... І... і, до речі, ви здорово пійма­лися! — скінчив несподівано Олекса й усміхнувся.

— Я?! Я піймався? А то чому?

— Та бо так: ви не йдете далі того, щоб лише мос­ковській мамаші роги збити. Для вас суть у голоді, себто, суть у тому, що мамаша занадто розперезалася. Але ви нічого не кажете про те, щоб нахабну мамашу випхати коліном з хати під три чорти на її батьківщину...

Це останнє влучне зауваження зачепило мене до жи­вого і примусило внутрішньо засоромитися. Але я, замість того, щоб признати Олексі слушність, перейшов в атаку:

— Ви перше приведіть свою мамаїшу до порядку, О­лексо, а тоді вже повчатимете інших! — сказав їдко.

— Ц-ц-ц!.. — потер вдоволено руки Олекса. — А що ви думаєте? Кожному терпінню, як і кожному свавіллю, буває кінець, знаєте?

— Ну, ну, хочу я вже це бачити!

— Колись іще побачите! Чи то одному Олексієві, чи то тридцятьом мільйонам Олексіїв колись терпець увір­веться!

— Ого, які ви хоробрі!

— Не вірите?! Не вірите?! А я вам кажу ще раз: по­бачите!

— Що побачу?

— Домашню революцію. Я, правда, все ж таки не мо­жу своєї мамаші вигнати з хати, але сидіти тихо і шану­вати справжнього господаря навчу! Це кажу вам я: Олек­са, Вухо!

І де поділася вся дивачність у мого приятеля?! Стояв вереді мною гордий, випростуваний, рішучий і грізний.

— Вірите мені? — спитав.

— Вірю, — сказав я з глибоким переконанням. — Ві­рю, що ви взагалі зможете зробити багато такого, чого не зроблять інші.

Олексі підхлібили мої слова, і він глибше вмостився у фотелі, самовдоволено всміхаючись. А я чомусь вернув­ся думками до початку нашої розмови, до своїх галюци­націй і взагалі до того жахіття дійсности, яке, здавалося, бачив навіть крізь стіни свого мешкання. Думав також над тим, що Олекса незабаром піде додому, а я лишуся сам зі своїми розтріпаними нервами, з почуттям самотности й безсилости.

— А, знаєте, що? — обізвався— Олекса. — Це неправ­да, що ви мені вірите, не брешіть!

— Отуди к лихій годині! — здивувався я. — Чому ж би я мав брехати?

— Хто вас там знає, чому, але брешете — це факт! Ви не вірите ні мені, ні самому собі.

— Маєш!

— Так, так, — хитав головою Олекса; — Я вам ска­зав, у чому суть і що треба робити. А ви відразу — круть! — і на мою прекрасну мамашу з'їхали. Це — для того, щоб ні до чого конкретного не договоритися. Ц-ц-ц!..

— Не верзіть дурниць, Олексо! Ту "суть", як ви ка­жете, я вже проаналізував так давно, що досі забув. Вона для мене така ясна й очевидна, що не лишає ніякого місця для додаткових студій, чи сумнівів. Але саме тому знаю я також, що ми безсилі тепер, що ми з вами й за три дні ні до чого конкретного й вартого уваги не договорили­ся б. Зрештою, заздрю вам, що ви можете будувати повітряні замки на "крилах мрій" і в тому знаходити певну розраду. Але я — не можу, і тому мені страшно тяжко на душі.

Олекса дивився на мене з виразом глибокого жалю в очах, але поступово цей вираз мінявся: чоло хмурилось, ніс почав нервово морщитися й підсвистувати, а на.кінець мій гість підвівся й рішучо схопив капелюха.

— Коли так, — піду додому! — сказав сердито. — І взагалі ви мені сьогодні жахливо набридли!

— Та зачекайте! — піймав я його за лікоть. — Що з вами знову?! Сідайте!

— Не хочу! Не сяду! Не можу просто на вас дивитися! — підвищував за кожним вигуком голос Олекса, однак покірно сів знову. — Кажу ж вам, що брешете, що не ві­рите, ні собі, ні мені, а ви... Ех, приліпка з самоварною па­рою!

— Що не вірю? Чому не вірю? — дивувався я.

— Та бо так. Тут ні галюцинації, ні жалісні слова не поможуть. Тут діяти треба! Коли ж почнете з галюцина­цій, то скінчите божевіллям, або шнурком на шиї!

Олекса схопився й останні слова викрикував, трясу­чись від обурення й вимахуючи капелюхом.

— Тю на вас! — розсердився і я. — Не верещіть, як дурний! Що діяти? Як діяти?

— Просто! Я вам казав уже колись, що треба вчитися зайців стріляти, на коні їздити, танком керувати...

— Ну, і що з того?

— Що з того? А ось, дивіться, — Олекса став у позу і зробив вигляд, ніби цілиться з рушниці: — Бах-бах! І все! Ц-ц-ц!..

Очі його розгорілися, і він щасливо засміявся.

Я зідхнув і спитав:

— І ви б оце почали робити "бах-бах" самі?

— Сам?! — здивувався Олекса. —Що ж то ви? Вважаєте мене справді за дурного? Сам, звичайно, ні. Сам я нічого не зроблю.

— Отже, бачите...

— Ну, так, звичайно, сам нічого не зроблю. Але да­вайте вдвох, га? Чого ви так витріщилися, ніби роги в мене побачили? Я вже давно думаю над тим, що вдвох можна було б щось почати... Треба обдумати, поради­тись і так, знаєте, помаленьку, обережно... Га? Ось Костя приєднаємо, ще когось — і так піде. Тільки зав'язка по­трібна. Найголовніше — зав'язка... Хочете спробувати? Хочете?

Він торкався лагідно моїх рук і грудей, заглядав в обличчя такими благальними очима, ніби ласки просив. Аж мені якось жалко й ніяково стало.

— Що ви, Олексо?! Це хіба несерйозно... Адже кожна така спроба неодмінно кінчається катастрофою...

— Ну і що? Чим ми ризикуємо?

— Як то чим? Життям!

Олексу пересмикнуло, і він закрив обличчя руками.

— Мовчіть! — зойкнув. — Мовчіть! Мені соромно за вас!

Коли б розкричався, або вилаяв мене останніми сло­вами — не було б воно таке болюче, як той жест і той зойк.

— Чому соромно? — почав я оправдуватися. — Що я говорю розсудливо? Подумайте також над іншою сто­роною справи: в даному випадку ризикують життям не тільки безпосередні учасники, але й їхні родини, їхні дру­зі й просто знайомі. Своїм життям ми ще можемо ризику­вати, але життям інших?

Олекса слухав мене иаісторожеіно, не відриваючи рук від обличчяі, але, коли я тільки скінчив, підвівся й випрос­тувався на повний зріст.

— Ви брешете, учений ботаніку! — кинув мені з не­навистю в обличчя. — Ви попросту боїтеся за свою шку­ру і тому шукаєте викруту. Тепер, коли попід парканами й по дорогах мільйони пухнуть і конають з голоду, ви говорите про ризик життям?! Ц-ц-ц!..

Сміявся злобно, їдко, а мені в його сміхові вчувалися сичання гадюк.

— Олексо... Слухайте, Олексо... Треба думати твере­зо: не можна ж так легко йти на певну смерть, не будучи бодай на один відсоток певним, що той ризик дасть я­кийсь бажаний вислід...

— Ц-ц-ц!.. Краще жити галюцинаціями й чекати ласки й справедливосте чужого світу, правда? Ц-ц-ц!..

— Олексо!

— Досить! Мовчіть! І ніколи не смійте мені згадувати ні про свої галюцинації, ні про мою байдужість! З тим ідіть тепер до Харитона!

Настромив капелюха на голову, грюкнув дверима й пішов. Хвилини за дві вернувся і став у передпокої.

— Знаєте, — заговорив палко, — мені ще оте "бах-бах" найменше потрібне: я маю що їсти, маю хату, маю працю, маю все. Але мене дивують оті, що тепер гинуть. Воліє загинути, як пес, ніж умерти, як людина. Того я не розумію! Я спробував кільком таким сказати — і, думає­те, що? Дивилися на мене, як на божевільного, а один навіть пригрозив, що піде заявить на мене... І я від того часу сказав собі, що не жалітиму нікого! Але з того ви­йшла єрунда: все одно мені жалко. Розумієте? А ще біль­ше жалко, що не можу нічого зробити. Ніхто не хоче мені допомогти... Ет! Лягайте краще спати!

Знову пішов і знову через кілька хвилин вернувся:

— А ви ще й досі не спите? Видно, що й справді по­чуваєте себе частиною отого... Як то ви сказали? Тієї ку­пи болю і страждань... Виглядаєте дуже погано... Що я хотів? Ага, завтра ввечері принесу вам трохи картоплі, а ви підіть до психіятра. Бергштейн найкращий. Вам тре­ба нерви підлікувати... Та чого, ви сидите, як камінний?! Гніваєтеся на мене?

— Ні, Олексо, не гніваюся...

— Це добре, хоч, зрештою, мені все одно. Замикайте двері, я вже більше не буду вертатися.

— Добраніч, Олексо.

— Приліпка!

— Так, тепер вірю, — сказав я тихо, мимовільно спус­тивши очі...

Як я вже згадував, мені також приходилось нелегко, і, коли б не те, що Олекса час від часу підтримував мене зайчатиною, або овочами й городиною, які він мав з влас­ного клаптика землі, — не знаю, як би воно було. Призна­чених на місяць по картці продуктів вистачало б нормаль­но не більше, як на три-чотири дні, і решту треба було якось латати. З моєї скромної платні я ще міг дозволити собі докупити на чорному ринку кілька картоплин, склян­ку соняшникового чи гарбузового насіння, або сої. Інко­ли вдавалося добути також кінської ковбаси, яку попу­лярно називали "тягловою силою", але назагал того всьо­го було абсолютно мало.