Я витримав, бо родич мене виходив і навіть свого сина назвав Петром. На честь мене.
Скупі чоловічі сльози забриніли на моїх віях.
– А ти мене, мабуть, не пам'ятаєш?
Я промовчав.
– Тепер скажи, ти можеш подзвонити?
– Куди?
– Ти ще питаєш? Зрозуміло куди: в університет. Мій Петро залишився поза списком.. Може, хоч кандидатом.. Може ж когось відрахують...
– Але що я маю до університету?
– Ти ж його закінчував?!
– То й що?
– Невже в тебе нема там знайомих? Так ти не можеш подзвонити?
Я промовчав.
– Добре. Тоді скажи, а командувач округом приймає?
– А яке відношення я маю до командувача округом?
– Як яке? Він же наш депутат. Хіба ти не знаєш?
– Знаю.
– Добре. Тоді скажи мені номер телефону міністра...
– Я не знаю.
– А заступника міністра...
– А для чого?
– Як – для чого?!
У мене голова пішла обертом.
– Так що, дзвонити не будеш?
Я похитав головою.
– Добре. Тоді влаштуй мені один номер.
– Який номер? – перелякався я.
– Номер у готелі. На двох: на мене і Петра.
Мені зробилося млосно. Можете собі уявити, що станеться зі мною, коли з таким проханням приїде до мене решта родичів!..
Тепер ви знаєте, що потрібно для того, аби розшукати своїх родичів? Закінчити університет і мати там хоч одного знайомого.
Моє секретарювання
Якось уже склалося так, що я став особистим писарем доповідей у Анапеста Івановича Лавриненка – нашого шановного керівника. За цю роботу я завжди брався з таким, приблизно, бажанням, як старий до танців.
Напередодні наради я піднімався на другий поверх, Анапест Іванович в такі хвилини (і тільки в такі!) виходив з-за столу, обнімав мене за плечі і по-товариськи говорив, переходячи на "ти":
– Ти знаєш, друже, роботи по горло. І ще, чорти його батька, оця нарада на мою голову!..
– Але ви могли б її перенести на той місяць!..
– Не можна, голубе, під осінь пізно буде. У нас же соцзобов'язання. Сам розумієш... Сьогодні ж треба писати доповідь.
– То, може, вам допомогти? – пропонував я свої послуги, бо твердо знав, що все одно Анапест Іванович зажадає їх сам. Але не зараз, а так через годину-другу після своєї передмови. Навчившись пропонувати свої послуги, я став набагато розумнішим, ніж був. Принаймні тепер мені не доводилося писати подібних доповідей коштом свого сну.
Того ж дня я мав написати ще велику статтю для газети про боротьбу з довгоносиками, яких я, до речі, і в вічі не бачив. Я запитав, коли відбудеться нарада молодих тваринників, і вже хотів іти, коли Анапест Іванович додав:
– Не забудь про конкретні живі факти, щоб доповідь снотворно не діяла на мене й слухачів.
Словом, я його зрозумів. До писання приступив одразу ж. Час використовував раціонально: один абзац – у статтю і двоє речень – у доповідь. Це не так стомлювало і до того ж переключення мозку з однієї ділянки роботи на іншу давало більшу продуктивність.
Робота посувалася, але мене нервували телефонні дзвінки з редакції. Після кожного з них я згадував "душу" Анапеста Івановича (хоч був переконаний, що душі у нього немає). А потім почав дзвонити і сам Лавриненко: "Чи багато ще залишилось писати?" У мене уривався терпець, і я почав згадувати матір Анапеста Івановича, хоча достеменно знав, що вона померла ще торік і не варто було турбувати стару в домовині. "Чорти б вас забрали з вашими дзвінками!" – міркував я, налягаючи то на статтю, то на доповідь.
Через три години наукову статтю "Як боротись з довгоносиками" та доповідь Анапесту Івановичу було закінчено, і я з полегшенням сплюнув в урну.
Статтю я негайно відніс до редакції, де її знову чомусь правили, а відповідальний секретар газети Діма Самійлович (так його тут називали) навіть запитав:
– Звідки ти взяв, що довгоносики їдять конюшину, коли кожному дурневі відомо, що вони найчастіше живляться кукурудзяним силосом?!
Тільки Анапест Іванович не зробив ніяких зауважень до своєї доповіді (за це я його поважав з перших днів свого секретарювання).
Він розпорядився передрукувати доповідь на машинці, а мені запропонував тим часом пограти в "коробочку". Це була улюблена його гра. Для більшого запалу він викликав зам-зава та секретар-друкарку "Номер два".
… На нараду тваринників прибули рівно о дев'ятій годині. Анапест Іванович уже був тут і, задоволений, поглядав на трибуну. Чекати довелось недовго. Через п'ять хвилин Анапест Іванович стояв на трибуні і виголошував хвилюючі, незабутні слова. Цю доповідь я пам'ятаю дослівно, бо її після прочитання Анапест Іванович подарував мені на згадку. Починалась вона так:
"Товариші тваринники! Сьогодні ми зібрались тут, щоб раз і назавжди покінчити зі свинством, п'янством, хуліганством і довгоносиками. (Дзвоник головуючого)... Чорти б вас забрали... дзво... дзво.. А тут ще доповідь писати Анап... їв... треба. (Аплодисменти).
Весна другого року семирічки, як ніколи, привітна, багатообіцяюча. Дощі цього року сипнули на наші поля, як довгоносики. Добре трудяться сьогодні хлібороби, буряководи, кукурудзоводи, щоб була міцна кормова база для свиней, бичків, баранів і т. п.
Ми не повинні відставати від них. Все, що буде вироблено, піде на користь великої рогатої худоби. Отже, всім вам ясно, якої шкоди завдає цьогорічний довгоносик. Корови значно гірше почали доїтись, крива надоїв круто побігла вниз.
Боротьбою з шкідниками повинен займатись не тільки голова колгоспу, а й громадськість села, комсомольська організація. На превеликий жаль, хочеться сказати, що в деяких колгоспах не перевелися ще симулянти і ледарі. Візьмімо артіль "Червоний промінь". Свинарка цього колгоспу, замість того, щоб нагодувати свиней, пішла в четвер на ярмарок продавати м'ясо, де була затримана головою сільради в ту саму хвилину, коли продавала свинячу голову й ноги. І замість того, щоб відправити свинарку з свинячою головою в міліцію, він послав її до тітки Килини, щоб та зварила з її голови холодцю. З цим, товариші, тваринники, треба кінчати.
Або ось ще один факт. У колгоспі "Золотий колос" тваринники замість того, щоб вирощувати кролів, доглядають довгоносиків нової породи. (Вигук з залу: "Для чого?" Сміх). – А ви їх запитайте для чого. Товариші тваринники! Вам відомо, як далеко вперед йшла наша наука і техніка.
Вчені нашої країни придумали новий хімікат для винищення довгоносиків. Після його вживання бички значно краще вибрикують. (Сміх у залі. Вигуки: "Правильно!").
Як бачите, товариші, наш народ дає все для того, щоб ми працювали для свого ж добробуту. Так докладемо ж усіх зусиль, щоб взяті на себе зобов'язання не тільки виконати, а й перевиконати!"
Анапест Іванович зійшов з трибуни, як варений рак, і з злістю подивився на мене, хоч того дня йому аплодували дружно, як ніколи.
– На... забери к бісу, свою доповідь! – лагідно промовив він. – І щоб я більше твого духу в себе у кабінеті не чув!
Мої герої
"Пишіть! Критикуйте!
Вже не один зламав на критиці хребта".
Автор
До моєї кімнати несподівано зайшло 11 героїв – героїв моїх фейлетонів на чолі з Аполлінарієм Васильовичем Всюдисущим.
– Знову?.. – запитали вони.
– Що "знову"? – перепитав я.
– Знову писатимете про нас?
– Гм... можливо, а що?
– І не набридло вам про одне й те ж: п'яниць, лекторів, хуліганів, тещ, дідів...
– А ви знаєте, що у моєму районі, – втрутився Аполлінарій Васильович, – самогонників уже немає, п'яниць також, хулігани перевелись...
– Пробачте, але з-за вашої спини виглядає...
Я не договорив. Хуліган шпурнув у мене якимось тупим предметом. Начальник міліції блискавично щез. Я все зрозумів – порятунку чекати не було від кого. Я схопився за автомат, але він був без чорнила. Рука потяглася до пляшки, та до мене підступив офіціант. Він освідчився першим.
– Ви пишете, що я обраховую? Так. Але чи ви знаєте, що все це я узгоджую зі своїм начальством. А от, судячи з ваших фейлетонів, ви цього не робите.
При останніх словах він мене огрів по тім'ї брудною тацею. Це саме додав таксист, запустивши у мене гаманцем, набитим старими мідяками. Решта були менш красномовні. П'яниця сказав, що пив за свого начальника-сердечника, і в підтвердження сказаного дав понюхати мені пляшку з-під "Вінницької любительської". Бюрократ доводив мені дубовими ніжками від стільця, приказуючи, що він міг би це зробити вчора, але відклав на сьогодні. Хуліган застосовував примітивне знаряддя – рукоятку фінки і кастет. Сторож просив оцінити твердість приклада берданки 20 калібру. Теща огріла деякими предметами кухонного вжитку (макогін, качалка тощо). Лектор знайомив з цитатами, забувши їх вийняти з товстого портфеля з двома замками з неіржавіючої сталі. Кербуд показував трубу і ринву. Сивобілобородий дідусь, по всьому видать, дуже дотепний, останнім нагадував мені про звичайнісінький прапрадідівський ціпок.
З тих пір я більше не наважуюсь писати про тещ, сторожів, хуліганів, п'яниць, лекторів і мудрих дідусів.
І моя біографія
Знаючи, що автобіографії є вже в Остапа Вишні, Марка Твена, Броніслава Нушича, я вирішив, що вона повинна бути і в мене. Я її зробив якнайкоротшою, цінуючи час редактора і читача.
Прізвище та ім'я? Слід читати на обкладинці книги.
По батькові? Не обов'язково.
Примітка. Для допитливих пишеться на останній сторінці.
Число і місяць народження? Вітальні телеграми і борги можна щороку надсилати на 15 квітня.
Рік народження? Через сто років буде сто з гаком.
Місце народження? В селі Іванів, за шість кілометрів від місця народження Степана Руданського на Вінниччині.
Примітка. Знайшли в гнізді чорногуза.
Соціальний стан? Сатирик, тобто та людина, яка раніше зробить, а потім думає.
Відношення до військової служби? Був єфрейтором, зрозумів, що не дослужусь до генерала, пішов у письменники.
Рід занять? Писав ліричні вірші, над якими сміялися. Тепер пишу гуморески, над якими плачуть.
Сімейний стан?...
Примітка. Цю графу деякі мої знайомі до 50 років не радять заповнювати.
Стать? За всіма зовнішніми ознаками можна віднести до чоловіка.
Особливі прикмети? Носить при собі бумеранг, який кидає в ціль, а попадає неодмінно собі в лоба або в потилицю.
Що ще про себе може сказати автор?
1.