Свекор же в тюрмі, Захар — у лісі... Павло роздратовано одмахнувсь: не про це річ. Йдеться про сьогодні-завтра. Куди їй діватись? Бо залишатися в селі їй аж ніяк не можна. "Може, й не заарештують,— заспокоїв трохи збентежену матір,— але що потягають, то вже певно".— "Та яка ж її провина? Що жінкою була йому? Яка вона лісовичка, коли ж тільки хворих доглядала!" Павло сказав, що не це навіть головне. Попотягають за оте золото, будь воно прокляте! Це — хто добре знає Тимоша, той і думки не припустить, а хто не зна, так просто й каже... У приклад навів розмову (на ходу видуману) з візником, котрий привіз його з дядьком сюди. Либонь, коли зайшла мова про це, сказав з цілковитою упевненістю і без будь-якого осуду: "Не такий він дурень, щоб не переполовинив ту торбу та не залишив жінці про чорний день". Гармашиха тихо заплакала. Біля перелазу, вже за пакіл взявшися, Павло "зміркував раптом", хоч насправді цей план свій віз із самої Князівки, а по дорозі остаточно "утрусив" його. То був уже тепер цілком викінчений. Єдиний вихід, на його думку, податися Орисі в Князівку. Поживе, поки становище зміниться, до осені, може, у їхній хаті. "Сама?" — занепокоїлась мати. "Та вона ж не маленька! І не сама. За кілька днів і я туди переберуся. А час од часу наїздитимуть мати з Вірунькою чи, може, незабаром і зовсім переберуться". Отож нехай ув'яже в клуночок що там найпотрібніше,— навчав Павло,— і взавтра к полудню (саме на цей час дядько Сава загадав візникові приїхати по нього) нехай чекає його напоготові. Разом із ним і поїде. Дядько Сава потім і на садибу одведе. Гармашиха завагалася. Мовляв, треба з Остапом та й з нею порадитись. "Нема часу на раду!" — розсердивсь Павло.— Чи хочете, щоб і її, як отих двох червоноармійок, варта примусила ходити їм у поліції "підлоги мити"? Сподіваюсь, розумієте, що це насправді значить!" — "Нехай бог милує!" — жахнулась мати. "Отож!" — попрощався й пішов. А вона вернулась до хати, де, крім Мотрі з Софійкою, нікого вже й не було — порозходились спати. Постелилась і собі, та як сну не було, вийшла надвір, сіла на призьбі. І, либонь, задрімала. Не одразу почула голос Артема. І навіть уже в напівсні за першим разом подумала, що то вчулося їй; коли ж і вдруге стиха од причілка: "Мамо!" Хто б же це був? Остап у клуні. Виходить, Артем! Рада, схопилася з місця й кинулася за причілок. І опинилась у дужих Артемових обіймах. Поцілував матір, дав чолом і глибше увів її під стріху.
— Як видно, задрімали, мамо. А я боявся злякати вас раптовою появою. Ото й став тихенько звати вас.
— А чого ж раптовою? З минулої ночі вже чекаємо... Ну то до кого ж найперше вести тебе? Розкотились усі по оселі, як той горох.
— До Орисі, звичайно.
— Гаразд. Приголуб, сердешну. Але ятрити рани не треба
даремно. З Христею поговори лагідненько. Щось вона дивна
мені. Пригадую ж, тоді як на Орисине весілля приїздила,— ве-
села, привітна була. А тепер... чи вона хвора? Чи горе якесь?
Думала спершу — журиться по тобі. Але ж учора, як Уляна
сказала, що — живий і що бачили тебе в Славгороді,— дуже
зраділа, а потім мовби ще гірш засумувала... Та як не допи-
тувалась, нічого не каже. "У животі болить, щось погане,
мабуть, із'їла". А чує серце: неправда. Ти таки допитайсь.
Може, тобі скаже. —м
Обережно попід стіною вони пройшли в сіни, і мати відчинила рипучі двері в хижу. За нею переступив поріг і Артем.
— Чи ви спите вже? — спитала мати, бо в хижі було тихо, мовби нікого там не було. Артем клацнув своєю запальничкою.
На помості між двома лозовими кошелями на постелі сиділи Христя й Орися, пригорнувшись одна до одної, а очима сполохано дивились на двері. І, певно, не одразу впізнали в невірному мінливому світлі, бо якусь часинку отак і сиділи нерухомо, аж поки Артем, підступивши до помосту, не сказав привітно:
— Здрастуй, Орисю! Здрастуй, Христе!
Дуже радий зустрічі, він пильно її жадібно вдивлявся в рідні обличчя, потім погасив запальничку і, намацавши в темряві Орисипі плечі, ніжно обпив і пригорнув сестру до грудей.
— Я знаю все! — сказав тихо і журно.— І всією душею співчуваю тобі в твоєму горі. Журбу твою розумію. Проте не стану тебе розважати. Бо це неминуче: кожен має пройти через своє горе із краю в край. Не треба тільки даремно туп-цюватись на місці.
— А я й досі не вірю ще,— тихо озвалась Орися.— Може, що не бачила його мертвого. Все думаю: помилка, може.
— Ні, Орисю, помилки нема. Оцими руками опускав його, бідолаху, в яму.
Орися впала лицем до його рук і забилась у плачі. І, поки не перестала, всі журно сиділи, не знаючи, як зарадити їй. Врешті обізвалася мати:
— Щось треба, сину, з Орнссю робити. Кудись треба податися їй із села.— І розповіла про свою розмову з Павлом про Орисю.
— Обійдемось без нього,— сказав Артем. Оце ж він того й прийшов, щоб забрати Орисю з собою в Підгірці. Нехай мерщій і збирається в дорогу.— А ви допоможіть їй, мамо.
Коли залишились у хижі з Христею удвох, Артем сів ближче до неї, обняв і пригорнув до себе. Христя принишкла. Але, коли рука його сковзнула їй до грудей, різко відсторонилася. Артем застиг, пройнятий якимсь недобрим передчуттям. Спитав невдоволено:
— Що сталося?
— Не треба, Артемку. Я ще хвора.
— І вибрала ж час! — напівжартом обуривсь Артем, хоч у голосі й чулося невдоволення.
— Не про те мова.
— Не про те?
Артем нічого не розумів. Але замість того щоб допитатися мерщій, він дав цілковиту волю своєму роздратуванню, для якого, здавалосьТ^були всі підстави. За півроку з отої їхньої останньої зустрічі в Попівці з якою втіхою він згадував отой тиждень, що йому подарувала доля к різдву, перетворивши його на справжнє і суцільне свято від першого дня до останнього. Навіть уже першого дня — після стількох років роз-стания — відчув себе з нею тоді легко й невимушено. Але того, першого, вечора вони ні до чого ще не домовились — ні відносно своїх майбутніх взаємин, ні щодо Василька. І ліг спати на лаві, не дуже упевнений, що пощастить порозумітися, а відтак і зійтися з нею. Та вже другий ранок приніс йому несподівану радість. Коли, упоравшися з мливом у вітряку, намірився був зразу ж після снідання податися на залізничну станцію. Як вона мило і легко одговорила тоді його. І, замість того щоб іти йому на станцію, пішли удвох в хутірець поблизу села, до Христиної подруги Віри в якійсь справі, але в заметілі — ні, не заблудились, а просто обоє дуже хотіли побути наодинці якомога довше, тому й опинились у затишку під ожередом соломи в полі. А того ж вечора в досить тісному колі — дядько Данило Корж та Віра з своїм Левком — згуляли "весілля". До самого світанку не розходились гості й "молоді" не вкладалися спати. Проте другого дня, коли вже й Віра з Левком пішли, і Данило Корж поїхав додому, молодята відчували себе зовсім добре, тільки, замість того щоб спати лягти, цілий день поралися в господарстві. Христя до обіду а матір'ю біля печі, а по обіді стала допомагати Артемові хату вшивати зокола кукурудзяним бадиллям. І так любо було їм удвох працювати, так захопилися, що навіть незчулися, як надійшов свят-вечір і заколядували на селі...
З усіх свят якраз різдво було для нього ще з дитинства найулюбленішим святом, а з усіх днів різдвяних свят — наймилішим саме свят-вечір. Покупані матір'ю, всі вони, діти, у білих сорочках сидять за святковим столом, де на покуті урочисто возсідає батько; мати ще порається біля припічка, але ось і вона, поставивши миску зі стравою на стіл, сідає поруч батька. І починається свята вечеря. Та справа не в їжі. Хоч, певна річ, і смачнішим, аніж у будень, стравам вони віддають належне. Справа в самому піднесеному настрої, в напруженому чеканні отого бентежного чуда, коли батько почне у шибку кликати Мороза на вечерю: "Морозе, Морозе, йди до нас вечеряти!" І хоч відомо вже з минулого різдва, що не прийде Мороз, але й цілковитої певності нема: а немов передумає на цей раз та й таки прийме запрошення? Холодок підступає вже до серця, а уява малює — наче рипнули сінешні двері, ось-ось відчиняться хатні... Орися, як і належить дівчині, з самого початку не витримує напруження — пригорнулась до матері, але навіть і вона не встигає як слід настрахатись, бо з подальших батькових слів зрозумілим стає, що й цього разу не прийде Мороз на вечерю. "Ну як не хочеш, то й не йди! — не вельми засмучений з того, говорить батько.— А тільки не морозь наших..." — і далі перелічує всіх свійських тварин, котрих навіть і хвоста не бувало ніколи (окрім овечат) в їхнім дворі. Потім візьме ложку, та, перше ніж почати їсти, прислухається пильно, і до матері: "Що воно мені — паче двері сінешні прочинені". Мати виходять у сіни й за якусь мить вертаються в хату: "Авжеж, були прочинені. А на ключці ось оце висіло". В руках тримає ворочок з гостинцями. Боженьку! Чого тільки в тім ворочку нема! І цукерки в сопілку завбільшки з барвистими паперовими китицями, і жамки крамні у формі коня чи зірки, і маленькі цукерки з прегарними малюнками па паперових обгортках, якими потім Орися прикрасить на печі весь свій куток, і волоські горіхи, і пироги з маком та з калиною.
На цей раз, у Попівці, йому довелося вперше побувати в ролі глави сім'ї — сидіти на покуті, де на сіні горшки з кутею та узваром, а круг стола — ціла родина; навіть Христина мати з дівчатками. І Василько, звичайно ж. Уперше після хвороби встав оце з постелі, принесла його мати закутаного до столу, посадила поряд із батьком. Все було як годиться. І кликав Мороза на вечерю, намагаючись наслідувати батька навіть у голосі, і виходила Христя до сіней глянути, чи не прочинені двері, і внесла у ворочку гостинці дітям — на превелику їхню радість. А після вечері зразу ж Христя принесла з комірчини подушки та рядна — нехай зігріються, і, попоравшись трохи, постелила на всю ширину полу — на двох. Проте Василько нізащо не хотів лягати на своїй постельці — з того краю впоперек полу. То мусили брати до себе — всередину. І, далебі, не жалкували, стільки втіхи хлопцеві принесла оця новина — спати вкупі з татком та мамою. І за шию їх водночас обіймав, і руки їхні брав — схрещував у себе на грудях, а своїми зверху скріплював їх, пам'ятаючи про близьку розлуку. Нарешті зморив його сон.