Про що саме ішли наради – не знати, досить, що за кождим від'їхало кілька возів зі зрабованим добром. Відтак подано у сіни двора обід, який складався з м'ясива й вина.
Коли молодці ввійшли у кімнату, пан Бялоскурський був уже підпитий.
– Що ж скажете, вашмостьове? – привітав їх Бялокурський. – Втікло гультяйство, мов pediculus з голови. Ци виграли, правда?
– Певно, певно, віншуємо вашмості! – поспішився сказати Іван і сів за стіл.
– А з брацьов ми вже поєднались, та й ніякий чортяка не стане противитися окупації. Право правом, що правно добуте, мусить удержатися in potestate. Славно ви ставали, кавалери, ще ліпше, може, як гайдуки до пані Залушковської. Ха-ха-ха!
П'яний пан Бялоскурський реготався та ліз обійматися до Угерницького й Попеля. Відтак знову сів і говорив дальше:
– Але щоби вони лакомилися на таке… тьфу! Се, видко якийсь defectus mentis.
– Insignis et notabilis, – додав Іван.
– От напиймося, bibamus! – крикнув Бялоскурський по хвилі, бачучи, що молодці відсунули вже тарілки та поховали ножі, якими краяли м'ясо.
– Здоровля вашої милості, віншуємо знакомитого приросту субстанції! – закпив Юрко, підносячи чарку.
– Га, що, дав я їм бобу! – тішився, п'ючи, пан Бялоскурський. – Го-го, мене в таких імпрезах ніхто не випередить, а все ж "beatis possidens"!
– Ха-ха-ха! – сміявся собі Іван, моргаючи на Юрка. В сій хвилі ввійшов Івашко.
– Vivat, Івашко! – кликнув пан Бялоскурський. – Ходи, хаме, напийся! – І підійшов, потикаючись, із повною чаркою до Івашка, який глядів згірдно на "малого злодія".
Його зір стрінувся з поглядом Юрка й Івана, і він усміхнувся злісно.
– Прошу вашої милості, є возний з двома загродовими.
Чарка випала з рук пана Бялоскурського.
– Що? Як? Се impossibile, то ж до Сянока треба їхати цілий день. Се мусить бути якась зрада…
Івашко знов глянув на обох молодців.
– Не зрада, ваша милість. Рамбулт і пані Залушковська подибали возного, як їхав до Папортна з позовом, та написали протест сеї ночі.
– Як-то? – крикнув пан Бялоскурський з фурією, отверезівши майже зовсім. – Без гроду! Без старости! Без суду!
– Що там суд? – усміхнувся Івашко. – Позов єсть!
– Можете, ваша милість, протестувати задля неправосильності, – піддав Іван.
– Не можна! – відповів Івашко. – Є два загродові шляхтичі. Ви не докажете їм сфальшування, коли заплатять.
– Чому не можна, все можна! – підсміхувався Іван.
Нагло пан Бялоскурський зареготався так, що оба молодці здригнулися, і вдарив кулаком об стіл. У сій хвилі появився шляхтич у свойому власному виді: лице посиніло зі скаженості, кулаки стиснулися, а жовті зуби блиснули з-під наїжених вусів.
– Присяг псявіра Рамбулт і ся гамратка присягла! Ось яка сволоч! Одної днини без гріха не проживе! Але чекай, псе, не на кпа трафила коса, а на камінь. Де сей возний?
– Чи привести?
– Так, до сто сот чортів! І чотирьох гайдуків із півгаками!
Івашко вийшов, а за хвилю ввійшло до сіней чотирьох мужів, які тягнули за собою худого та обдертого чоловіка в шляхотській курті, блідого з переляку, з широко відчиненими очима. За ними ступав Івашко.
– Хто ти?
Чоловік мовчав, і було тільки чути, як зуб заскакував йому о зуб.
– Опатшний генерал коронний, – відповів Івашко, наводячи правом приписаний титул.
– Ти сам?
– Нні… ай… й… я по пррраві! Legaliter в асистенції двох шляхтичів, – відповів із трудом возний.
– Де ж вона, ся асистенція?
– Коли почула, що ваша милість просять пана генерала до кімнати, вони подякували і поїхали! – відповів Івашко.
В сій хвилі пан Бялоскурський підійшов до возного і з цілим розмахом ударив земського урядника в лице. Бідак заточився і був би упав, коли б не піддержали гайдуки. Та так не вдержався і сів на землю, заливаючись кров'ю.
– То ти ultra formam iuris волочишся межи спокійними обивателями? Ти звідки взявся тут?
Нещасний возний сидів, отираючи кров, що плила з носа й уст, і не міг відповісти. Відповів за нього Івашко:
– Він підкинув був на порозі протест, саме як Мішка і Янош їхали поїти коні. Вони його і зловили.
– Де позов?
Івашко подав пану Бялоскурському записаний великий аркуш бібули, якої уживали по судах. Пан Бялоскурський схопив папір, подер на шматки і кинув у лице возному.
– Бери, свине, їж!
Усі гляділи цікаво на нещасного чоловіка, який сидів, охаючи та хлипаючи. Ціла ліва половина лиця вже напухла, мов подушка.
– Жери, худобо, чув? – верещав пан Бялоскурський, добуваючи шаблі. – Не хочеш, то ми поможемо. – Тут схилившись і набравши жменю паперу, став впихати його в уста возного, помагаючи собі шаблею. Бризнула кров…
Страшно було глядіти на пана Бялоскурського. Він протверезився вправді, але випитий трунок гуляв йому в жилах дальше. Очі вийшли з оправи і набігли кров'ю, лице прибрало синю краску. Здавалося, що ось-ось бризне з нього чорна кров скаженості. Душений та різаний живцем возний став верещати з болю, гайдуки реготалися, а Бялоскурський проклинав, аж страшно було слухати.
Нагло прискочив Юрко і вхопив пана Бялоскурського за рамена.
– Ваша милість, вгамуйтеся, се ж crimen! – крикнув піднесеним голосом.
Пан Бялоскурський зірвався:
– Не мішайся, васть, у не свої справи! – крикнув у пасії, але, бачучи грізно стягнені брови молодця, отямився в одній хвилі.
– Маєте рацію, вашмость, не моя се робота! – Тут звернувся до гайдуків:
– Теплої води, солі!
Гайдук метнувся чимдуж до кухні і за хвилю вернув до сіней з цілою пригорщею малих куснів солі завдовжки пальця та з великим горшком теплої води.
– Вашмостьове зволять потрудитися в село! – сказав півголосом Івашко до Юрка й Івана. – Наші хлопи посварилися з тутешніми і хочуть підпалити село.
Юрко добув шаблю, Іван також, і оба побігли на майдан.
Тут справді ладили хлопи смолоскипи та солому, і треба було їх гамувати криком та ударами при помочі гайдуків.
Коли відтак Юрко, розлючений та обурений на таке зіскотіння хлопів, вертав з Іваном до двора, побачив під плотом лежачого возного. Його тіло було напухле, лице посиніле, очі в стовп.
– Що йому? – спитав Юрко.
– Чорт знає! Що тебе се обходить? От не пхай своєї голови, куди не треба. Чи на твоїй совісті сі душі?
– Се ні, але ми служимо опришкові.
– Велике свято! Завтра сядемо на коні та махнемо домів; тепер і я бачу, що годі нам тут пробувати.
– А гроші?
– Нам платили за службу, не за злочини.
– І се рація!
Якраз коли молодці ввійшли до двора, навинувся Івашко.
– Що Бялоскурський учинив возному? – спитав Іван.
– Виграв процес, – відповів той, усміхаючись. – Налив возному у черево горнець солоної води, заткавши ніс клоччям! Ви бачили його?
– Бачили!
– То він іще не сконав? Се дивно!
І Івашко рівнодушно пішов ладити на вечір пир для всеї двірні.
Три дні перебував Бялоскурський враз з усею двірнею у Ванькові, доки не випито усього напитку, що придбав небіжчик, та доки не продав Бялоскурський за готові гроші всіх своїх маєтностей та прав у сій околиці. Сталося се третьої днини. До двора приїхали відпоручники одного із сусідних обивателів, який виробив собі був іще минулого року "кадук", тобто право посідання на маєтності Залушковського і Бялоскурського, коли засуджено їх на баніцію.
Та що оба інфаміси мали впливи в повіті й покупили собі у короля сублевації, і шляхтич не міг без відповідних воєнних сил ругувати з маєтностей обох панів. У них, бач, було більше сил, ніж у нього. По інеквітації пана Бялоскурського порозумів шляхтич, що Бялоскурський бажає покинути сі околиці, тому вислав своїх ренкодайних і возного, а сі довершили продажі; пан Бялоскурський взяв гроші, обійшов іще раз увесь двір, чи, борони Боже, іще що не встало, і казав навіть збурити одну стіну, бо здавалося йому, що в ній є сховок. Відтак дав приказ вирушати.
Запряжено коні, й один по другому стали виїздити хлопи з возами, навантаженими зрабованим добром. Передом рушили вози з домашньою обстановою, строями, столовим сріблом та ціннішими дрібницями, як збруєю пана Залушковського, сепетами, пуздрами, образами і т. п. Далі везено припаси сирого меду, воску, солонини, вудженого м'яса, консервів зі сливок з кмином і інших овочів, багато всяких приправ та діжки з перехованими грибами і в'язанки сушеної риби. Сам пан Бялокурський не знав числа сим різним припасам і лишав продання їх пані Беаті, яка розумілася знаменито на подібних торгах. Напослід ішли вози зі збіжжям, якого небіжчик не вспів був іще продати, ждучи вищих цін на весну. Що не було вимолочене, се мусіли вимолотити ваньківські хлопи під час побуту пана Бялоскурського в їх селі.
Увесь сей час у всьому зборі було тільки трьох тверезих людей: Юрко, Іван і Івашко. Вони-то наглядали за роботою селян та й побачили, що сі бідаки старалися на кождому кроці хоч жменю зерна відложити зі своєї власної праці. Через се приходило часом до сварки з п'яними короснянськими хлопами, але ні Івашко, ні оба молодці не боронили виголоднілим ваньківцям красти краденого. І так лишалося багато для злодія.
Ціла каравана виїздила дуже поволі з двора, тому пан Бялоскурський поїхав з обома молодцями та Івашком наперед, щоби вигідно виспатися дома. Доволі було оружних хлопів і гайдуків до оборони проти крадіжі, а нападу нічого було боятися.
Вже був вечір, коли чотири їздці доїздили до Коросна. Пана Бялоскурського боліла голова, тому їхав мовчки, не оглядаючись, а молодці змовлялися тим часом, що їм саме робити, щоби якнайскорше махнути на Поділля.
Івашко думав на вид про щось, але в дійсності розглядався бистро, немов вижидаючи чогось.
Запала понура, хмарна ніч. Був нів, і тому стало так темно, що треба було спуститися на інстинкт коней, щоби не з'їхати зі шляху.
Дерева ліса пересувалися, мов чорні маси, по обох сторонах, і серед гробової тишини чути було тілько міровий тупіт коней. І шум потоків замовк, бо губився у важкому, душному повітрі. Поволі пересувався гурток гостинцем, а тишина ночі та вигідні кульбаки мимоволі колихали їздців до сну. Юрко та Іван замовкли також. Угерницький став нагадувати собі рідне село та свої поїздки до Іванівки, де жив отець Андрей. Бач, у дворі старого Угерницького не було спокою задля двірні та великого господарства.
В Іванівці вибігав проти нього Іван, і вони вчилися оба, слухаючи свого любимого учителя. Туди приходила до них Галя… Спершу тільки із їдою посилав її старий Попель, відтак і вона стала прислухуватися наукам.