І мовила мати нарешті:
— Ну, прощайтеся, діти. Бо вже й світанок незабаром.
І, може, од самого цього слова "прощайтесь", яке мовби остання крапля переповнило серце смутком, Артемові спазми здушили горло. То він мовчки подався постаттю до
Христі й палко обняв її, припавши губами, як у спеку до джерела, до її милих вуст. І знову, як тоді, обережно поклав її горілиць.
— Отак і лежи, Христинко. То скоріш на ноги зведешся. А тоді, може, й тебе заберу. Коли схочеш. А діла там і тобі буде: три клуні забиті тифозними. А тим часом лежи. Завтра Остап лікаря приведе.
— Але ж мені так треба до міста! — сказала Христя.— Нічого ж не маю при собі. Навіть і зараз — в Орисиній сорочці. Думала — ось-ось оказія трапиться.
— Та оказія і завтра буде...— сказав, сам не тямлячи для чого. І, певна річ, не догадуючись, до чого це призведе.— Але ж буде оказія і потім. Одужуй! — І вийшов з хижі.
Але за порогом на дворі мусив спинитись. Кілька разів зряду глибоко затягся свіжим нічним повітрям із домішкою таких милих і рідних із самого дитинства запахів зілля з городу та любистку і м'яти з причілку од вулиці. І заспокоївся поволі.
Підійшов до матері.
— Спасибі вам, мамо! — обняв ніжно за сухі плечі — отаку передчасно зістарілу вже.— От і провідав вас. Погостював. Бувайте здорові.
— Ідіть здорові, діти.
Пішли тією ж стежиною, якою і сюди прийшов — через город. Артем пропустив Орисю вперед, а сам ішов слідом і мимоволі прислухався, здавалось, не лише вухами, а й спиною навіть, що діється позаду. Біля тину від берега поміг Орисі переступити перелаз і вже не випустив її руки з своєї. Отак і по кручі спускалися вниз кривулястою стежкою. Нараз він зупинивсь, спинив і Орисю й спитав несподівано:
— Орисю, скажи, тільки — чисту правду. Ви з Тимошем гарно жили? Ти ж не зопалу вийшла за нього?
Орися мовчала, і кожна мить цієї мовчанки в його серці віддавалася всезростаючим болем. І раптом, коли вже, здавалось, ось-ось урветься терпець, Орися сказала:
— Може, й зопалу. Але потім я його дуже полюбила. Дуже!
— Ну, а?...— не знав, як спитати. Але Орися зрозуміла його.
— Буде! — ледь видихнула з себе. І замалим не скрикнула від несподіванки: Артем кинувся її цілувати. Потім підхопив її на руки і поніс стежиною вниз. Орися спершу пручалась і просилась, не зважив ні на що. І тільки вже в самому березі, близько потічка, опустив на землю.
— Коли б ти тільки знала, Орисю, який тягар зняла з душі Е мене Бо, каюсь, думав усяко...
Із темряви од стовбура верби відділилась постать і почулося:
— Хто йде?
— Свої.
До них підійшов отой самий вартовий, що й сюди супроводив його разом із Саранчуком. Сказав іти за ним, не од-риваючись, але й на п'яти не наступаючи. І не розмовляти, звичайно.
Отак і йшли.
Ніч укривала ще землю, але вгорі східна частина неба ледь посвітліла вже, передвіщаючи близький світанок. Тиша неймовірна панувала навкруги. Навіть деркач не озивався з лугу. І тільки струмок обіч стежини жебонів стиха, настирливо нагадуючи їм про сон, без якого обоє були вже другу ніч. І почували це. Тому про Підгірні облишили думати. А мріяли про першу ж копицю сіна, що трапиться їм по дорозі в лісі зразу ж за сторожовою заставою.
XXV
Німці у Вітровій Балці були оце вже не вперш. Але якщо тоді — обидва рази,—накоївши людям лиха, вони обидень і повертались в містечко Князівку, де з самого початку окупації стояв гарнізоном їх батальйон, то цього разу, як видно з усього, вони мали намір затриматися в селі довше. І першою ознакою цього було те, що одразу ж відпустили князівських підводчиків, на чиїх возах прибули оце сюди.
З тривогою і заздрістю до князівців прислухались вітробалчани, а сміливіші й позирали крадькома на чималу валку, не менш як з півсотні возів, що лунко впорожні торохтіли горбом по той бік ставу через скотний двір економії, далі — повз клуню й звернули на путівець, котрий вів до Великого шляху. А німці за якусь годину-дві, прочесавши село, за лишили на околиці од лісу сторожу й повернулися в маєток, де жінки саме кінчали білити зсередини каретний сарай облюбований командиром карального загону, рудим булькатим обер-лейтенантом, під тимчасову казарму для його солдатів, і обіч вже диміла похідна ротна кухня.
Звичайно, вітробалчани догадувались, що привело їх сюди. Бо іншої причини зараз не було. Майно поміщицьке повернули ще тоді, зразу ж після першого наказу німецького командування, і контрибуцію тоді ж сплатили; дісталося й шомполів декому, а дехто і до в'язниці потрапив — по сей день поневіряються. А за якийсь місяць по тому і вдруге те саме: і контрибуція, і шомполи, і в'язниця для декого — за вбитого невідомо ким сільського старосту Шумила. Ні, застаре вітробалчани розплатились сповна. Отож виходить, що ця нова напасть накликана .не чим іншим, як новою пригодою, яка сталась два дні тому. Серед білого дня на Великому шляху партизани перехопили чималий гурт великої рогатої худоби (сотні три голів) разом з гуртоправами та трьома німцями-охоронцями з кулеметом на тачанці. Але при чому ж тут Вітрова Балка? — старалися заспокоїти себе вітробалчани (і декому це навіть вдавалося). Хіба є хоч якась провина їхня в тім, що через їх село гнали той гурт? Найближче було їм сюдою, тому і обрали цю дорогу, а не через те, що начебто і вітробалчани теж були замішані в тому ділі. Ні, чого не було, того не було. Та навіть і дізнались, що то партизани були, не одразу, а вже згодом, дарма що серед білого дня все те коїлось. Та ще в ставку худобу напували. Часу було досить — це вірно,— щоб як слід роздивитись. Але ж і вони, як виявилось, були хлопці не промах, з кебетою. Дехто з селян пробував, звичайно, розвідати, підійти ближче, заговорити з гуртоправами (з півдесятка було їх, декотрі оружні, дехто з самими бичами), проте кожного разу з тачанки, на якій сиділо троє німців, лунав грізній вигук — "цурюк" , а то й постріл угору — для страху. І цікаві сміливці ні з чим відступали з вигону до тинів, де юрбами стояли побіля воріт мало не всі мешканці цього кутка — над'ярці.
Стояли — гомоніли собі, плутаючися в усяких здогадах та припущеннях. Бо ніколи ще такого не бувало! Час од часу (про це знали) Великим шляхом справді-таки прогонили з Полтави на Славгород для Німеччини отакі гурти (бо не-управка залізницею), але щоб на водопій робити отакий гак, коли і з "казенного" колодязя напоїти можна, до такого ще не додумувались. Чи то вже такі ледарі гуртоправи, що ліньки їм натягати води з колодязя? Обмілів, либонь? То в Чумаківських хуторах колодязі є. Ні, справа не в цьому, як видно. А може, на випас пригнали сюди, на Ліщинівські луки, то вже й напувати надумали? Проте і цей здогад нікого не задовольнив. Хоч би через те, що й понад шляхом паші є вдосталь. Стільки тієї землі — і поміщицької, й селянської — лежить облогами, вівсюги, пирії в пояс, є де попасти. Аби було що! А припустити, що гурт поженуть через їхнє село, далі — лісом на Хорол, Ромодан,— нікому й на думку не спадало. Бо немає ж ходу німцям через ліси, що начебто аж кишать втікачами із сіл не одної волості чи навіть не одного повіту. І до Підгірців не доберуться — спіймають їх, не допоможе й кулемет.
Отак, певно, і залишилися б вітробалчани збиті з панте-лику, коли б не випадок. Іще як гнали гурт греблею, увагу до себе привернули троє чоловіків — простоволосі і в самій білизні, ішли вони похнюплено позаду худоби і поперед тачанки, підтримуючи рукою кожен свої спідні, з яких, очевидно, були передбачливо иоодрізуваиі ґудзики. Видима річ, арештовані. На зупинці, коли звернули з греблі па вигін, їм наказано було сісти на землю тісною купкою неподалеку від тачанки. Так і сиділи вони весь час, викликаючи самим своїм виглядом щире уболівання до них селян, і знову ж таки — різні здогади: хто вони такі? Куди їх подуть? А в жінок іще й сердечне бідкання: що це ж вони й голодні, сердешні, напевно! Тому Гармашиха одразу ж сказала своїй невістці — стояли цілою сім'єю у себе на воротях в юрбі,— щоб винесла з хати хлібину, а Скорякова Мусіева жінка послала дочку, щоб глечик молока (скільки вже його там є од трьох овець) винесла. Тоді звеліла Остапові однести все тс для арештованих. Але Остап схитрував: мовляв, нехай он краще дядько Мусій, він таки меткіший. Старий Скоряк не став одмагатись, мовчки взяв хлібину під пахву, а в другу руку глечик з молоком і попрямував до тачанки. Німці зустріли його веселими вигуками: "О, зер, зер гут! Гебеи зі!" Але коли сказав, що це для арештованих, одразу ж спохмурніли. А один, на цигана схожий, навіть сердито лайнувсь, та ще такою закрутистою лайкою, до того ж добірною українською мовою, що Мусій одразу ж насторожився. "Давай сюди",— наказав цей-таки німець. Отак і забрали в Мусія й хлібину, і глек молока. Потім хлібину перелупили-таки навпіл і, гукнувши одного з арештованих — "Комеи гір!",**— віддали ту півхлібину. А другу півхлібину розлупили поміж себе. їли й запивали молоком просто з глечика, передаючи його один одному. А Мусій Скоряк стояв за два кроки од них і ждав, поки спорожнять посуд.
* О, дуже, дуже добре! Давайте! (нім.) — Ред.
Принаймні так думали в юрбі коло воріт, уважно стежачи (бо нічого не було чути сюди) за кожним рухом і Мусія і німців. Хоч насправді про глечик Мусій тоді зовсім не думав, а просто стояв оторопілий, побачивши серед німців на тачанці одягнутого в німецьку форму не кого іншого, Теличку Антона, котрий, як поїхав був іще зелених свят до Славгорода, то й по сей день не вернувсь. І не тільки він, а й Грицько Саранчук, і Христя гармашівська... Побачив і Теличка, що Скоряк упізнав його, то не став критися далі, а сказав, силувано посміхнувшись: "Та я, я, дядьку Мусію, авжеж, Антон. Годі вам придивлятись. Та й це все — свої хлопці. А маскарад оцей — воєнна хитрість. Второпали?" — "Уторопав!" — в тон йому відповів Мусій, таки справді все зрозумівши одразу. І ту ж мить відчув на душі велику полегкість од того, що то німці сидять арештовані, а не свої люди. Але водночас пройняла його й велика тривога. Тому спитав мерщій: "Ну, а що ж ви, хлопці, з ними надумали?" — "А твоє яке діло?!" — грубо відказав йому циганкуватий. "Як то яке?! — уже зовсім оговтався Мусій.— А в разі чого на кому все те око-шиться? Ти був та загув, а ми, котрі мирні люди, потерпай!? Чи думаєш, що для них штука велика хоч би й усе село димом пустити?!" Тоді сказав третій лісовик, котрий не озивався досі.