А верхню дошку, яка мала накрити нижню, батько готував по-іншому. Він брав наструг, теж вигострений, як бритва. Батько так перевіряв лезо, чи гостре: якщо голить волосся на передпліччі, значить, можна ним робити діло. І він тим настругом так зчісував грані тонкої сторони дошки, що вони точнісінько лягли в заглибину нижньої дошки. Так батько з'єднав усі дошки.
Зняв шапку і струсонув темним волоссям. Воно було так само мокре, як в Ілька після тягання дощок.
А кожум'яцьке кодло в цей час пообідало і відпочивало. Хто в холодку на широкій призьбі примостився, хто пішов у стайню та задрімав на купі сіна. Навіть рудий пес заплющив очі. Проте пащеку не закривав.
— Хух! — Сказав голосно батько і змахнув шапкою. — Таки зморився, трясця його матері. Ти що там робиш?
— Скручую стружки в рурочку. Я з цих стружок сплету щось.
— Ну дивись, спробуй. Може що із "смолки" й вийде. А нам тепер треба будити хлопців. Хай заливають чан.
Тільки батько та Ілько попрямували до стайні, як собака підскочив і загарчав на них. Гарчав неголосно, але верхню чорну губу задер і вишкіряв гострі білі ікла.
— Не руш, синку! А то ще за литку вхопить! — І тоді на весь голос, — Гей, хто там не спить, відженіть собаку!
Але ніхто, крім русявої кирпатої дівчини, на його крик не з'явився. Вона й прихопила собаку за шкіряну обручку.
— Що вам, мій господине? — Спитала дівка, не відпускаючи собачу обручку та садовлячи пса коло себе.
— Треба збудити молодців, щоб наливати воду в чан.
— Господине, ви самі їх будіть. Бо я — чага. Якщо я їх підійму, вони мене потім поб'ють.
— І що — б'ють?
Дівка озирнулась на всі боки і мовчки ствердно кивнула головою. Ільків батько скрушно похитав головою і сказав:
— Ти, дівчино, тримай собаку. Ільку, збігай до стайні. Збуди тих. І потім цього, що на призьбі.
Ілько так і зробив. Парубки повставали і, лаючись хто вголос, хто під носа, почали тягати з колодязя воду корбою і носити до нового чану.
— Господа молодці, обережно наливайте, щоб було видно, якщо вода протече на землю.
Парубки нічого не відповіли. Мовчки один крутив корбу, витягаючи прив'язане легке соснове цебро із важким дубовим дном. Другий переливав у відра. А відра вже носили наймолодший кожум'яка і підмайстер. Воду з цебра у відра переливав той боєць із синцем на скілиці.
Коли вода перевершила шов між верхніми дошками, Ільків батько зупинив парубків. І вони знову порозходилися по своїх місцях. Батько ж вийняв із берестяного кошеля доброго дубового цвяха і одним ударом киянки загатив його в дошку рівнесенько на узрізі води. Подивився на всі боки і побачив добрий окоренок.
— Ходімо, Ільку, посидимо, почекаємо, поки тінь отуди впаде. — І батько встромив скіпку в землю.
— А тоді що?
— Якщо за цей час вода і на палець не спаде — робота зроблена. Можна брати плату і йти додому.
— Тату, я їсти хочу.
— Синку, терпи. Я теж хочу їсти.
Вони сиділи довгенько, аж Ількові почало бурчати в кишках.
Тим часом із стайні вийшов муций* жовтаво-половий коник із майже білою гривою і довгим, аж до землі хвостом. Він пройшовся подвір'ям, спинився біля новозрубленого чану і почав його облизувати і пробувати на зуб ребро дошки.
— Ану гей! — Замахнув на нього батько шапкою, і коник шарпонувся набік і пішов до колодязя. Посунув свою цікаву морду у порожнє цебро, що стояло на цямрині зрубу.
Цебро з гуркотом полетіло в колодязь, закрутилась корба. Ручкою вдарило коня, і він шарпонувся набік. Збив здоровенну порожню діжу, і вона покотилась із страшним гуркотом до брами. Закудкудакала ряба курка, виводячи з-під діжі виводок курчат. Діжа вдарилась о браму, аж загуркотіло на весь куток.
Ілько рвучко підвівся на ноги. Але велика батькова рука перехопила його за крайку і повернула на місце.
— Сиди! Бо ще подумають, що це ми завели веремію. Подивимось, що далі буде, — обернувся із прихованою усмішкою в очах Ільків батько.
А далі ось що було. Із істобки вискочила дівка-чага і, сплеснувши руками, закричала:
— Ой матінко моя! Та він усіх курчат передушить!
За нею, обсмикуючи сорочку та поправляючи пояса, вибіг язикатий підмайстер, шалено розмахуючи руками і з криком: "Та куди ти, гидолової віри?!".
— Бач, не знає, як з конем треба. До коня, Ільку, треба підходити не шарпаючись, не вимахуючи руками, не тупотіти ногами. І добрим голосом треба коня завертати, а не лайкою. І ще до коня не можна підходити в лоба, а лише — з лівого боку.
— Тату! А звідки ви все знаєте? У вас же наче ніколи коней не було?
* Муций — низький, міцний
— Воно так, твоя правда. Та після другого голодного року...
— Коли це було?
— Не перебивай батька! Перший був голодний рік, коли народилась Марійка. Тоді у серпні зразу в жнива налетіли страшенні прузі. Летіли чорною хмарою. Потім падали на поля, на копиці, на просо, на виноград — і все з'їдали. Далі зводились на крило і летіли на північ. І все жерли, жерли, жерли. Поки їх холод не прибив. Довелось мені піти на заробітки в лісі, бо в Києві роботи не було. Я всю осінь і зиму рубав дерево в лісі і волочив кіньми до річки.
Батько те розповідав спокійно. Повернувся обличчям до Ілька. А сам весь час боковим зором споглядав, що робиться у дворі.
А в дворі був справжній рейвах. Рудий пес бігав разом із підмайстром і несамовито гавкав.
Зіскочив із призьби сонний парубок. І теж почав щось гукати і махати руками. Зі стайні вийшло двоє заспаних парубків. Той, що із синцем на скілиці, став руки в боки і мовчки дивився на все. Другий все струшував пелехатою головою і намагався вибрати з неї бадилинки та соломинки.
На галерею світлиці вискочила господиня. Сплеснула руками і заволала:
— Карпо! Карпо! Чоловіче! Встань, подивися, що робиться!
А коник все шарпався то туди, то сюди. Вже почав робити і справжню шкоду: перекинув дві рами з нап'ятими телячими шкурами.
Вийшов Карпо, протираючи очі. Якусь мить постояв, намагаючись схопити зором все, що відбувалось у дворі. Підступив до поручнів, вхопився за них і голосно, чітко сказав:
— Геть усі з двору! Кожен на своє місце! І голосу не подавайте. Від його слів усі спинились і справді порачкували на свої місця. А коник таки продовжував крутитись подвір'ям.
Карпо неголосно проговорюючи, як до лошати: "Кось-кось-кось" почав спускатися рипучими сходами на подвір'я.
Кінь припинив своє шарпання, повів вухами в бік рипіння сходинок і Карпового голосу. Карпо, як спустився з другого поверху, то почав неквапно, плавко ступаючи, підходити до коника. І заходив так, як казав Ільків батько, — від лівого боку. Коли наблизився впритул, обережно простяг правицю і вхопив коника за вуздечку під ганашем*. Кінь і не думав пручатись. І Карпо повів його в стайню.
* Ганаш — частина голови, близька до шиї
За якийсь час кожум'яка Карпо з'явився на подвір'ї та попрямував до Ілька та його батька.
— Ти диви! Вже готове все! Так швидко?!
— На те й ми дереводєли — теслярі! — Ледь усміхаючись, відказав батько. — Справу зроблено, сусіде, нам вже час додому.
— Та чого це ви зразу й додому? Посидимо, побалакаємо. Ми ж давно вже не сиділи по-людськи. То все клопоти, клопоти.
— І я кажу, що клопоти. Нам вже час іти, бо жінка свариться, коли доводиться вдруге розігрівати обід.
— Ой бачте, я й кажу: клопоти. В мене й з голови випало, що ви не обідали! — Говорив скоромовкою кожум'яка Карпо. А сам зазирав у чан. Ясно було, що турбується, чи не проходить вода в щілини.
— Гей, дівко, ходи-но сюди! — Голосно покликав кожум'яка служницю.
З істобки вибігла служниця і стала перед господарем.
— Неси нагору кашу! До речі, вона ще тепла?
— У печі стоїть. Я піч затулила.
— От і добре. Ляща лишилось щось?
— Половина.
— Неси ляща. Хліб кислий. Та зразу починай пекти пшоняні млинці.
— Та я, господине мій, не встигну. Поки вас упораю, то не буде часу пшоно терти.
— Ав-ва! А для чого в тебе цей телепень в поварні сидить? Загадай йому пшоно терти. Макітру йому в руки, товкач — і вперед!
— А як він не схоче?.. — Прошелестіла чага.
— Я йому пику натовчу за коня. Скільки шкоди наробив!.. Прошу, дорогий сусіде. — Кожум'яка Карпо показав рукою на сходи. А тоді до Ілька: — А ти підеш в істобку, там тебе дівка пригостить.
— Е ні, сусіде! Неповага! — Голос у Ількового батька, такого неквапного на слова, враз зробився наче сталевим. — Мій син — не кащейська дитина, щоб із холопами в істобці гоститися. Моя робота — ваша плата. І бувайте здорові.
Карпо розгубився, відкрив рота, але миттю опанував себе. Почав притискати руки до грудей і улесливо промовляти до Ількового батька:
— Та я не те... Та ви не те!.. Не подумайте!.. Бо я ж хотів так, ну, за чаркою посидіти. Побалакати... По-чоловічому. Бо не все дитині годиться чути.
— А я хіба кажу, щоб малий з нами за стіл сідав? Якщо ви, сусіде, гостите нас, то все за звичаєм має бути. Гості за столом. Діти гостей — за столиком чи за лавою на ослінчику. Не мені вас учити, ви ж із старого кожум'яцького роду. А ми всі — древодєли-теслі.
— Та ваша правда, ваша правда... — Улесливо посміхаючись, вибачався Карпо.
А дівка вже несла повз нього на таці горщик з кашею та миски і ложки.
Вони піднялись по страшенно рипучих сходах. У дальнім кутку сіней (тобто відкритої галереї) жінка кожум'яки сиділа на стільці з різною спинкою. Під ноги підмощено низенький-низенький, майже іграшковий, ослінчик. Вони зайшли у велику кімнату. Вона була майже вдвічі більша за Ількову хату. І піч тут була не курна, а з димником і шиєю на дах.
Старші посідали за великий стіл, де вже стояли горщик з кашею і миски. Ілька дівка-чага посадовила за низенький столик на малесенькому ослінчику, такому, як ото був під ногами в Карпової жінки. На столик служниця поставила добру миску каші, поклала ложку і перепічку.
Карпо поліз до мережаної різьбою, помальованої фарбами скрині під вікном і видобув звідтіля чорний лощений глек з довгим тонким горлом. Щось там задзвонило, ніби сріблом заграло. "Певно, що срібні чарки", — подумав Ілько, не беручись за ложку, поки не почнуть старші. Хоча дома в Ілька жодної срібної чарки не було. І він не чув, як дзвонять срібні чарки. Але що ж могло так красиво дзвеніти, як не срібло?!
І тут Ілько побачив, що кожум'яка Карпо ставить на стіл чашу-братину. Наливає в неї іскристе вино. Підносить вгору і каже:
— На здоров'я і на вітання моєму парубочому товаришу! — І відпиває ковток.