Крізь віття дерев пробивається до нашого пригаслого вогнища бліде сяйво місяця. Ми їмо картоплю. Вона дуже смачна. Салат, наготовлений дядьком у високій пластмасовій мисці, теж здається дивовижно смачним.
— А ви бували тут із моїм батьком? — мене все ще цікавило, чому дядько їздить сюди зі мною. Він сказав: "Справа не в тому, що весело чи невесело". Але я не зрозумів, що він цим хотів сказати. Так само, як не зрозумів, що означає слово "людяно".
— Він дорослий, — знизав плечима дядько.
— А зі мною їздите тому, що я не дорослий?
— Що, ніяк не можеш зрозуміти, чому привожу тебе?
— Не можу, — зізнавсь я, радіючи, що він нарешті здогадався, чого від нього домагаються.
— Бачиш, малий, у мене нема дітей. Зовсім нема.
— А чому?
Дядько застиг з картоплиною біля рота і довго дивився на мене, не знаючи, що відповісти. Я й сам уже зрозумів, що бовкнув не те, що треба, — зі мною таке трапляється, — але вже було пізно.
— Тільки не тому, що мені не хотілося їх мати.
Я почервонів і замовк. Відчув, що враз зіпсував йому настрій.
А дядько все-таки доказав те, що хотів:
— Просто їх у нас нема, дітей. Сина нема. А це мучить мене, і тому час від часу не витримую, навідуюсь до вас і прошу твого батька, щоб відпустив тебе зі мною до лісу. Але навіщо я пояснюю тобі? Однак ти цього не зрозумієш.
— Чому? — самовпевнено запитав я. — Усе зрозумів.
— Не розумієш, малий, — похитав головою дядько. — Не можеш зрозуміти. Навіть батько твій і той дивується з мене. Та, правду кажучи, я й сам із себе дивуюся.
Я вражено мовчу. Можливо, я ніколи й нікому не скажу того, що чув зараз від лісника, та все ж таки це ще одне моє відкриття. Тепер я знаю таємницю лісника Гната, мого дядька. І таємницю цього лісу. І в нашій групі "Пошук" помруть від заздрощів, дізнавшись, з чим я прийду післязавтра на засідання групи. Але доти мовчатиму. Не можу ж я переповідати одне й те ж кожному окремо...
19
Коні обережно, майже слід у слід, сходять пологим берегом ставка, а потім, посхилявши морди до води, довго принюхуються і косують один на одного, очікуючи, хто наважиться увійти у воду перший. Вони схропують, махають головами, передзвонюючись вуздечками, й знімають губами мрійливе літепло.
— Давно купав їх, забули, — сміється дід Мажик і махає мені рукою. — Ану зажени Мурзая.
Я зіскакую з коня і неголосно посвистую. Мурзай уже знає, що це запрошення йти за мною, і покірно ступає у воду.
— Та не забудь роздягнутися, — нагадує конюх, усе ще перекриваючи своїм Жайворонком вихід з улоговини, у яку загнано коней. Боїться, щоб не розбіглися, не подалися в кукурудзу, що росте неподалік.
— А він уміє плавати?! — кричу я дідові, швидко скидаючи з себе сорочку й шорти.
— Ти запитай його.
— Що, справді умієш? — запитую Мурзая і тягну за повід.
Кінь тупцює на місці, потім, не бажаючи виглядати боягузом, усе— таки рушає за мною. Я кидаю повід і відпливаю далі від берега, але Мурзаю не треба плисти, він іде слідом за мною. Повільно, гордо піднявши голову і весело зблимуючи вогнисто-чорними очима. Та мені хочеться, щоб він плив, тому швидше добуваюся до середини ставка і знову кличу його. За ці дні ми вже встигли здружитися, і кінь визнав мене господарем. По царині він ходить слідом за мною, навіть якщо відпускаю повід. Я міг покликати його свистом або вигукуючи його кличку. А якщо мені не вдавалося сісти з першого разу, Мурзай ледь— ледь присідав на задніх і покірно чекав, поки вмощуся на ньому. Тим часом Мурзай форкає, і спина його загойдалася за кілька метрів від мене. Він плив.
Коли кінь наблизився, я взяв ліворуч, проте Мурзай повернув за мною. Хтозна, може, він боявся, щоб зі мною не сталося чогось лихого?
Коням, що стояли на березі, набридло пектися на сонці, і вони теж увійшли в ставок. Пили, форкали, хлюпалися мордами у воді, оббризкуючи одне одного. Вони поводилися, мов хлопчаки, які нарешті допалися до води. Побачивши таке, дід Мажик відпустив і свого коня і, закотивши холоші, увійшов у воду, але скраєчку.
— Досить тобі брьохатися, халамиднику! — гукнув мені. — Берися за щітку!
Я охоче повертаюся до берега, теж беру щітку, і ми влаштовуємо коням справжнісіньку лазню. Я виводжу коней одного за одним на мілину, і ми старанно тремо щітками спини, боки, загривки та вимиваємо їх теплою водою. Коням це страшенно подобається. Навіть ті, яких ми вже викупали, стоять поблизу нас і заздрісно дивляться, як миємо інших. Може, чекають, що їх митимуть іще раз. Коли дійшла черга до Мурзая, я вмив йому навіть морду: він-бо вранці не вмивався. Проте Мурзаєві ця процедура не дуже сподобалася. І тільки-но відпускаємо його — вибігає на пагорбок, лягає і, мстиво іржучи, качається, весело дриґаючи ногами.
— От шалапут, — бурчить дід. — Усі коні як коні, а цей тільки й шукає, у чому б вивалятися.
— Ні, він — справжній кінь, — заступаюся за Мурзая.
— А всі інші — несправжні ?
— Інші не так розуміють те, що їм кажуть.
— Так? Ти вже помітив це, — здивовано питає конюх, подумавши над моїми словами. — Це добре. Але запам'ятай: кінь розуміє лише того, кого визнає товаришем. Пес — той любить господаря, а кінь — товариша. Потоваришуй з ним, і буде вірний тобі, поки житиме. З будь-якої біди врятує. Як не раз бувало на війні... Але що казати? На війні усіляко бувало...
— Ви хіба теж воювали? — запитую я, миючи стареньку шкапину, на якій полюбляє кататися сам дід.
— Воював. Усі ж воювали. А чому ти так дивуєшся? — вражено дивиться на мене конюх. — Чи гадаєш, що я все життя був старим конюхом? Ні, хлопче, конюхи теж бувають молодими. І не все життя — конюхи. Іноді доводиться й воювати.
Тільки тепер я пригадав, що ми зовсім забули про діда Мажика. Просто нікому з нас, навіть учителеві, й на думку не спало запитувати в діда Мажика про партизанів з катакомб. Який з нього вояка? Я прискіпливо оглядаю худорляву, приземкувату постать конюха, засмагле зморшкувате обличчя, таке, що одразу й не збагнеш, який він з лиця — самі зморшки. І не наважуюся запитати його про Гонтаря.
— А в армії ви теж були конюхом? — обережно так запитую його, щоб не дуже образити.
— В кінноті я був, хлопче. В бригаді генерала Плієва, тій, що визволяла Одесу. Чув, мабуть, про Плієва, про нього часто розповідають і в газетах, і по радіо. Відважний був генерал. Проти його кінноти й танки нічого вдіяти не могли. Але в кінноту я потрапив уже після визволення Одеси.
— Значить, і ви нічого не знаєте про партизанів у катакомбах, — зітхаю я, враз втрачаючи інтерес до дідової розповіді.
— У катакомбах? — насторожується конюх. — А чому ти раптом питаєш про катакомби?
— Ви ж чули про мішок, якого я знайшов.
— Чув.
— Там був документ, у якому розповідалося про партизанського розвідника Гонтаря.
— Гонтаря. Це про якого Гонтаря? — здивовано запитав дід.
— Про Романа. Хлопчину з села Холодна Балка.
— Ага, про Романа... — кивнув старий. — Але ж я про нього й без того документа знав.
— Звідки знали? — вражено дивлюся на старого. Мені здалося, що дід кепкує з мене.
— Та від кого жмені знати, синку? Це ж про того Гонтаря, який був у нашому партизанському загоні. Того дня, як наші війська визволяли село, ми вирвалися з катакомб і вдарили по фашистах з тилу. Добряче вдарили, скажу тобі. Але тоді ми ще не знали, що нашого Романа вже нема. Гадали, що він десь у селі, переховується у знайомих. Одчайдушний був розвідник. Не вірилося, що й таких людей смерть знаходить. А, виявляється, знайшла. То я потім тіло його розшукав і поховав.
— І ви добре знали його?
— У сорок першому, під час бою біля Холодної Балки, мене поранило, і я мало не попав у полон, але врятував мене батько Романа — Дмитро Гонтар. І в катакомби ми пішли разом. А потім у загін прийшов Роман. Тоді він ще був хлопчиною. Років чотирнадцять — не більше. Але сміливий...
Мурзай ще раз викупався, уже без нас, і тепер стояв на березі й, гордо звівши голову, вдивлявся в степ по той бік ставка. А ластівки літали над ним і задерикувато дражнили. Інші коні розбрелися по долині й мирно паслися на молодій траві, що вперто пробивалася після дощу між брунатними вирвами. Але конюх, здається, забув про них. Він розповідав, як Роман Гонтар разом з двома хлопцями прокрався вночі у розташування ворожої батареї на Жеваховій горі і познімав замки з чотирьох гармат, і як викрили зрадника, що тривалий час доносив на селян, які допомагали партизанам, і як двічі проривався у катакомби з боєм.
І все це розповідав мені дід Мажик! Дід Мажик обороняв Одесу, був партизаном, воював у загоні "Буревісник" і особисто знав Романа Гонтаря. А потім ще й став кавалеристом у бригаді генерала Плієва! Я навіть не здогадувався про це. І ніхто не здогадується. Ніхто! Ми вважали, що в нашому селі нема партизанів. Ми так вважали, але тепер я умовлю Пилипа Калениковича виступити в нас у школі. А потім напишемо листа школярам з Холодної Балки. І вони будуть вдячні нам, адже розповідь діда ще цінніша, ніж отой папірець у гумовому мішку. Як мені щастить цього літа! Як мені щастить!..
20
Вранці до мене прибіг Стась і сказав, що через годину водолази повертаються до Одеси. Почувши цю новину, я швидко одягнувся, і ми подалися до причалу. Мабуть, Стась помилився, сказавши, що вони вирушають через годину, бо коли ми вибігли на причал, Гіві уже закинув кінці канатів, якими було прикріплено бот, і збирався скочити на палубу. Нас він не помітив.
— Гіві! — гукнув я, злякавшись, що бот може відійти і ми навіть не попрощаємось.
— Русику, дорогенький! — розкинув руки Гіві. — Чого ти так довго спиш?
— Я ж не знав, що ви вже все оглянули.
— Можемо підкинути до острова! — мовив капітан, висунувшись зі своєї рубки.
— Вірно, капітане, — погодився Гіві. — Таких чудових степовиків не гріх підкинути й до Одеси. Швидко на борт! — скомандував він. І за якусь хвильку ми вже стояли на кормі, а бот швидко віддалявся од берега. Мені чомусь здавалося, що ми вирушаємо в далеку дорогу. Я стояв і не міг одвести погляду від села, що стрімко втікало в степ, водночас відкриваючись перед нами найвіддаленішими будівлями, які пістрявіли дахами на схилах розлогої долини.
— Невже ви оглянули все дно? — запитав я Гіві, все ще не одводя— чи погляду від цього вранішнього краєвиду.
— Не все, — поклав мені руку на плече Гіві.