По той бік світу

Літак впав на неї, м'яко підскочив і рівно о­півдні під'їхав до аеростанції.

Орландо сидів з Луїзою в ресторані готе­лю, де вони мешкали під час свого перебуван­ня в Чілі. Вони мовчки кінчали обідати. Луїза крадькома поглядала на Орланда. Видко бу­ло, що його думки були далеко. Між бровами різко зазначилася зморшка. Як вона була їй знайома, та зморшка! Колись вона знала, як її розправити. Колись!.. Тепер вона безсила.

Луїза повела очима по їдальні, і погляд її спинився на дзеркалі, де відбивався їх стіл. Як гарно виглядав Орландо! Роки, минаючи, не пошкодили його вроді. Сивизна, що поча­ла торкати його кучері, тільки оздоблює йо­го голову. А вона? Загалом її постать вигля­дає непогано. Світло-сіра сукня і темно-золо­те, по-мистецькому помальоване волосся гар­монізують дуже добре. Але обличчя! Як доб­ре знала Луїза його дефекти. Скільки разів з болем, з розпачем розглядала вона його в дзеркалі. Зморшки, мішки під очима. І самі очі, тьмяні з пожовклими білками, Хіба це ті самі очі, що були колись такі прозорі, такі повні життя?

Подали каву.

— Що ти збираєшся робити після обіду? — спитала Луїза.

— Поїду до театру. Хочу подивитись, як виходять нові декорації. Ти поїдеш зі мною?

— Ні, я краще полежу, я не дуже добре по­чуваюся.

Луїзі здалось, що Орландо зітхнув з полег­шенням. Та й не дивно. Напруження їхніх від­носин втомлює й пригнічує.

Коли Луїза переходила через голь, служ­ник подав їй візитівку:

— Ця пані хоче вас бачити в дуже пильній і поважній справі, як вона каже. Я попрохав її зачекати в бібліотеці, поки ви скінчите обідати.

— "Ельвіра Лопес Ередія", — прочитала Луїза незнайоме для неї ім'я. Певно перево­дить збірку, або прохатиме про участь в доброчинній виставі, подумала вона. У бібліоте­ці назустріч їй з крісла підвелась жінка. Луї­за помітила, що вона була дуже бліда і що гу­би її злегка тремтіли.

Про що говорили ці дві немолоді жінки, що так по різному прожили своє життя? Які сло­ва знайшла та, що ніколи не знала кохання? Які почуття збудила в тій, що поставила кохання понад усе? — це назавжди лишиться таємницею.

Вони говорили недовго, але на прощання обнялись, як сестри.

Ельвіра повернулася до Буенос-Айресу по­важна й замислена, і того самого дня поїхала до церкви Матері Божої у Новій Помпеї. Навколішках ввійшла вона по сходах на другий по­верх до каплиці, де стоїть чудотворна статуя Пречистої Матері, і молилась там довго і пал­ко.

Луїза того самого вечора мала довгу роз­мову з Орландо, йшла та розмова від серця до серця, як вже давно не бувало між ними.

Луїза повідомила про своє остаточне ріше­ння від'їхати до Еспанії, звідки вона походи­ла і де мешкали її сестри. Вона вмовляла Орландові, що його обов'язок бути не біля неї, а біля тієї, що буде матір'ю його дитини, і піклуватися створінням, яке незабаром увійде у життя.

Орландо врешті погодився з нею, не відра­зу, але трошки скоріше, ніж вона сподівалась.

Луїза вирішила не зволікати свого від'їзду. Вона хотіла, щоб між її минулим і тим, що бу­де лише спогадом про колишню славу й щас­тя якнайшвидше ліг океан.

18

Катря переїхала до Чубаренків, і Петро по­чував задоволення, що його завжди спричи­няє виконання обов'язку. Тепер він міг спо­кійно повернутися до Чічіти.

Відносини його з нею також тішили його. Видко було, що вона шукала його товариства, не лаяла його і не висміювала. Тільки не дозволяла висловлювати своє почуття.

— Я так давно кохаю тебе, Чічіто! — почи­нав він.

— Давно! Отож я й кажу, що незабаром не­мовлята будуть вважати себе за наречених..

— Не глузуй з мого кохання!

— Дай спокій! Яке там кохання! Стільки про нього балачки! Може, його і немає зовсім на світі. Досить тобі, що я до тебе приязно ста­влюся.

І Петро вирішив чекати. Там, з часом, він знайде нагоду виказати, що він не дитина.

Одного дня Петро купив квитки до Кіно-Рексу, щоб іти туди разом з Чічітою, і пішов попередити її.

Він зустрів її в дверях.

— Дуже добре, — зраділа вона. — Якраз мала о­хоту побачити Інгрід Бергман. Заходь і заче­кай. Я зараз повернусь, і будемо пити каву.

— Тільки не барись.

— Ні, ні, я за хвилинку прийду.

Петро увійшов, улаштувався у фотелі і за­лучив радіо.

Солодкий тенор заспівав:

"Моє палке кохання,

Ти було мука, згуба і страждання

Й спалило все...

Все знищено, розсіяно,

Загублено, розвіяно..."

Петро не мав настрою слухати трагічні ви­гуки. Він перевів вказівку і з приємністю по­чув, що передаватимуть концерт Чайковського. Зручно примостившись, він приготувався слухати улюблену музику.

Коли це хтось подзвонив.

— Кого це приніс чортяка? — з досадою подумав Петро.

Відчинивши двері, він побачив елегантного чоловіка, який запитав про Чічіту.

— Вона вийшла, але повинна незабаром по­вернутись. Що я маю їй переказати?

— Нічого, я зайду другим разом.

В цю мить у передпокій вбігла Біжу. Вона спинилась на хвилинку, розглядаючи ново­прибулого.

— Біжу! —і покликав той.

Песик кинувся до нього, махав хвостиком, підстрибував, скавчав від втіхи.

— Біжу, Біжусіта! Пам'ятаєш мене, Біжу?

Він нахилився, погладив Біжу і повторив:

— Я зайду пізніше.

Петро зачинив двері.

— Хто це такий? Звідки його знає Біжу? — міркував він. — Певно знайомий тітки Ельвіри, у якої Біжу зоставилась влітку. Це при­пущення не цілком вдовольняло Петра. Його опанував неспокій. Слухати концерт не хоті­лось. Він пригадав, що Чічітина "хвилинка" може тривати довго і пішов додому вечеряти, залишивши картку, в якій обіцяв зайти перед дев'ятою годиною і прохав Чічіту, щоб була готова до виходу.

Коли він повернувся, Чічіта, причепурена, весела, скочила до нього і чоломкнула його в шоку.

З радощів Петро злетів понад хмари та ще швидше впав звідти.

— Я виходжу заміж! — скрикнула Чічіта.

— За кого?

— За мого найдоржчого Леона!

— Це він приходив? — зрозумів Петро.

— Так. Ти ж його бачив? Правда, що кра­щого немає на світі? Він прилетів по мене з Чілі і забере мене з собою.

— А я?

— Ти? Ти будеш радіти моєму щастю.

— Я не зможу жити без тебе!

— Не кажи дурниць! Через два-три місяці ми повернемося до Буенос-Айресу, і ти будеш приходити до нас у гості. Звичайно, не так часто, як тепер. Леон дуже заздрісний. У­яви собі, він навіть до тебе віднісся з підоз­рою.

Вона голосно засміялася.

— Може, ти й справді не такий вже мале­нький хлопчик, як мені здається? Ну, не сердься! Я тебе дуже люблю. Справді! Не о­бражайся на мене! Вибач мені також, що я не піду з тобою до Рексу. Мене чекає Леон.

Петро вийшов на вулицю приголомшений. Він не завернув, як завжди, на освітлену Санта-Фе, а пішов праворуч, напівтемними вулич­ками до парку Палермо. Як непритомний, блу­кав він по безлюдних алеях, не зважаючи на сильний вітер, що розвівав йому волосся. Йо­го взяв відчай. Вже не раз виходив він від Чічіти збентежений і засмучений докраю. Але тоді в ньому жевріла надія, хоч ледве помітна іскра надії. Тепер вона згасла.

Він налапав у кишені квитки до кіно з лю­ттю подер їх і кинув. Вітер підхопив їх і за­крутив у повітрі. Якби можна було все так пошматувати і розвіяти. Все?.. Чи всіх? Вби­ти Леона, Чічіту, себе! — На це він нездатний, він не відважиться на рішучий вчинок. Він може тільки мовчки мучитись.

Несвідомо вийшов він на Авеніду Альвеар.

Зненацька зовсім зблизька в очі вдарив сліпу­чий ліхтар. Петро шарпнувся, відскочив, але запізно. Щось вдарило, штовхнуло. Пекучий біль пробіг від голови по всьому тілі. Густа чорно-зелена хвиля підхопила, легко підки­нула кудись високо і скинула у прірву. Все зникло.

***

Петро опам'ятався у себе на ліжку. У при­смерку розглянув знайому кімнату, але за хвилину темно-зелені хвилі знову підійшли, підхопили, і він поплив. Як легко і приємно! Вік би так плавати! Але що це там за темна пляма? Ох, вона присувається щораз ближче: це чорне провалля, куди несе його невблаган­на хвиля. Ніщо, ніщо не може його спинити! Як тремтить серце! Ще мить і він летить з кру­чі.

Де він? Навколо тиша. Хто це шепоче? Хто схилився над ним? Мати? Катря?

Обидві постаті злились в одну і розпливлись серпанком. З серпанку виникли спіралі, кру­жала, овали. Це не звичайні овали, це очі, сі­рі, карі, чорні. Ті чорні — пристрасні, жорсто­кі. Вони вперто дивляться, палять поглядом. Куди від них сховатись? Під цей високий бу­рун, що котиться здалека? Він наближається, росте, спадає. Другі вали підходять і боляче вдаряють по голові. Біль, то гострий, то ту­пий мучить голову, мучить все тіло.

— Мамо, болить, — стогне Петро.

Ніжні руки поправляють подушки, підно­сять до уст склянку. Біль стихає. Все гине у темряві.

Так минає час, години, дні, ночі...

Раптом все щезло: буруни, вали, спіралі, о­чі. Петро прокинувся, немов нічого не стало­ся, і тільки щось підсвідоме затримало його у ліжку.

В сусідній кімнаті розмовляли.

— Мамо! — покликав він.

Мати увійшла навшпиньках.

— Як ти себе почуваєш, синку?

— Чудово, — скрикнув Петро і хотів під­вестися.

— Лежи, лежи! перелякалась мати. — Лі­кар заборонив ворушитись.

Хто це заглядає v двері, такий знайомий і такий несподіваний?

— Василь Михайлович! — скрикнув Петро.

— Він самий, — сказав той, входячи до кімна­ти. — Та ви я бачу, зовсім очуняли. Ну, га­разд. А то я приїхав провідати Катрусю, та й довідався, що ви ну, просто одним словом, о­хляли.

— Скільки часу я пролежав? Тиждень? Мі­сяць?

— Те, те, те, це колись так бувало, — від­повів Василь Михайлович. — Тепер і похворі­ти не дадуть людині. Зараз тобі впорскнуть сульфаміду, пеніциліну, зашмагають вітаміна­ми. Хоч не хоч, а видужуй, або вмирай.

— Три дні лежав непритомний, — промовила мати, з обавою поглядаючи на невгомонного Василя Михайловича. — Три дні, тільки три дні пройшло від того, страшного вечора, коли сталось непоправне! — Як принесли тебе, думала, що ти нежи­вий. Увесь обмащений кров'ю, розхристаний.

— Добре, що зовсім не розколошматило,— вставив свою репліку Василь Михайлович.

Петро поворухнув головою, руками, нога­ми, усіма пальцями. Здається усе на місці, — втішено ствердив він.

— І чого вас лиха година понесла вешта­тись вночі по Палермо? — докоряв Василь Михайлович, не звертаючи уваги на матери­не попереджуюче підморгування.

Петро пригадав, яка була причина його ман­дрівки, але, дивна річ, не відчув того відчаю, що був опанував його тоді.

— Де Катря? — спитав він.

— Спочиває.