Одежа на ньому висіла подерта на шмаття, тіло, що проглядало крізь діри, було скривавлене й синє, обличчя виснажене й бліде, під сірими круглими очима — великі, мов підкови, синці, а довге скуйовджене й позліплюване живицею волосся вкривала чатина, листя й пов'яла трава.
Стояли так хвилину, не спускаючи одне з одного очей. І раптом княгиня Єва почула, що довше не вистоїть, що їй підломлюються коліна, що ось-ось залишать її сили і вона зомліє. Перед очима замигтіли великі жовті, сині, рожеві кола, а під ногами розверзлася чорна безодня, видна навіть з заплющеними очима. Ще мить — і вона впаде туди... Але раптом звідкись прийшла до неї сила і розімкнула їй повіки. Зникли кола й безодня, тільки не зник по той бік озера страшний чоловік. Княгиня Єва пронизливо скрикнула й побігла. Чоловік, здавалося, того тільки й чекав. Він оббіг озерце і погнав за нею. Почалася дика, шалена гонитва. Як фавн за німфою, гнав за молодою жінкою той страшний чоловік. Був босий і легкий, як справжній привид. Не зважав ні на гостре каміння, об яке ранив ноги до крові, ні на галуззя, на якому залишав клапті з одежі.
Гнав шалено...
Не могла втекти від нього: біг легко, як олень за телицею, а вона плуталась у своїй довгій сорочці та дротяній 1 запасці, щохвилини зачіпаючись за кущі й каміння. Нарешті, зачепившись ногою за корінь, що виступав із землі, вона впала. Встигла ще раз пронизливо крикнути. Напасник уже був над нею. Хвилину стояв
Дротяний — перетканий сухозолоттю.
і дивився мовчки на зомлілу, пильно приглядався до чогось. Нарешті, ніби щось пригадавши, дико заверещав і кинувся на жінку...
Анничка й Блоха, зачувши крик княгині Єви, побігли їй на допомогу. Бігли чимдуж, бо смерть її була б рівносильна їхній смерті, — це вони добре знали. Проминувши невеличкий лісок, що ріс одразу за колибою, вони побачили видовище, якого довго потім не могли забути. За кількасот кроків від них на землі лежала княгиня Єва, а над нею навколішках стояв якийсь невідомий. Дивно поводився. То застигав на мить в німому отупінні, піднісши руки вгору, мов крила, то знов дико накидався на жертву, бив кулаками, рвав одежу. Побачивши людей, що бігли до нього, і зачувши їхній крик, чоловік знов застиг нерухомо і так нерухомо сидів, доки не прибігли. Застали обох закривавлених. Йому кров ішла з рота. Хотів ЇЇ загризти і поранив губи та ясна об намисто, що ним була обмотана її шия. Анничка й Блоха, відсторонивши божевільного, швидко відчутили княгиню. Коли вона опритомніла, заговорив і її напасник. По голосу впізнали Онищука. Тільки по голосу, бо з обличчя і з цілої постаті він був невпізнанним. Таким страшним зробила його хвороба і кількаденний голод.
Давши княгині Єві трохи відпочити, Анничка й Блоха обережно повели її до колиби. А ззаду спокійно й мирно, мов нічого не сталося, ішов Онищук.
У княжім замку було тихо, понуро. Здавалось, що впав він у важкий, хворобливий сон і ніколи вже не прокинеться. З княгинею Євою зникли з нього і веселощі, й радість. З мурованої башти, що під нею була в'язниця, ні разу більше не звучали фанфари. Тепер на ній маяв чорний прапор — на ознаку того, що замок у тяжкій жалобі.
Час минав. Довбуш по-давньому тримав у себе молоду княгиню, а князь нудився в своїм кабінеті та чекав, поки Сулятицький вернеться зі зброєю, за якою з місяць вже як поїхав, наче впав у безвість.
Нудився князь. Не помагали ні буколіки Вергілія, ні ворожба Папуци, ні розповіді старого маршалка про давню велич дому Каліновських.
Нудився. Видумував найнеймовірніші плани походу на Довбуша. Але й це не давало ні забуття, ні заспокоєння.
Аж одного дня головні замкові ворота широко розчинились і в'їхали два вози, оточені вершниками, в'їхав за ними і сам Сулятицький. Князь наче ожив. Нарешті! Тепер тільки лишилося провести задум у життя.
Але нова думка, підступна, мов змія, заворушилася раптом в мозку: "Чи вдасться?"
Цілими днями радився з Сулятицьким і Псовичем, але нічого не давали ці наради, бо скільки було людей, стільки й суперечних думок. Псович був за те, щоб вирушати в похід негайно і стерти Довбуша з лиця землі, а Сулятицький, цей бувалий і досвідчений вовк, був проти. І доводи наводив Сулятицький такі, що з ними не можна було не рахуватись. Вказував на те, що військо князеве вперше в житті бачить гори і ніколи не було в глибині їх. А опришки знають там кожну щілину.
— Гори вкриті непрохідними пралісами. Опришки почувають себе там, як у власній хаті. Там кожний камінь, кожний виступ скелі — їх твердиня, яку доведеться брати штурмом. І не забудьте, що опришки озброєні краще за нас, бо забрали не лише нашу зброю, але й усі запаси, які ми поповнимо не так скоро.
— То яка ж ваша рада? — знервовано верещав князь.— Сидіти до судного дня й чекати, доки Довбуш змилується, чи, може, викуп понести і хамству всі свої села віддати?!
Сулятицький радив просити на допомогу королівське військо або нести викуп. Та за цю пораду він добився в князя тільки неласки. Взагалі становище Сулятицького при дворі ставало щодень гірше. Все більше його принижувано, все більше топталася його шляхетська гідкість. А покинути зразу службу боявся, бо ж не мав куди йти. Землю його за борги тримав в оренді Дідушок.
Лишався один вихід... опришки. Довго вагався шляхтич, довго гнав від себе страшну думку, але вона верта-, ла щораз частіше і кінець кінцем опанувала його мозок. Мучився так кілька днів, коли раптом один випадок ніби сам штовхнув його на здійснення того задуму.
Одного вечора, коли князь, не дійшовши порозуміння зі своїм штабом, сидів у своїм кабінеті і сам обдумував плани, лакей оповістив його про прихід Дідушка. Князь наказав негайно впустити війта. Радий був живій душі, аби спекатися хоч на час отих понурих своїх думок. Останнім часом Дідушок став єдиним гостем, якому вхід до кабінету був дозволений повсякчасно. Правда, шлях до цього кабінету вистелив гонористий Дідушок золотом. Але все ж таки тепер міг пишатися: сам князь його приймав. Дарма що приймав коло порога, що ніколи не просив сідати. То Дідушка не ображало.
І цього разу, як завжди, прийняв князь Яблоновський свого гостя, сидячи в м'якому фотелі і покурюючи люльку на довгому цибусі. Не запросив війта сідати чи навіть підійти ближче, і той слухав князя, стоячи та мнучи в руках шапку.
Говорили про Довбуша. Іншої бесіди Дідушок не знав. Князь говорив з ним завжди про гроші, а він з князем про Довбуша. Ось і зараз приніс звістку про нього. Але на цей раз звістку особливу.
— Він, шануючи гонор ясновельможного пана воєводи, образи свєті, сонце праведне і днинку божу, звір — не чоловік! — говорив Дідушок.— Сатана! Гірш ніж сатана! Ось послухайте, пане ясновельможний. Приходить до мене отой горбань проклятий, приносить топірець Довбушів на знак, що не бреше, і починає вираховувати! Але гет, що де є на світі! І два терхи сиру, і два масла, і бринзи, і десять міхів кукурудзяного борошна, і півсотні овець, і... боже мій! Крисаню талярів! Оті, каже, гроші, що за мою голову назначив, хай, каже, віддасть мені живому. А не схоче, каже, то йому голова з пліч злетить! Це, каже, за те, що війт князеву руку держить і проти мене йде! Слухають, ваша світлосте!?
— І що ж, ти йому віддаси все те, що він вимагає? — спитав князь, не ховаючи усмішки.
Дідушок зробив страшні очі.
— Усе віддати! — крикнув несамовито і сам перелякався свого голосу.— Та я щоб хотів половину віддати з того, що він призначив, то не маю. А ви, ваша світлосте, питаєте! Та я прийшов до милости вашої поради просити, бо голова моя вже стратила розум через того проклятого розбійника, що мені вже зовсім не дає жити!
Князь перестав усміхатись. Страх перед спільним ворогом зробив чудо. Князь Яблоновський запропонував хлопові сісти. Перший раз за все їхнє знайомство. Дідушбк, не вірячи власним вухам, сів на самий краєчок панського крісла. Але страх перед Довбушем заглушив навіть цю радість.
— Неначе душа моя прочуває лихо, ніби смерть наді мною нависла,— застогнав він. Просив, благав, щоб князь не зволікав далі з походом.
Князь слухав, курив люльку й думав.
— Знаєш що,— сказав він, коли Дідушок замовк.— На Довбуша ми зробимо засідку. Ти в призначене місце відвезеш частину харчів, я те місце оточу жовнірами, і ми його зловимо.
Але Дідушок тільки руками замахав.
— Та він туди, ваші світлосте, не прийде сам ніколи, і в горах його ніхто не зловить! То хитрий, хай бог боронить! Його важче підняти, ніж ведмедя!
Князь обурився. Мабуть, цьому хамові просто шкода харчів.
— Недавно ти радив іти походом,— сказав він,— а тепер кажеш, що в горах його ніхто не зловить! Як же це зрозуміти?
— То правда, що я кажу, ваша світлосте,— промовив покірно Дідушок.
— Так що, по-твоєму, робити?
— Його треба зловити в хаті.
— У хаті? — здивувався князь.— В чиїй?
— У Дзвінчиній.
Князь Яблоновський давно чув про Дзвінку, не раз звучало в замку це ім'я. Але він ніколи не надавав йому ваги і не цікавився молодицею. Чого мала цікавити його хлопка? Як наложниця? Після Довбуша?
— Що то за Дзвінка? — спитав, ніби перший раз про неї чув.
Дідушок витріщив очі.
— Відьма, чисто відьма! — сказав, дивуючись, як князь її досі міг не знати.— Півсела з розуму звела!
— Повісити, раз відьма! — сказав недбало князь. Дідушок злякався не на жарт.
— Паночку! Таж за неї Довбуш усі гори переверне! Ви ще його не знаєте! Він переказував, ваша світлосте, що коли Дзвінці волосинка з голови впаде, то він ясновельможну княгиню, жону вашу, хай бог заступить, на палю посадить!
Князь Яблоновський зірвався мов ошпарений.
— Мовчи! — заревів він.— Як ти смієш?
Дідушок підвівся з крісла, неначе вся його провина була в тому, що сидів.
— Це ж не я сказав, ясновельможний пане,— сторопіло виправдувався він.
Але злість князя вже минула, і він наказав Дідушкові знов сісти.
— Говори про Дзвінку!
І Дідушок поволі, обережно, щоб знов якимсь словом не вразити пана, почав оповідати все, що знав про Довбушеву коханку. Насамкінець розповів, що Довбуш повинен бути в неї десь цими днями. Коли б простежити, може б, і зловили або спалили разом з хатою і всім відьмацьким Дзвінчиним ґаздівством.
Дідушок захоплено розвивав свої плани, а князь Яблоновський слухав і все це собі уявляв.