Віддалік жінка тріпала килим, а там, по другому боці вулиці, інша, зложивши руки на грудях, розмовляла з селянкою, що на плечах двигала завинені в верету бляшанки з молоком. Проходили чоловіки з шкіряними течками в руках і інші, поспішаючи до пощу.
Ці всі люди були для нього наче духи, наче прозорі істоти, нецікаві ні йому, ні іншим перехожим. Плило життя, і ніхто не міг здержати невмолимого часу, тільки він, Марко, стояв, наче скала, що її безцільно змивають хвилі моря.
Марко не був рішений, куди йому йти. Для нього не було ніякого примусу і ніякої цілі. Робив те, що хотів, викинений долею поза закони життя. Рушив вперед себе, помандрував широкою алеєю у дощ, до міста.
* * *
Проминув деякий час, якого не рахував, незвиклий доцінювати терези тижнів і місяців. Місто змінило його настрій. Він увійшов у новий ритм рідного оточення. Спокійно, без зайвого поспіху віддав свої сили для збірності. Правда, приходили ще хвилини, коли щось таємне, прадавнє давило його душу. Це тоді, коли на нього напливало почуття самотності. Але поза тим радо приймав участь у всіх справах молоді, й вона радісно вітала його в своєму колі. Він давав їй свій досвід, вона Йому новий ентузіазм. З друзями він поводився щиро й простодушно. Коли говорив, його очі променіли святістю. Кожного з свого оточення він сприймав як окреслену особовість. Він почав глядіти на світ синтетично і завважував, що в його душі з'єднуються минулі покоління з сучасними в одну нерозривну єдність.
Одного вчасного ранку, коли ледве жінки почали розносити молоко і масло, завинене у свіжі хрінові листки, прибіг до нього Петро.
— Всипа! Вночі забрали багато наших. Марко лежав ще в ліжку.
— Арешти йдуть по цілому місті. Вивозять знову до концентраційного табору.
Марко зірвався і почав одягатися. За хвилину вийшли на місто. Коли переходили вулицею Легіонів, засалютував їм чоловік у військовій шапці, в чоботях, з гнучкою тростиною в руці. Це був відомий на ціле місто божевільний. Здобувши кілька мідяків милостині, він дякував елегантним рухом офіцерського салюту.
Радили, що їм тепер робити. Вирішили провірити конспіративну домівку. Там було поки що спокійно. Довідалися, що нових наказів не було, і це їх збентежило. Потрібний був ритм роботи і виснаження волі. Саме завершено акцію проти колоністів і дії не слід було переривати.
Марко активно працював з друзями і в тій роботі пізнав вагу жертвеності тихої і невідомої. Він зрозумів, що людину підносить чин, скерований на користь спільноти, хай би й висліди виявилися аж у майбутніх поколіннях. Аж тепер він відкрив цю снагу, що дала Тарасові силу витримати роки заслання, а Франкові витривалість у щоденній праці. І він сам став твердим і непохитним. Не уступав перед ніякими перепонами і труднощами. Його духовним щитом стало тепер чинне життя для своїх земляків. Хоч назовні друзі вважали його вразливим і шляхетним чоловіком, насправді подивляли більше його невгнутий характер, головно коли йшлося про справи загального добра,
А Марко з жалем думав, що втратив багато часу із свого довгого віку намарне, не розуміючи як слід своєї людської місії. Коли пригадував собі тепер Микулиху, в його душі ворушилися тендітні почування підсвідомої вдячності для неї.
* * *
Цього ранку було дивно лагідно і тихо. Небо голубіло блідою синявою над містом, а люди були приязні й ввічливі. Кам'яні леви біля ратуші ліниво жмурили кам'яні очі, і Лиса Гора непорушно майоріла жовтим узбіччям. Львів наче келих цвіту з золота і кости, наче срібна чаша людської долі сприймав ще одне завершення літа. А все ж у тихому мрійливому повітрі чаїлася тривожна непевність. Люди говорили різне: про світла, які ніччю просувалися темним небом, ніби таємничі безшумні літаки, то знову про шпигів і саботажі. Згадували часи з-перед першої світової війни і віщували, що надходять цілком інші роки та що нова війна не буде такою, як перша. Одні лякалися майбутніх подій, інші раділи їм, бо тільки в війні бачили нагоду вийти з затхлої атмосфери буднів та здійснити мрії про чин і волю. Вони раділи непевним дням, не шукали логіки війни, не бачили трагедій, які вона невідклично несе з собою, робили те, що наказували їм поклики майбутніх кривавих днів.
* * *
Роман випив склянку содової води. Мав спрагу. Цілу ніч ішов манівцями і аж над ранок добився до Львова. Сиділи в конспіративній домівці при Курковій вулиці і радили.
— В історії ніколи не діє розум. Треба все обдумувати згідно з найкращими намірами і рішитися. Решта лежить у руках Всевишнього. Безрадною стає людина перед новою дійсністю. Час отже і нам готовитися і вбирати в себе нові поняття і нову доцільність.
Марко цілком погоджувався з Романом. Він сам найкраще знав, як мало логічним є струм людського існування, або краще, його логіка є іншого рівня, якого досі ще не збагнула людина двадцятого віку.
Усім було ясно, що надходить час розрахунків між народами. Одне тільки могло непокоїти уми, а саме, чи в висліді прийде визволення.
Вони, що зібралися в цілій домівці, були свідомі цього, що дотеперішня чинність, хоч яка небезпечна і жертвенна, була дрібною у порівнянні з майбутніми днями. В цих останніх тривожних місяцях вони відчували тягар прийдешніх завдань, але з тим їхні лиця променіли гордістю: вони раділи перспективою дальших ще могутніших змагань.
Тільки Роман спокійно, як завжди, давав накази. Говорив тихим рішучим голосом, і Марко з подивом глядів на цього юнака з червонавими відтінками в ясному волоссі, що їх мережило сонячне проміння, на шляхетні риси лиця, на його тонкі нервові пальці.
З другої кімнати почувся сміх і дзенькіт тарелів.
Вони говорили далі про війну. Марко аж ніяк не уявляв собі її перебігу і висліду. Не мав у цій справі ясного погляду. Знав тільки, що діяти треба без уваги на дійсність і на прогнози майбутнього, закритого зичливою природою перед людиною.
Зібрані радили, падали слова нервозні і слова спокійні, але усіх огорнула нетерпеливість близьких переживань Хтось рідний кермував акцією. Край засипали листівки, в яких говорилося про визволення, про недалекий розвал займанців, про зміни в будові світу, про упадок царства тьми на сході. При пультах викладових зал молодь оплескувала гострі слова Дмитра, що роками гартував душі юнацтва і дав їм пізнання невгнутої волі і твердого чину. В інших залах худий ясноволосий провідник фронтовиків закликав бути обережними і остерігав одчайдухів перед фантомами і поезією в житті і кидав клич: єдність і зброя.
— Хто йде добровільно на Підгір'я?
Марко завважив, що після цього гострого запиту настала тиша і тільки з дальших кімнат чути було шепіт господарів, які не хотіли перешкоджати нарадам. Аж тепер зрозумів велич тих людей і тих постатей історичного часу. Вони вміли рішати в непевному, і ця непевність не тривожила їхніх замірів. Те саме враження відбирав Марко в різних часах свого життя. Були тоді інші засоби й інші ситуації, але завдання, покладені людині, викликали такі самі відрухи. Час ішов, час збирав з собою постаті, з них оставався тільки спомин, але незмінною залишалася людина з її душевним хвилюванням, з тими самими переживаннями.
З дивною насолодою пробіг Марко своє життя: він полюбив час. Так, як люблять його усі люди. Мабуть тому, що час забирає з собою в невідому путь частинку з нас самих, а в дарі залишає нам спомин.
Петро був блідий, ці наради залишали на ньому незатерте враження. Сидів у м'якому кріслі напівлежачи і курив папіроску.
Це була Його власна кімната в домі його родичів, де він учився до іспитів і де відбувалися тайні збори. Петро зголосився перший піти у розвідку на Підгір'я і тепер слухав умовного плану акції. Зосередження сил має відбутися на Підгір'ї. Там приготовано вже все, створено бази для харчування збройних сил. Вирішено користати з припасів сільськогосподарських організацій, виряд доповнити, роззброюючи військові відділи займанців.
Дбайливі списки гарнізонів і захованих там припасів були готові. Заряджено поготівля до означеного дня. Коли до того часу не буде наказів, незамітно відкликати поготівля, розбрестися по краю і ждати нових припоручень.
Так, отже, і над ними зависла непевність. Політичні договори світових імперій наглядно виявляли уже, що царство тьми охопить і західні землі. Ніхто не знав, що станеться, але потрібно готовитися на всі можливі випадки.
Петро дивився на Марка. Заприязнився з ним тією своєрідною приязню, яка ціхує тільки молодих юнаків. Тих, що шукають душі щирої і співзвучної.
Розходилися під вечір одинцем, не знаючи, чи стрінуться ще в житті, чи дочекаються здійснення ідеї, за яку посвячували своє життя.
Останній залишився Марко. Коли збирався відходити, Петро звернувся до нього:
— Залитися в нас на вечерю. Побудемо ще трохи разом.
Марко погодився. Перейшли в їдальню і там Петро познайомив Марка з родичами.
— Почекаємо на Ірину.
— Ні, — відповів батько, — вона прийде нині пізніше. Сім'я Петра, — це були емігранти з часу визвольних змагань. До того часу вони проживали в Києві.
Нагло Марко звернувся до Петрового батька.
— Хотів би я з вами поговорити кілька хвилин, — сказав спокійно, — у двійку.
— Прошу дуже, до вечері ще час.
У вітальні Марко сів проти Петрового батька і сказав;
— Петра знаю вже майже рік. А з вами, пане інспекторе, не мав ще нагоди поговорити.
— Мій син частенько розповідав мені про вас. І мушу сказати, маєте в ньому щирого Друга.
— Отож, — говорив далі Марко, наче б не чув слів інспектора, — я, знаючи ваше прізвище, повинен був зайти до вас скоріше. Але може це і не така пильна справа.
— Прошу! — чемно відповів інспектор.
— Як вам це сказати. Я не. живу тут під моїм справжнім прізвищем. Уже давно.
Інспектор кивнув головою. Він завважив, що в очах Марка появилося якесь дивне світло, ні то глибоке благання, ні то певність чи боязнь.
— Я, Марко!
Стало тихо. В цій несамовитій тиші Марко почув як хтось пройшов вулицею, і знову хтось гукнув на собачку.