Тоді опиралася на Базарова, цілувала його у чисто виголену бліду чиновницьку щоку і зверталася так само до Мироновича: — А хто ця Коля?
— Роксано, сядь. Я тебе прошу.
— Не зараз і не при них. Мене не треба довго просити, я дам... Не хвилюйся — я дам... і коньяку, і лимончика у липовому меду. Все буде. А тепер я хочу познайомитися — хто ця Вася?..
— "Газотрейдер" Вася Валяй, — відповів він.
— У такому випадку — два поцілунки. — Вона перейшла до Вовка: — А хто ця Льоха?
— Меценат, серденько, — посміхнувся Вовко. — Тобі це знадобиться.
— Не кажіть, кума, — обвила руками шию Вовка Роксана. — Сама люблю воєнних...
Сиділи недовго. Роксана, помітив Вітольд, дещо дратувала гостей. Відривала їх від серйозної розмови і поводилась так, ніби грала перед ними стовідсоткову повію. Тоді втихомирилась і щезла в умебльованій під старовину кухні Мироновича. Шор захотів кави.
— Гарсон, — гукнув він Роксані. — Досить недоливати. Неси вже, скільки є...
Паруючу каву Роксана винесла у білому фартушку, чорних панчохах з рожевими підв'язками і оголеним... задом. Всіх присутніх це шокувало. Ніхто не звернув уваги на незвичайної краси срібний кавник на срібній таці зі сріблясто інкрустованими чашечками оригіальної форми.
— Вчора привезла з Парижа. Кавник і моду. Молоді француженки сьогодні каву гостям подають саме так. Все, як у нашій телегазеті — "Говорить і показує"!!! — посміхалася мило Роксана.
Першим оговтався Едуард Шор.
— Тоді мені каву задом наперед.
— Нема проблем, як кажете ви, Шоре. Тисячу "ує" на срібну тацю і перед вашими чорними оливковими очима — святкове обличчя дами...
На таку пропозицію спочатку відгукнувся Вовко. Валяй не залишився пасти у цьому домі задніх. Міша Супкіс витягував з кишені купюри наосліп, і, судячи з його виразу і нервового руху, щось його непокоїло.
— Міша, — зупинилась Роксана перед Супкісом. — В іншому домі Києва, у присутності таких поважних державних мужів, зад телезірки за нещасну тисячу "ує" ви ніколи не побачите. — Супкіс кинув суму на тацю і тільки тепер помітив, що перебрав. Рука автоматично потяглася до зайвої купюри вартістю у сто доларів, Роксана його легенько вдарила двома пальчиками по руці і посміхнулась:
— Суддя здачі не дає, — вона повернулась лицем до Базарова і поцікавилась: — А ви, мосьє?!
— Я в такі ігри не граю, — відповів холодно, по-чиновницьки Базаров.
— Ми позбавлені почуття гумору? — Роксана піднесла чашечку кави. Базаров простяг руку. — Ну, мсьє. Чашечка кави у башті Нотр-Дам дві тисячі "ує". Сімдесят п'ять відсотків тільки коштує вид на майдан перед собором Паризької Богоматері. Невже ви гадаєте, що "святкове обличчя" дружини Вітольда Мироновича коштує менше?
— Мені тут робити нічого, — піднявся зі свого місця Базаров. — Я гадав... ми... зібралися, — гість нервував і в нього трусилися руки, — в сімейній обстановці... аби... обговорити... серйозну проб... лему... На нас чекає... страшить... невідоме завтра... І такий гумор...
Миронович підвівся і, обійнявши за плечі Базарова, червоного, як варений рак, почав вибачатись. Роксана поставила біля Шора тацю з кавою, тоді відійшла кілька кроків назад і відтягла від своїх гарних стегон штанці кольору тіла.
— Сюрприз! — посміхнулась вона. — Новинки паризьких салонів мод. Трусики-невидимка. Пардон, — і щезла у спальні. Через хвилинку вона вибігла і, звертаючись до усіх, цілком серйозно спробувала запевнити присутніх, що вона днями з Парижа і там серед молодих грошовитих французів пішла така мода. Друзі збираються у себе вдома і господарка дому, звісно, якщо вона молода і вродлива, може дозволити собі таку фривольність і ніхто за це її не осуджує.
Гроші заберіть назад. Це був тільки жарт. Власне, експеримент... Претензія на дотеп... Я б не хотіла аби ви, друзі Вітольда, сприйняли мене за легковажне дівчисько, в якого замість голови тільки те місце, яке я щойно, ще раз вибачте, перед вами продемонструвала через паризьку невидимку. Огріхи молодості. Купила в Парижі. У центрі Жоржа Помпіду. Для вас, Шоре, — вона нахилилась до Еда, іронічно посміхаючись. — Як людини, яка має знати все, такі трусики продаються і в королівському палаці Фонтенбло. Але туди їхати майже годину з Ліонського вокзалу. Для рідної Ади можете придбати їх за півціни проти собору Сакре-Кер і з невидимкою в руках перед ввічливою гостинною паризькою публікою можете прокататися й на фунікулері, — вона взяла почергово купки купюр і з серйозним виразом обличчя повернула їхнім власникам. Усі при цьому звернули увагу на її гарні жіночі пальчики. Вітольд — також, а про себе подумав: "Хай би вона краще їх показувала"...
— Тольде, — повернулася вона до Мироновича. — І ти мене вибач. Це все коньяк і... розбещений Париж. Вплив загниваючого Заходу. А ви працюйте. Я вам не заважатиму. Я помчала на студію, — вона поцілувала Вітольда і той зрозумів, що перед ним зовсім не та жінка, яка кілька хвилин тому увійшла в їхню свідомість з небаченою розв'язаністю й аморальністю. Хоча, саме ці самці, здається, бачили й не таке. Але саме вони, як це часто трапляється, демонстрували свою цнотливість при найаморальнішій розбещеності, непорядності — а при першій можливості шахраювали, безцеремонно брали хабарі, купували жінок за гроші й обіцянки, не гребували найпримітивнішим авантюризмом, принизливим підлабузництвом, багатоликим лицемірством, безхребетною безпринципністю і небаченою ницістю перед сильнішими від себе зі світу сього у хвилини бізнесової вигоди і на щаблях державного кар'єризму.
Наступного дня після незабутньої зустрічі з Роксаною-невидимкою Васьок Валяй, як він висловлювався, завалився по-татарськи до Мироновича. "Кіндер-сюрприз" сиділа за комп'ютером і розцяцьковувала свої й без того рожеві губки ще у червоніший колір. Валяй нахилився над нею, поцілував у щічку і поклав перед нею "Шедевр" шоколадної фірми "Рошен". Власник "Рошена" був його приятель і кум. Друзі дали слово підтримувати тільки вітчизняного виробника і тому найчастіше купували товари, які вироблялися тільки ними.
Міла вдячно посміхнулася Валяю. Він, притуляючи свої губи трубочкою до її вушка, запитав:
— Бос у себе? Сам?
Міла глянула на його круглу, як у колобка, голову, його заплилі жиром поросячі, ледь помітні у зіницях, очі і кивнула, ніби економлячи слова, або не бажаючи їх витрачати на Васька Валяя.
Незважаючи на неодмінні гостинці, Міла не любила Васька Валяя, як і його присутності у приймальні. її дратувала його фальшива усмішечка. Вона викликала в неї алергію, і все ж вона мовчки кивнула головою, даючи зрозуміти "газотрейдеру", що Миронович у себе і сам.
Валяй влетів до кабінету і, не вітаючись, ще з порога випалив:
— Шеф, пальчики оближеш.
— Привіт! — підвівся Вітольд з-за столу і запропонував місце Валяю на дивані.
Васьок по-свинячому посміхнувся тільки очима, навколо яких урізнобіч розбіглися по тлустому його личку зморшки і, голосно сміючись, запитав, звертаючись до дивана:
— Майоре, я Диван. Я Диван. Як чуєте мене?
— Перестань. Поле перевірене — мін немає. Можеш сміливо йти в атаку, — процитував він мимо своєї волі Роксану і почав згадувати, коли ці слова вона вперше сказала, що вони настільки глибоко увійшли в його лексикон. Він поглянув на свій службовий стіл, купки службових паперів і пригадав. "Так, саме тоді. Тоді, коли вона лежала на цьому столі і в цьому кабінеті й, не спускаючи з нього своїх карих великих очей, посміхалась, промовляючи: "Командире, сміливіше. Поле перевірено. Мін немає. Можна підніматися в атаку. Ну, сміливіше. Не підірветесь..."
— Учора на фестивалі "Конкурс краси" двох дівиць підхопив, — донеслось до слуху Вітольда. — Обидві — "міс Україна". Забув, щоправда, хто яке місто репрезентує, але яке це має значення.
— І що ти з мене хочеш? — поклав авторучку з золотим пером Миронович.
— Дурний, все оплачено. Рошен — парубкує. Від вілли ключі в мене. Джакузі кипить енергією і насолодою. Люди живуть тільки раз на цій землі...
— Візьми сьогодні когось іншого. Я боюсь, що Роксана нас і там знайде. Ці особи в спідницях зі статусом найдревнішої професії — справжні нишпорки.
— Кинь. Життя дається тільки раз і від нього треба взяти стільки, скільки влізе.
— Я не можу. У мене робота. Листів купа. А де Супкіс, Базаров?
— Ти що! Я — з Базаровим?
— Візьми Шора.
— Шор? Він, як Ізраїль, що весь час боїться терористів. Так і Шор — своєї Ади.
— А Вовко?
— Ну знаєш. Дві свині в одних джакузі — це занадто. Що ж ми "міс красунь" поливатимемо з чайника? Та й після того живота і мені в джакузі місця не вистачить. Його ж на Великдень колоти збираються. Не може ж істота з таким жировим навантаженням довго жити...
Миронович після цих слів глянув на "газотрейдера". Його статуру можна сміливо було віднести до статури Вовка: така ж тлуста і така ж товста. Черево аж розривалося над поясом. Виривалося назовні, як тісто з діжі, обв'язаної матерією. Миронович пригадує дні народження обох. Він для них замовив кольорові таблички з філософським висловом і обом почепив над їхніми столами у їдальнях:
"Пам'ятай! Ти своїми зубами копаєш собі яму!"
Хотілося запитати, чи Валяй таблички не зірвав, але замість цього Миронович заперечливо покрутив головою і мовив:
— Тільки не сьогодні. Папа...
Папа полоще свої екс-члени в Чорному морі. Мама — також. Разом зі своїми екс-органами.
— Не блазнюй, — Вітольд любив часто вживати це слово і не допускав, щоб у його кабінеті хтось щось погане говорив про Папу, а особливо — про Маму...
— Плачу півмільйона "бабок", старий.
— Тобі щось треба, "газотрейдере"?
— Не буду лукавити, Тольде. Один підпис Папи на одному документику...
Миронович на якийсь час відклав авторучку, глянув на Васька очима допитливого і аж після деякого вагання, перед цим показавши вказівним пальцем на стелю, мовив:
— А ти знаєш, що підпис, — Миронович вдруге глянув для чогось на стелю і вже після паузи додав: — Його!!! Підпис! Коштує дорожче, ніж підпис інквізитора Торквемади чи імператора Калігули на світових ринках?
— У джакузі все обговоримо, — спокійно відповів на це Валяй. — Я не забув... і тебе також. Хочеш готівкою? Прямо зараз.