То Христя обережненько перенесла хлопця на його постіль, а сама тоді — з вихололої хати у самій сорочці — шугнула під ковдру і прикипіла до нього...
Од спогадів Артем іще гостріше відчув неповторний запах її волосся, її тіла, і жагуча пристрасть вже туманила мозок, але він стримав-таки себе. Як тільки міг, спокійно повторив своє запитання:
— То що ж сталося, коли не "те"?
Христя уперто мовчала.
Вже курячи згодом цигарку, Артем, іще після одної невдалої спроби своїми розпитами докопатися-таки причини, ніяк не міг позбутись прикрого враження од дивної зміни Христі. І не тільки в ставленні до нього, а навіть в її зовнішньому вигляді. Прикурюючи од запальнички в її миготливому світлі, він пильно приглянувся до неї. Якась змарніла, очі глибше запали і сумовиті, між бровами залягла зморшка і від куточків рота зморшки, а губи, під час мовчанки зціплені, надавали її виглядові незвичайної упертості. Просто наче підмінили молодицю! І подумалось несамохіть: чи не в отих двох місяцях, прожитих отепер на Троїцькій вулиці, у свого чоловіка, причина?
— Занадто вже переживаєш, Христе,— по тривалій мовчанці озвався Артем.— Отой синяк на грудях від чобота навкидь.
— А ти звідки про це знаєш? — аж кинулась Христя. Артем сказав, що її тітка Марія йому про це сказала. Після
чого ото й пішла, либонь, од нього. Христя ствердила, що саме так і було. Еге ж, пішла. Зопалу, мабуть, годин зо три або й більше — від образи та обурення — не чула ніг під собою, самі несли. А вже, коли сіла на березі Псла у Коржів-ці, порона чекаючи, прийшла трохи до пам'яті й жахнулась: куди я йду і чого я йду! У самих, певно, гаразд їсти нема чого. А які тепер у селі заробітки. В Попівку до матері треба б. Але ж і там, як подумати... Не один порон пропустила тоді, міркуючи.
— І невже тебе не дивує,— помовчавши, озвалася раптом,— чого я так довго оті двадцять верст від Коржівки потім ішла? Сюди, до Вітрової Балки.
— Я не знаю, скільки ти йшла.
— Цілий тиждень. Бо таки немалий гак зробила. Аж за Князівкою в одному селі побувала.
— А чого тебе туди занесло? — здивувався Артем. Христя повагалась хвилинку й розповіла.
В одному цеху з нею працювала жінка — родом з того села. (І назву ж дали йому люди, раз почуєш — не забудеш: Безродичі!) Молода ще, до того ж любила гульнути. І нагуляла собі. А вже й війні кінець, ось-ось і її чоловік повернеться з фронту, то вона ото й поїхала до своїх батьків у ті Безродичі. А за кілька днів уже й вернулась — хоч і змарніла, зате знову весела. І весь секрет у тім, що живе в тому селі баба-знахарка.
Артем уже все зрозумів, збентежено рухнувся до неї, щось сказати хотів, але вона перепинила його:
— Ні, дослухай вже до кінця.
Розшукала батьків тієї молодиці і впросилася на ніч. Проте другого дня не наважилась. Аж на третій день пішла до тієї знахарки. Сухенька, ласкава жіночка. Аж ніяк на Бабу-Ягу не схожа. Уважно вислухала й дала якесь зілля. При ній і випила. А тоді порадила... І якраз через вулицю люди, як видно, толокою хату нову валькували, то пристала й собі їм у поміч: півдня проходила в замісі. Аж поки з глинища й витягли її жінки. За хвершалом у Князівку послали. Спинив кровотечу і звелів лежати. То ото й лежала. Але доки ж можна у чужих людей. Віддала все, що несла з собою в клуночку, а тоді — де пішки, а де.щастило, то й на попутньому возі, добралась-таки сюди.
— А через два дні прийшла звістка, що ти живий. Ну чого ж бо вона забарилась! — Христя стиха похитувалась із сторони в сторону і беззвучно плакала. — А я вже і йменнячко пестливе придумала для неї — чомусь певна була, що дівчинка буде! — "різдвяночка"!
Артем обережно поклав Христю горілиць, вкрив по саму шию ряденцем і, гладячи шорсткою долонею по її обличчі, по животі, говорив такі ласкаві, ніжні слова, про які допіру навіть не догадувався, що вони є в його лексиконі. Христя перестала плакати, прихилилась щокою до його руки й затихла.
А час летів. Тільки тепер згадалося нарешті — хоч, власне, весь час у мозку жевріла думка про це,— чого він тут. Ну ясна річ, Христя тепер відпадала. Треба шукати інший вихід. Коли Христя притихла, він звелів їй отак і лежати, ще зайде до неї, а тим часом треба з Остапом перемовитись словом.
У клуні, як зайшов і присвітив запальничкою, що вже ледве дихала, перше, що впало в очі Артемові,— старезний віз, із яким було пов'язано в нього стільки дорогих спогадів. Спали з батьком на ньому. На люшні, як розповідала потім Орися, Христя забула (а насправді навмисне залишила) своє дарункове намисто... Дві хлоп'ячі голівки витикалися з-під благенького ряденця — Василько та Федько. "Порозу-мілись-таки. Ну й слава богу",— подумалося втішно. І ступив до купи соломи, на якій під сіряком спали Остап із Кирилком. Навіть світло не розбудило їх. І вже, коли підійшов до них і назвав брата на ім'я, Остап схопився й безтямно закліпав очима. Роздивився нарешті.
— Артем! Ой слава ж тобі, господи!
Артем сів обіч і погасив світло. Вийняв рятівний свій кисет і став у темряві крутити цигарку, передав потім кисет і Остапові. (Рятівний, бо завжди в найтяжчій скруті виручав не раз, даючи змогу непомітно для інших, а часом навіть і для себе, гарненько подумати, перш ніж діяти). А подумати й зараз було про що. Найперше те, що він гаразд не знав, як йому повестися з Остапом. По дорозі — знав, але Христя все сплутала. Тепер виникало аж двоє доручень, які змушений дати Остапові, якщо буде, звичайно, на те його згода. І тому загострювати взаємини з ним мовби й не випадало. Але ж і змовчати про отой ганебний його вчинок, точніше кажучи, військовий злочин, удавши, що нічого про те не відає, совість не дозволяла.
— Ну як живеш, Остапе? Не чіпають? — коли вже заку рили, спитав у брата.
— Та слава богу, поки що...
— Що ж, чи охранну цидулку видали вам тоді, на мосту? — А як Остап нічого не второпав, додав, набрякаючи гнівом: — У подяку за приведених їм добрячих артилерійських коней!
— Он ти про що! — І Остап засміявсь, дивуючи брата цим недоречним сміхом, потім, невдало затягшись цигаркою, закашлявся. Не скоро вже, одкашлявшись, сказав роздумливо:— А могло ж бути. їй пра! Коли б не звалив був мене тиф іще тижнів за два перед тим.
— Так ти, виходить, не був тоді там?! — ледь стримуючи радість, подався постаттю до нього. І схопив рукою за плече:— Ой спасибі ж тобі, брате!
— А за віщо ж спасибі? — не второпав Остап.
— Та й правда! — опам'ятавсь Артем.— Сам ти тут аж ні причім. Це треба дякувати оту тифозну вошу, що витягла тебе з дивізіону в госпіталь. Ось воно, життя твоє, Остапе! Як на долоні. Є про що подумати і про що подбати. Щоб не якась випадковість визначала долю твою, а ти сам...
Остап навіть не обурився на цю його не геть-то приємну мову. Мерщій розпитувати став, де він пропадав оці півроку А потім став і про себе докладніше розповідати.
Як виявилось, він тільки в середині травня повернувся з госпіталю додому. Перші карателі вже побували на той час в селі. Кого забрали в тюрму, кого тяжко шомполами побили (дехто й досі мучиться з гнилою спиною). Обібрали всіх. Легко сказати — триста тисяч карбованців контрибуції панові. Ні за що! Бо майже всю худобу звели назад в економію, за винятком кількох голів — у кого здохла, хто прирізав к різдву... За самий страх, виходить. Так і страху ж, либонь, не зазнав великого. Сухий, можна сказати, вийшов з води. Навіть виїхав з маєтку не в рожнатих санях на прілій соломі, як планувалось, а в козирках, що тодішній голова волосного ревкому Рябокляч послав йому з своєї ласки. А від других карателів пощастило втекти — пересидів у лісі. Та все одно від контрибуції і на цей раз не виховався. Продали все, що тільки можна було продати. У кошелі — ні зернини. Аж дивно: з чого ті мати хліб печуть, щоправда нечистий — з лободою; з півдесятка овечат — двійко лишилося; а в скрині — який дукач у намисті зберігався, як пам'ять, яка святкова хустка чи плахта — все спекулянти вигребли. Забарин зять, Прісьчин чоловік, неабияк нажився. Кажуть, у Під-гірцях крамницю вже відкрив.
— Поки що сам під замком у тій крамниці сидить,— сказав Артем.— Не завтра, то позавтра діждеться-таки купця на себе!
Відтак саме до речі було удатись до Остапа з отим своїм дорученням відносно Гусака. А полягало воно в тім, що Остап мав неодмінно зустрітися завтра раненько з Грицьком Саранчуком, іще до його від'їзду в Славгород, і переказати йому, що він повинен зробити у місті. Артем кілька разів повторив і назву вулиці та номер будинку, і прізвище Хри-стиних родичів, котрих Грицько має одразу ж по приїзді відвідати. Мовби для того, щоб передати привіт їм од Христі. А сам тим часом очима нехай знайде на стіні над комодом фотокартку, де двоє гайдамаків з голими шаблями, і, вибравши зручну хвилину, зніме й сховає за пазуху. Дуже потрібна та фотокартка. Може, для певності нехай і Антона Теличку візьме. І заспокоївся лише тоді, як Остап, мов той школяр свій урок, повторив своє завдання майже дослівно. Аж тоді перейшов до другого доручення. Про Христю, що нездужає, полежати треба їй буде, може, й довгенько. Покликати б лікаря. Одним словом, не робітниця тим часом.
— То ти вже, брате, не дуже ремствуй.
— Ну що-бо ти! Нехай одужує. Та й роботи ж нагальної ще нема. В жнива допоможе.
— До жнив ще буде всього. Скоріш за все доведеться, мабуть, і її, як Орисю, з села забрати. Та й тобі, Остапе, прямо скажу: сидіти вдома не вихід. Уже хоч би тільки через мене. Ще не цікавились?
— Чого там, питали.
— Отож дивись обома. В разі чого — дорогу в ліс знаєш. Що не що, а трилінійку обіцяю для початку.
— Іще не навоювались!— скрушно зітхнув Остап.— Отак чисто й Павло сьогодні мені за вечерею: "Держи, Остапе, порох у порохівниці сухим".
— Ні, Павло — це з іншої опери. Дурних шукає, щоб їхніми руками з жару вигрібати. А ми шукаємо розумних. Свідомих своїх класових інтересів. Котрі якщо й обпечуться об отой жар, то тільки заради свого визволення.
Він застеріг Остапа не виходити з клуні за ним, щоб не побачив хтось у дворі двох мужиків разом, і повернувся до хижі, куди Орися зайшла попрощатися з Христею. Була і мати тут. І знову, як тоді, на початку, посідали всі на помості. Христя теж сиділа в постелі.