Коли б нам більше таких пластунів, як Ви!
Ваш експеримент із починанням пластової праці без того, щоб так її називати, як і експеримент із "невидним" провідником групи — незвичайно цікавий. Одначе ледве чи можна його застосувати в ширшому маштабі.
Покищо все ж таки будемо звертатись в усіх справах групи до Вас, хоч не мусите обов'язково приймати пост голови групи, якщо так дуже хочете його зректися на користь "отамана Волі".
Приймаємо рівночасно зголошення таких пластунів:
Старша пластунка розвідчиця Марія Лисовецька;
Юначка-прихильниця Тамара Рябенко;
Юнак-учасник Всеволод Рябенко (в нашій станиці є його колишній кошовий, що підтвердив його пробу);
Юнак-прихильник Орест Боринський;
Новачка Христина Боринська.
Важко нам одначе приймати, як дійсних пластунів чи навіть новаків, п 'ятилітніх чи молодших. Одначе "садок", що його веде ст. пл. Лисовецька, зачислюємо їй, як пластову діяльність. Змінюються умовини, і нові форми праці стають необхідні, алеж суть залишається завжди та сама.
Із щирим побажанням Вам якнайкращих успіхів у праці та з пластовим привітом:
СКОБ.
Роман затер руки з вдоволення, хоч Шопенгауер, розкритий на столі, не хотів ділити його радости.
***
— Я до вас тільки на хвилиночку, Еміліє Теофілівно...
— Алеж прошу, прошу! Так стужилася за вами, пані Таню, мов за рідною! Аж тепер розумію, як добре було нам дома: рідня, знайомі, що й не перечислиш! У мойого татка покійного, то ворота ціле літо не замикалися. В кожній кімнаті гості, а не стало місця, то спали в шпихлірі, а як і того не стало, то брати йшли спати на оборіг на сіно. Навіть не раз не знали ми, кого гостимо.
Куди ж на селі заїдеш, як не до священика? Щолиш ворота: ррип! — а мамунця зідхнуть тихенько та посилають Гануню різати нове курча...
— Та я так заговорилася, а ви, пані Тетяно, все ще стоїте! Сідайте ж, прошу дуже! Я зараз ще помию останній горщик і витру руки. Чогось стільки роботи в тій хаті... Правда, діти сьогодні ледве що їли. Нещастя правдиве! Орест і не торкнувся їжі від ранку, Христю хоч із бідою намовила, щоб сніданок з'їла, і навіть Борисик і Богдасик не хотіли їсти сьогодні цитринового киселю, хоч звичайно трохи не б'ються за ним.
— Та й мої не інакші!
— Десь вчора це Орест приніс, що сьогодні постять, бо Крути.
Я це розумію, треба шанувати такі річниці, але щоб не їсти? Хотіла не дозволити, бо це ж і не здорово, але Василько вмішався (дуже не люблю, пані Таню, коли мужчини до несвоїх справ мішаються!). Коли, каже, діти добровільно хочуть зробити таку жертву, не слід боронити.
— А в мене що? І слухати не хотіли, хоч ходили сьогодні в школу, як і щодня... А Тамарочка така недокровна. За сьогоднішній день зовсім позеленіла, а таки ні рісочки в рот не взяла! І в мене як почав Всеволод з Ігорем філософію розводити: і про Спарту, і про виховання сильної волі, і про необхідність активного патріотизму, і про моральне значення самовідречення. А Тамара, як звичайно, за ними тягне. Так і переговорили втрьох мене одну...
— А все той Тополя їх намовляє!
— Ну, за нього хоч нема кому турбуватися, а я за мою Тамарочку таки дуже сьогодні наклопоталася! Я вже не пішла на другу працю, щоб на цій панахиді бути.
— А, ось де вони всі тепер пропали!
— Ні, цього вони певно ні вам, Еміліє Теофілівно, ні мені не скажуть!
— Так, так, не те, що за наших часів бувало, пані Тетяно!
***
А тим часом у найдальшому куті городу, зарослому найвищим бур'яном та кущами, стояли вони всі кругом огника, лицем до золотого тризуба, приміщеного на стояку з гілляк. (Все роботи рук Орка, відморожених трохи при цій нагоді).
— Христю, поскладай букви, що їх ти мала останнього разу в себе!
(Мала на це заслужила: цілий місяць, день за днем, вона збирала з стола кришки і сипала їх голодним пташкам).
Отже тепер, з почервонілими під шапочкою ушками, вона поклала на подовгуватій поличці під тризубом напис "Україна". На хвилинку завагалася, коли було готове "Укр", і не могла вгадати, що тепер приходить: "А" чи "ї". Але продумала — і все вийшло добре.
— Із доручення отамана Волі, — почала святочно Міма, —ми зійшлися тут, щоб відчитати наші листи борцям з-під Крут. Вони були такі молоді, як і ми. І вони були такі відважні та сильні, що зуміли майже без зброї здержувати наступ большевицьких полчищ. Вони відійшли по нагороду, що належиться від Вічної Справедливосте борцям за правду. А проте вони близькі нам кожної хвилини, а тим більше сьогодні, в річницю їх геройської битви. І щоб ми не робили для нашого народу, в кожну хвилину ми відповідальні за наші вчинки перед їх пам'яттю.
— А тепер кожне по черзі відчитає свойого листа і зараз же кине його в огонь. А з димом огню, що підноситься вгору, почують і триста борців з-під Крут, що ми хотіли їм сказати...
— Роман!
Наші Друзі і світлі Предки наші, Борці з-під Крут!
Вся наша історія не дала нам так багато, як Ви своїм прикладом. Триста спартанців прославило Спарту на цілі віки. Алеж Леонід не мав можливости відступу. Ви мали її, і Ви все ж не відступили! Між: термопільцями був Ефіяльт, а між: Вами не знайшовся зрадник. І триста Вас створило новітнє поняття України і надхнуло поривом мільйони.
Сказав поет: "Спіть, хлопці, спіть ". А ми Вас просимо: не спіть, а жийте з нами і в ділах наших і благословіть увінчати перемогою розпочате Вами діло.
Лист попелів, і вітер закручував смужку диму в таємні знаки.
— Всеволод!
Всеволод поправив окуляри і відкашлявся:
Немає слів, нема пісень,
Щоб славити нам Вас, герої,
Щоб у важкий, кривавий день
В зневірі не склали ви зброї.
Міма з Романом переглянулися.
Ви стали прикладом усім;
Про Вас нікому не забути!
В понурій темряві віків
Будуть завжди світити Крути.
Під світлом тим розтане тьма!
Ви палко Рідний Край любили;
Любові ж Вашій меж: нема:
Вона живе і з-за могили!
Міма зробила рух, немов хотіла здержати Всеволода, але Роман одним поглядом звів нанівець її намір. І навіть огонь не дуже спішився нищити перший вірш Всеволода Рябенка.
— Тамара!
Рідні мої!
Ну, й що ж Вам писати? Ми з Мімою стільки говорили про Вас, що Ви нам справді мов знайомі! От мені тільки страшно, що мусіли Ви вмирати вночі у снігу... А проти Вас п'яні матроси з штиками! А ще й катували большевики Вас, поранених! Я пів ночі проплакала після того, як ми про Вас говорили!
Так останьтеся назавжди з нами! Ми всі думаємо про Вас!
Тамара.
Огонь кинувся захланно на рожевий листок.
— Орест!
Привіт Вам, Друзі, Борці з-під Крут!
Вимені дуже подобалися, бо Ви так добре били большевиків, хоч і не мали доброї зброї! Я живу не в Україні, але хочу туди повернутися і вбити за кожного з Вас хоч сотню большевиків.
Роман учить нас із Всеволодом стріляти з правдивої рушниці, і я минулого тижня вбив у парку ворону на лету. А поки виросту, ще краще стрілятиму. Чому про Вас не написали такої книжки, як про Батурин? Я дуже хотів би її прочитати!
Ваш Орест Боринський.
Димок вибухнув нараз і лист зник. Тільки тліли далі пеньки у ватрі.
— Христя!
Дорогі Вояки з-під Крут!
Я не знаю, що Вам писати. Мені дуже подобалося те все, що тета Міма знає відматері-України про Вас. Тільки найгірше, що Ви таки не перемогли червоного змія! Якби Ви жили, я б запросила Вас до нас. У нас хата велика, і мамця радо Вас прийняла б! А так Вас нема, але тета Міма каже, що Ви у Бога, бо згинули за Нього і за нас, щоб ми колись мали Україну.
Ваша Христя.
Христя обпекла руку, бо хотіла для повної певности не кинути, а покласти листа в огонь. Але тільки трошки скривилася і навіть не ахнула.
— Борисик і Богдасик!
Обидва простягнули Мімі картки паперу. На одній і другій був "вимучений" напис "Крути", а біля нього роїлися маленькі, мов мурашки, люди, по один бік мальовані червоним олівцем, по другий — синім. Сині мали навколо себе великий круг.
— Ви добре написали "Крути". А хто ці червоні?
— Ну червоні, погані, Роман казав...
— А сині?
— То наші Крути! Тільки нам жовта кредка зламалася...
— А навіщо ці загороди кругом них?
— Щоб їх червоні не забрали!
— А як таки схочуть забрати?
— То я не дам! — затиснув кулачки Богдасик.
— І я не дам! — гороїжився Борисик.
— Гарно!
— Можна палити? — не втерпів Богдасик.
— Ні, повісьте собі ці рисунки над ліжечками! Нехай вони вам завжди пригадують сьогоднішню хвилину.
Спершу промайнуло личками розчарування, але потім врятовані рисунки були міцно пригорнуті до серця.
Тоді почала читати Міма:
—Хто Вас післав, героїв триста, у хуртовину снігову в бій?
Хто вигнав Вас із білих хат, де матері квітками прикрашали святі ікони?
Адже Вам життя розкішне розцвітало... Адже у Вас в очах зорів рожевий ранок...
О, хто покрив його імлою вічною в снігу холоднім? Хто дав очам тим силу в останню мить вогнем великим спалахнути?
Хто кинув вас, огненних літер п 'ять, що творять слово "Крути", на шлях історії тернистий?
— Хто?
Питання наші падають у невідоме, і відгомін стихає за ними.
І в тиші напруженій ми чуємо, як ця непереможна сила, що в бій вела Крутянців, живе в серцях у нас.
І що рукам слабим вона дає нелюдську потугу. А очам дає огонь живущий.
Щоб на шляху історії тернистім засіяв новий тріюмф свобідного народу...
Прозорий димок довго мріяв понад головнями, що вже попеліли.
— А тепер будемо хвилинку тихо і будемо думати про Них...
Поміж кущі вдерся розхрістаний вітер із прерій. Вдерся і став: побачив невидані лиця в мідяних відблисках багаття та стягнуті напруженою думкою луки брів...
***
Пахло ладаном.
— Со святими упокой душі рабов Твоїх... Душі рабов Твоїх... — гудів хор.
Церква була майже повна (наслідок проповіді минулої неділі!) і робила враження таємних катакомб. Тільки біліли в півтемряві вишивані рушники та корогви.
Роман, у пластовому однострої, держав синьо-жовтий прапор перед чорно застеленим тетраподом.
— Ади, як генерал який! — шептав на останній лавці Нагнибіда Дибайлові.
— Абисте знали, я видів австріяцкого генерала, — докинув, обертаючись до них, старий Лозовий, — точнісінько так само виглядав!
... Ідіже ність болізни ні печали... — скандував хор.
Нараз щось сталося. Хор перервав спів на половині слова. Вчинилося замішання. Чогось перебіг церкву у повному розгоні Богдасик і щось сказав Рябенковій. Чути було поспішні кроки, схвильовані розмови.