Цікаво, чи Анічку повісять?
Коли нема служби, лежимо на соломі й оповідаємо. Доктор Лемішка, Юрій Тис і доктор Радивил, якщо не п'ють, то грають у карти.
Людина робить усе, щоб не робити. Бо ж кожний старається провести хвилини якнайприємніше. Багато говоримо про бої та про дні під Бродами, коли не один з нас лягав увечері живим (якщо лягав взагалі!), а вставав мертвим.
7 листопаду 1944.
Анічки не повісили! Отже, пуста погроза. Я вернувся від неї й ліг спати... На стінах блищить машинова зброя. Думаю, що коли порівняти число загиблих у цій змоторизованій і машиновій війні, то легко ствердити, що приріст населення завдячуємо, власне, машиновій зброї. Ті три грають в карти.
9 листопаду 1944.
Уже знову виклади. Якийсь німецький підстаршина говорив, а я перекладав. Казав, що коли не будемо поводитись як слід, будуть розстрілювати. Далі казав, що кожний вирок спричинює фізичні й духові болі, до яких доросли тільки тверді й сильні натури. Отже, слід бути добрим вояком. Він подав теж урядову статистику, щоб ми не боялися війни. Казав, що з 57.000 молодих рекрутів, з першої світової війни, найстарший з покійників дожив до 105 року життя!
10 листопаду 1944.
Ті троє грають. На місце Юрія Тиса, що його кудись перевели, прийшов Влодко Ґоцький, що не ходить на вправи взагалі, примудрився до канцелярії. Він з того дерева, що все випливає на поверхню.
Хотинецький залюбився у власну жінку, що приїхала до нього в однострої Червоного Хреста і в штанах, зроблених у формі спідниці. Доктор Балей негайно збадав його й сказав, що згідно зі станом його серця, він уже давно не повинен жити.
Вночі збудила нас стрілянина. Постало замішання. Тільки тих троє грали далі. Рекрути втратили голови, навіть ті, які їх ніколи не мали. Виявилося, що застава стріляла по партизанах. Рано перевірено підозрілі сліди. Це був пес.
11 листопаду 1944.
Такий сором не ходить самітньо. Нині вночі прибіг стрілець від патрулі, що має службу в селі. Завважили знову підозрілу постать, хоч цивілям уночі ходити заборонено. Не відважилися на якусь акцію. Затаїлися в рові й вислали одного зі своїх до команди. "Постать принишкла біля тину, — оповідав післанець, — мабуть помітила патрулю і боялася рушити". Вислали підсилення з трьох людей. Коли засіріло, справа вияснилася. Це був кінь, припнятий в саді до плота. Нам, усім селепкам, було соромно: тим що були на патрулі, й тим що не були.
Дістав листа від Олі. Це одна з моїх давніх львівських дівчат. Пише, що є самітня, в Братіславі, що довідалася про мене, та щоб я приїхав до неї, або вона приїде до мене. Я негайно відписав: дуже тішуся, але приїхати не можу, бо стою якраз віч-на-віч з нашим відвічним ворогом, у лютих боях. Сюди її теж не пустять.
Заспокоївся аж тоді, коли віддав листа на пошту. Бачити свою давню любов по роках, не є надзвичайною приємністю. Тільки одна весна має прикмету вертатися до нас однаково молодою й свіжою щороку, і тільки вона вміє заговорити до нас так, що ми забуваємо свої роки.
Деякі збайдужніли. Їм все одно, скребти бараболю, маршувати, мити клозети, битися, продавати сорочку, а як прийде охота, то й зовсім утекти з Дивізії.
Є й такі. Нині втікло, як кажуть, 9 стрільців. Очевидні дурні та ще й недорозвинені матолки. Або поляки, бо й таких присилають нам звідкись німецькі уряди. Як їх зловлять, тоді побачимо, хто вони.
Приїхав сотник Федак і привіз кількох хлопців, що попали в полон під Бродами. Большевики потримали їх три дні й вислали на фронт! Вони втікли при першій нагоді й зголосилися знову до нас. Розповідають, що багато з наших є в УПА. Навіть у Белзі відбулося Листопадове свято, після того, як упівці здобули місто. На сцені виступали артисти з УПА, залю охороняли кулеметами. Половина повстанців була з Дивізії. Вони стоять у боях з 12-ою дивізією НКВД, що спеціяльно вишколена проти партизанів.
12 листопаду 1944.
Ми ходили шукати червоних партизанів. Дощ, мряка, болото. Згинути в такий час дуже неприємно. Враз залунав у горах постріл. Рекрути зі страху попадали на землю. Хорунжий Сенкевич розлютився і за кару гепав сотнею по болоті. На квартири ми вернулися в страшному стані. Мокрі, заболочені, змучені й розбиті. Ще в селі хорунжий купив кошик яєць, які ніс йому стрілець Кульгавець. Яйця були розбиті. В кошику було жовто, тягнулися теж жовті смуги на землю і на штани Кульгавця.
Це не робило на нас жодного враження, хоч подія була небуденна.
На квартирі ми викручували штани, блюзки і чистилися від болота. А ті троє сіли зараз же грати в карти!
13 листопаду 1944.
Я посварився з Анічкою. Коли ми розходилися, вона казала:
— Як не будеш мати нічого кращого до роботи, прийди завтра до нас.
Я відповів люто:
— Дуже радо прийду, як не буду мати нічого кращого до роботи!
Ночами літають літаки. Кажуть, що скидають партизанів. Є зле, забракло тютюну. До якоїсь бойової групи забрали від нас доктора Балея. Вночі було поготівля. Спати можна, не роздягаючись. Граємо в карти. Хтось хотів співати, але замовк. Не йде.
Юсько спитав мене, як знайти якусь дівчину. Його мучать сентименти. Він хворий на ґрипу. Я порадив йому дати оголошення до нашої газети. Він погодився. Стефко Стефанович подиктував, а я написав таке оголошення:
"Стрілець, тепер хворий на ґрипу, шукає знайомства дівчини з ясними або темними очима. Дівчат, які ніколи не звертають уваги на такі оголошення, прошу відвідати в цілі нешкідливої проби стрільця Юська, село Бєла".
Біда завжди ходить разом. Юсько дістав листа від своєї Ксантипи. Пише:
"Тисячу років нашої національної історії треба було, щоб ти народився, а ти сидиш там на селі й мовчиш. Час уже, щоб і ти зробив щось доброго для поколінь! Тут, між утікачами, в цій матерії є великий рух, а ти що?"
Юсько від нервів не міг спати. Каже, що вона навмисне вибрала такий науковий стиль, щоб вплинути на його змисли. Ми умовилися, що я відпишу, і я відписав:
"Юсько тепер воює завзято з ворогом. Я уповноважений вам відповісти на листа. Що він може зробити, коли він тут, а ви, пані, в Братіславі? У Франції жінки стають на голови, щоб мати дітей. Може б ви спробували того засобу?
Якщо не одержите цього листа, зробіть на пошті авантуру так, як ви це вмієте, і напишіть мені про це".
Вночі знову хтось стріляв. Чому люди тепер не сплять по ночах?
Нема що курити. Кульгавець накраяв сухого жовтого листя. Сіли під хату й куримо. Інші заздрять цій благодаті. З протекції даємо покурити. Пополудні я з Кульгавцем і Хотинецьким накраяли більше і поробили цигарки. Кульгавець продав сотку після попередньої проби. Купець, таки з нашої сотні такий же селепко, як і ми, кривився, але курив. Тоді Хотинецький позичив ровер і поїхав до міста. Увечері ми курили вже справжні словацькі цигарки.
14 листопаду 1944.
Є газета! Офензива на цілому фронті! Большевики підходять під Будапешт. Знову якісь літаки, чути вибухи бомб. Значить, американці. Є поголоска, що німці мають видати нас большевикам. Трудно вірити, але все можливе. Не маємо жодного зв'язку з кимнебудь. Команда, може, має. Копаємо оборонні рови, вночі виставляємо застави.
Угорщина скапітулювала. Вночі сталася дурна історія. Наша застава побачила на тлі нічного неба круглі шоломи якихось вояків. Тихий алярм. Командир сотні, німець, особисто пустив серію зі скоростріла. Це заалярмувало цілу сотню. Ми не знали, що є, стояли в рядах, чекали наказів і мерзли (від холоду, чи від зворушення?). Рано виявилося, що стріляли по головках капусти на полі. Скандал. Ніхто нічого не говорив, бо й так підвладний у війську мусить бути завжди трохи дурніший від свого безпосереднього начальства.
18 листопаду 1944.
Мене визначили зв'язковим до інших відділів, отже, не роблю нічого. Ні сторожі, ні вправ. Але начальство не має мабуть ніякої потреби цього зв'язку, бо від мене ніхто нічого не хоче.
Приїхав редактор Степан Волинець з Військової Управи. Казав, що будемо йти через Карпати, щоб з'єднатися з нашими повстанцями. Чи Військова Управа піде з нами, не казав.
20 листопаду 1944.
Вночі були совєтські літаки. Хлопці знайшли опісля на полі амуніцію, зброю і харчі. Дещо віддали до команди, крім горілки. Випили без службових наслідків.
Всі кажуть, що щось має статися. Кухарі, коли їх спитати, роблять таємничі міни.
Зловили п'ятьох американських летунів, що вискочили із зістріленого літака. Вони були в полоні, в большевиків. Їх обіцяли відіслати до Італії, але скинули з літака тут, у горах. Ми знову пили, цим разом з американцями.
Кажуть, що йдуть переговори з Власовим. Наші не хочуть ніякої спілки. Це в порядку. Тільки мертвий москаль є добрий!
21 листопаду 1944.
Наші почали акцію проти партизанів. Генерал Попов знову вернувся на Словаччину й командує своїми червоними партизанами. Штаб, складений з московських большевиків, є десь у горах, а тут, в околиці, має бути біля тисячі словацьких партизанів. Наша група, добре узброєна, окружила гору, на якій був ворог. Зв'язок, співпраця вогню й руху, наступ, підступ і поступ — усе є.
І враз несподіванка для німецького штабу, який організував акцію. Група оточує котел. Останній обстріл гори артилерією, остаточний наступ і... наші селепки стають проти себе. Стиснули коло до самого кінця — а в середині нема нікого!
Це був скандал для високих штабових старшин. Правда, якась невеличка група партизанів продерлася крізь наші лінії з боєм, але їх було всього кількадесят. А де тисяча?
Ціле щастя, що я не брав участи в такій акції! Був би сором на все моє життя і на всі мої покоління.
30 листопаду 1944.
Довго не писав. Час іде монотонно. Виглядає, як діжка кухонних відпадків, що стоїть біля нашої квартири. Її час від часу забирає для свиней якийсь дядько. В таких умовах не можна писати. Дух не росте й не ширяє, йому вистачає вповні мого малого тіла.
Не маючи нічого до роботи, віддаюся думкам. Приміром, що це таке час? Час це — тік-так, тік-так. Записую це, бо хочу щоб по мені залишився хоч малий слід на майбутнє. Відомо, що тільки в письменників і в інших мистців ростуть по смерти пазурі й волосся.