Я зазвучу, мов геніальна рима.
Тебе здивую і здивую світ.
Я ще скажу свої слова пророчі.
І, може, ці гіркі, безсонні ночі
Колись дадуть неповторимий цвіт.
З книги
"Рейнські елегії", Бонн, 1996
Дощі над пагорбами Бонна
Вже другий день немов стіна.
Не ходять катери й пароми,
Вода у Рейні прибува.
Уже затоплено алею,
Наш традиційний променад.
І Вірш про славну Лорелею
Звучить не в такт, звучить не в лад.
І романтичні краєвиди,
Не раз оспівані в піснях,
В густі тумани оповито,
Немов повалено у прах.
Так позбавляє нас природа,
Наче Мольфар, сувора й зла,
Наснаги, злагоди і вроди,
І рівноваги і тепла.
А потім, мов небесна фея,
Всміхнеться ніжно з висоти,
І Рейн, і вірш про Лорелею
Воскреснуть, щоб в душі цвісти.
Посвята отцеві Петру
I
Марія Лаах...
Я знову повертаюсь
У монастир, якому безвість літ.
На цю стару, задуману алею,
У цей квітучий рай оранжереї,
Де золотистий джміль гуде між віт.
Ми поспішаєм на ранкову месу
У церкву, старовинну і чудесну,
Де Візантії подих зігріва.
Де смальти і мозаїки предавні
Нагадують нам київ православний,
І теплими стають чужі слова.
На цих масивних лавах дерев'яних
Колись сиділи лицарі і панни,
Курфюрсти і заможні гендлярі.
І чують німотні їх волання,
Господь їм пробачав лихі діяння.
І Відпускав гріхи вночі й старі.
Отак і ми звертаємось до Бога
І молимо благословить дорогу,
Якою йти, яку не перейти.
І віримо, що мить благословенна
Світитиме над нми нощно й денно.
Тож кличемо світи... світи... Світи!
II
На березі зеленому
У полі молодім
Монахиня у білому
Стояла при воді.
А здалеку здавалося,
Що крок один іще —-
І білою лебідкою
По хвилях попливе.
І ми застигли в захваті
Від ніжної краси,
У захваті і злагоді
На вічнії часи.
III
Весна іде по монастирських землях,
Мов молоко, черемха закипа,
І журавель над озером літа.
І Вогко пахнуть мхи на скелях древніх.
Круг озера стежина полягла.
І ми по ній, мов молоді прочани,
Рушаємо в далеку путь повчальну.
А ліс довкола трепетно зітха.
Сія весна. Шумить весняний ліс.
Це озеро у кратері вулкану
Мов чаша чудотворна між беріз.
І ми йдемо дорогою, йдемо...
І знаємо, точніше відчуваєм,
Що наша путь простерлася до раю.
А іншої нам просто не дано.
IV
А земля зветься Айфель,
Eifelland, Eifelland.
Наче струни на арфі,
Виноградників ряд
Поміж Рейном і Аром,
Між бузкових суцвіть,
Ця долина ласкава
Мов летить у блакить.
У весняному скерцо,
А куди —— все одно.
Ми, чужинці-пришельці
Теж на ній летимо.
Бад Годесберг —— село розкішне —-
Ми називаєм просто Бад.
Ось білий дім, праворуч —— вишня,
Ліворуч яблуневий сад.
Через дорогу —— Apotheke,
За нею наш "Шенбрунн" —— Redoute,
І Kleines Theather недалеко,
До нього всі шляхи ведуть.
Спортивний клуб "Grun-Weis" і корти,
Де граємо з тобою мікст,
І гном пластмасовий у шортах
На дитмайданчику стоїть.
Оце і все... Але, коханий,
Я не сумую, бо рука,
Творя рука, палка й жаданна,
Мене до серця притиска.
О, Бахарах, трояндо "Баккара"!
Ця незрівнянна осені пора
В тобі звучить, мов нота, ніжно й лунко.
Вино духмяне з рейнської лози
Прозоріше від чистої сльози,
П'янкіше від любовного цілунку.
Це "Altes Haus"... Шість сторіч тому
Він пережив чужинців і чуму.
Бо має вік поважний і урочий.
Ось на фронтоні дата, мов табло.
Годинник б'є і не спинить його.
Та "Altes Haus" знать про це не хоче.
О, Бахарах! Ці чари бокара
Ми підіймаєм за твої жнива.
Рікою ллються вина золотаві.
Herbstfest, Herbstfest спускається з гори,
Попереду колона дітвори,
Ну а позаду —— сонячна заграва.
І у старому замку Санкт Гоар,
Коли з'явивсь між хмар Волосожар,
Ми втомлені й щасливі споглядали
Ніч понад Рейном, мов летіли в ніч,
А башти й вежі лицарських сторіч
Довкруг, мов древні ідоли стояли.
Осінні ночі для любові й віршів
Пасують над усе на світі. Більше
Подібного не трапиться в житті.
Але на те воно й життя,
Щоб знов якась магічна сила невідома
Нас повернула у прожиті дні.
У Бонні осінь. Вкотре я дивлюсь
На цей провулок, золотом залитий.
Каштани вчора визбирали діти.
Сьогодні листя підміта дідусь,
Подібний до грузинського кінто.
Він голосно наспівує куплети
В шишенях від Макдональда пакети,
А довгий ніс, мабуть від Сірано.
Я посміхнусь йому, а він мені.
Оце і все, уся наша розмова.
Чому ж та пісня, ніби колискова
Не раз мені звучатиме у сні?
Чому не треба фраз і навіть слів.
Аби двоє людей порозумілись?
Ми справжній мові досі не навчились.
Мові сердець, мові дерев, птахів...
Усе випадково:
Божественна осінь,
Казкова алея
І мудра розмова
Про тайни буття,
Нерозгадані досі,
І навіть мовчання —-
Усе випадково.
Усе загадково:
Цей сад золотавий,
Мов острів забутий,
Сія вечорово,
І погляд несмілий,
І слово небавом,
І присмак сльози у словах —-
Загадково...
Ніч вереснева.
Осінь черлена.
Думай про мене.
Думай про мене.
Ранок січневий.
Небо студене.
Думай про мене.
Думай про мете.
Полудень травня.
Сонце весняне.
Думай про мене.
Згадуй, коханий.
Вечір липневий.
Я заклинаю:
Думай про мене,
втрачений раю.
Я перечитувала Рільке із "Книги прощ".
За вікнами шумів свавільно весняний дощ.
Холонув чай і пахло миртом, прокинувсь кіт.
І не було між нами. Вірте, ні верств, ні літ.
Колись в цей час збиравсь поет в далеку путь,
Йому хотілось інший край відкрить, збагнуть.
І брами Київ відчинив, нехай цей гість
Нам принесе свою любов і добру вість.
Отак з'явилась "Книга прощ". Поет-дивак,
Над нашим містом він уздрів щасливий знак.
І я радію, мов дитя, хай пронесе
Над нами горе і біду. І вірю в це!
Над Рейном осінь, осінь проплива.
Розкішні вілли в золотім серпанку.
Жіноча постать на самотнім ганку
І далина. Безкрая далина.
Причалив катер до старого пірсу,
Звучить фокстрот часів Марії Рокк,
Прокалатав з морозивом візок.
Початок ранку і початок дійства.
Що день новий на крилах принесе?
Які щедроти і які турботи?
Сьогодні понеділок. До суботи
Ще ціла вічність, ціла вічність ще...
На березі панує дивний ритм.
Розважливо, повільно, неквапливо
Тут шпацирує час і я щасливо
За ним спостерігаю стільки літ.
І думаю: час не страшний мені.
Ми з ним, мов рідні, знаємось з півслова.
Вода тече і гомонить діброва.
І Буде так в усі грядущі дні.
Один щасливий, ніби птах —-
Весь час в польоті.
А другий закінчив літа
на ешафоті.
Той дослужив до орденів,
Онуки, діти...
А цей —— перевертнем не вмів —-
Як дикий вітер.
Один любив-перелюбив
Красунь найперших.
А другий замітав сліди —-
Самотній вершник.
Той проживе в здоров'ї вік,
Гризот не знає.
А цей нещасний чоловік
Живцем конає.
І Хто ж бо вищий змістт буття
Збагнуть зуміє?
Коли одним лиш каяття
І безнадія.
А другим змалку до сивин,
Мов по порядку:
І мудрий батько, й вірний син,
І ріг достатку.
Втрачено віру, втрачено совість.
Де ще почуєш печальнішу повість?
Предків забуто, прадіда й діда,
В голому полі могили розрито.
Що це за смерч прокотився над нами —-
Рідні брати стають ворогами,
Грішні —— святими, троянди —— гноєм,
Ну а смиренні кличуть до зброї.
Боже, невже, стишать шал лиш руїни?
Сльози Марії, страх Магдалини,
Смерті судоми, кара всевишня
І ратнеє поле —— надій попелище,
Ні! Кажеш ти —— світ для миру воскресне!
Як я ловлю це пророцтво чудесне.
Вірую, вірую, вірую в нього,
В янгола доброго і рятівного.
І вже не піде чума супроти,
Бо в полі нашім постануть сходи.
Залене море сія на сонці.
О, то не стебла, то оборонці
Любові й миру, добра і згоди,
То хліб насущний, то хліб свободи.
Коли до Бога нас веде біда,
Коли душа в безвиході конає,
Прості слова нам сили повертають
І вже дорога не така крута.
Коли ж до Бога нас веде любов,
Уста твої не розверзла молитва.
Не треба слів. Скінчилася гонитва —-
Душа твоя звільнилась від заков.
Що таке політика?
Безкінечна гра сильних зі слабкими.
Гра кішки з мишкою,
І не більше...
Одні розставляють пастки.
Інші щосили намагаються в них не потрапить.
І так віками. Ти не спиш ночами,
Твій мозок подібний на розпечений глек.
Думки варяться у нім,
Як ворожбитське зілля.
А раптом вдасться —— і резолюція про Крим
Буде схвалена більшістю.
Адже здоровий глузд на твоєму боці
І елементарна логіка,
І поняття справедливості. Але...
Ти знову забув, що в грі сильних зі слабкими
Передбачено лише один фінал —-
Перемога сильних.
-— а ти знаєш, краса агресивна, вона може вбити, каже Ева,
Вдивляючись у вишуканий фронтон старої вілли. —-
Не розумію,-— дивуюсь я,-— адже краса випромінює гармонію,
А відтак діє благотворно. —-
Все це вигадки естетиків,--наполягає Ева,
Краса не випромінює гармонію, а потребує гармонії.
Уяви на хвилину —— у людини на серці смертельна туга, а довкруг
Бельведер з його бароковою надмірністю,
Золотом і англійськими газонами.
Душа, перебуваючи у дисгармонії зі світом,
Знищує красу або краса знищує душу —-
Цей конфлікт пахне смертю. —-
Ти хочеш сказати, що краса —— це поганий лікар? —-
Так, рукотворна краса завжди егоїстична.
Вона не здатна втішати розчавлену душу. —-
Отже, мистецтво —— це холодний фантом? —-
Так, мистецтво —— це гра, це забавка для щасливих. —-
Невже, коли тобі зле, ти підеш до Kunsthistorisches Museum
Поплакати біля Рафаеля. Ні, і ще раз ні. —-
Ти хочеш сказати, що щаслива людина володіє усім, а нещасна —-
Лише своєю безпорадністю? —-
Саме так. У біді нас рятує лише Господь.
Ева Липська вмирала шість років.
Щоразу їй прогнозували смерть:
Хто за шість місяців, хто за три.
А кінець все не приходив і не приходив.
Вона звикла до своєї смерті,
Як звикають до вінчальної обручки
Чи старого портфеля.
Вона вже не тільки не боялася її,
А й просто перестала про неї думати.
Невідворотність кінця вже не пригнічувала,
Як попервах, а стала байдужою очевидністю.
Проте Ева не вмерла. Вона залишилась
На цьому світі. Але стала зовсім іншою.
Змінилась ієрархія життєвих цінностей,
А разом з тим змінилось і її життя,
Одне скінчилось там, в сонячнім осіннім Кракові,
Де повітря пахне прілим листям
І щасливими спогадами.
Друге почалося в світі ірреальнім,
Де не було ні спогадів, ні минулого,
Де панував культ миті,
Кожної миті чудотворного існування,
Коли все, що складає для нас зміст життя
З його кожноденним побутом, турботами
Та емоціями від раннішньої кави до нічного екстазу,
Зникає безоглядно і назавжди.
Натомість же оголюється екстатична цінність
Якоїсь іншої субстанції,
Нами незнаної, а тому і незрозумілої.