Авжеж, треба вшанувати їх своєю присутністю на тому родинному торжестві. І хоч до зелених свят лишалося ще цілих три дні, одразу й почав готуватися до подорожі. Відібрав із своїх робіт два досить приємні малюнки, сам управив їх у нарядні багетні рами; загадав жінці поритися в своїх валізах — знайти щось підхоже серед відрізів Докії Петрівні на святкове убрання, та й Макарові Івановичу,— на костюм, хоч би заради годиться, без будь-яких практичних наслідків, бо, крім сирового полотна на свої толстовки та домотканого сукна з Гмириної сукновальні — на верхній одяг, не визнавав дивак ніякого іншого матеріалу; і навіть роздобув через свого постійного діставалу-постачаль-ника, станційного буфетчика, кілька пляшок грузинського коньяку, та ще й тифліського розливу, що було на той час неабиякою знахідкою. І всі оці дні Сава Петрович поводив себе дивно якось. Не раз ловив його Павло заціпленого в позі надзвичайної^ зосередження. "Просто тобі роденівський "Мислитель" ,— подумки кепкував з дядька.— Не інакше як обдумує свою ювілейну промову або ж заготовляє в запас тости-"експромти". Але насправді йшлося зовсім про інше. Бо іменини — іменинами, але ж у Дорошенка була у Вітровій Балці й цілком буденна, до того ще й марудна меркантильна справа, яку ще раз (і, може, востаннє), звичайно ж, не втримається, щоб не порушити її і таки спробувати домогтися від Докії згоди на його пропозицію продати йому за добрі гроші отой грунт, що дістався їм у спадок після емерті старого Діденка, батька Макарового.
Проробивши більше як півста літ фельдшером земської лікарні в Князівці, Іван Павлович Діденко хоч і не нажив маєтностей ніяких на свої досить скромні гонорари переважно натурою: десяток яєць, курка жива чи кусень сала (помимо казенної платні, звичайно), але до останніх днів своїх обходився без будь-чиєї матеріальної допомоги. Мешкав у власній хаті. Жив удівцем уже щось років з п'ятнадцять з відданою йому служницею Явдошкою. Мав двох заміжніх дочок та сина Макара, йому ото заповідав у спадщину хату з садибою. Щоб мали на старість з Докією хоч де голову прихилити. Не вік же будуть на шкільній роботі. Сталося це минулої зими — помер старий Діденко. І хоч ні Докія Петрівна, ні Макар Іванович досі ще й гадки не мали іти на відпочинок чи міняти теперішню школу на якусь іншу, спадщина оця круто повернула їхні думки в інше річище.
Про те, щоб залишити вчителювання, щоправда, й тепер у них не було наміру, але залишатися у Вітровій Балці не вбачали вже ніякої рації та, власне, й можливості. Занадто вже наполегливо домагалась завідування в школі, а відтак і двокімнатної учительської квартири при школі ївга Семенівна. ї змагатися з нею у Докії Петрівни просто вже не вистачало сил. Та й крайньої потреби не було. А часом їй навіть стало здаватись, що все складається для них якнайкраще. За приказкою — "не було б щастя, та нещастя допомогло". Бо це ж і Віруньці восени в гімназію. А не ті вже літа, щоб, як замолоду,— з Вітрової Балки мало не двадцять верст до Князівки (за всякої погоди — і в сльоту осінню, і в холод зимовий), а тоді ще поїздом до Славгорода. Менше як за дві доби ніяк не обернешся! А от із Князівки, коли б жили там... Тому ще наприкінці минулого учбового року подали вони заяву в шкільний відділ повітового земства з проханням про перевод їх у якусь із шкіл містечка Князівки, не обов'язково навіть в одну школу, можна й нарізно. А щоб іще більш підкреслити доцільність цього заходу, писали, що не претендують на шкільне помешкання для себе, бо мають у Князівці власний будинок. І ось на цей чи не найголовніший "козир" Сава Петрович і накинув оком: продайте та й продайте. У містечку він був уже старожил, бо ще перед війною з причини сердечної недуги дружини змінив Сосновку на Князівку; орендував щоліта одну й ту саму дачу, а все ж таки чужа не те що власна. І для престижу, та й для побутових вигод: ні добудувати нічого не можна, ні в садку щось підсадити... І от саме в цей час гіомер старий Діденко. Уже при першій після похорону зустрічі з своїми родичами Сава Петрович запропонував їм за добру ціну продати садибу йому. Макар Іванович і не від того був. Для нього після Вітрової Балки містечко Князівка уже здавна асоціювалося з біблейськими Содомом та Гоморрою (особливо в літній сезон, коли набивалось туди повно дачників) як розсадник розпусти, лінощів; за себе особисто він, певна річ, і не боявсь, але ж діти ростуть!.. Але Докія Петрівна і слухати не хотіла за продаж. І щоб не повертатися вже вдруге до цього, докладно розповіла тоді ж братові про свої життєві плани на майбутнє, пов'язане саме з оцею спадщиною. Про те, що на осінь збираються переїхати на постійне мешкання до Князівки, якщо пощастить перезестися до котроїсь із князівських шкіл. "Ну то при школі й житимете",— не здавався Сава Петрович. "А потім? Рано-пізно доведеться ж таки залишити роботу. Куди тоді? А то є стріха над головою!"—"Ота халупа?! Та нона хоч би рік ще простояла!" І Дорошенко мовби не дуже й перебільшував, хата справді була ветха й потребувала капітального ремонту, на який у них зараз просто-напросто не було коштів. Бо платні вже ось другий рік майже ніякої не одержували, окрім натурою. Час од часу якийсь пуд пшона чи шмат ременю на підметки. А Павлового прибутку за книжку поезій, що вийшла-таки іще взимку власним накладом і весь тираж якої (п'ятсот примірників) зданий був на комісію в славгородську "Українську книгарню", але розходився щось дуже повільно,— вистачало хіба що на цигарки Павлові та інші дрібні потреби. Важко навіть уявити було собі, як би вони жили, коли б не пасіка. Проте Докія Петрівна не годилась на продаж хати. А Сава Петрович не втрачав надії придбати її. Отак і велось у них. Міркував собі, що це вона поки ще справжньої мороки не зазнала. А мороки й справді поки що не було особливої. Стара Яв-дошка жила, як і раніш, доглядаючи хати, а повесні навіть щось посадила на вгороді. Та несподівано тиждень тому переказала, що змушена негайно ж перебратися до дочки в село, у якої народилось маля, то стала тепер і баба потрібною в хаті — до колиски. Просила, щоб хтось приїхав, на кого вона змогла б залишити хату з усім хатнім начинням. Почалось! Та ще й припало на такий час, що ні Докії Петрівні ніяк було вибратися з дому, бо треба ж було як слід до свят підготуватись, а в Макара Івановича, як на те, почали вже — неприродно рано цього літа — сім'ї роїтися, теж не міг покинути пасіку напризволяще. То довелось Павлові. Власне, сам зохотився. Якраз і робота застопорилась (працював над повістю з умовною назвою "У вирі революції") від перевтоми, напевно. Уже кілька днів жодного рядка не зміг вичавити з себе. Хоч на кілька днів треба дати голові перепочити. Та й вабила перспектива пожити в дядька на дачі, з яким вже ось більше місяця не бачився. А клопіт не який. За три дні без поспіху — між пляжем та візитами по знайомих — знайде якогось діда у сторожі до осені. Була певна надія і на дядька Саву. Як старожил, звичайно ж, стане в цім ділі в пригоді.
Дійсно, вже першого ж дня по приїзді Павла разом із ним пішов і він на діденківську садибу, в ролі мовби порадника, але насправді — з єдиним наміром як тільки можна огудити її перед своїм небожем. "Ну що це за грунт!— обурено тикав ціпком собі під ноги, тільки-но зайшли на подвір'я.— Пісок пляжний. Що тут може рости?!"—"Але ж росте!" На садибі справді росло-таки зілля всяке: невеличка латка картоплі, грядки цибулі, огірки і гарбузи навіть. Ну й бур'яни, звичайно, врівень з тинами. Росло на садибі й десятків зо два дерев — яблуні, груші. Щоправда, добра половина з них стояли вже зовсім сухі або ж з усохлими вершинами, проте росли ж свого часу, ще й вигнало їх — наче дуби. Та й сама хата, як виявилось, мала не такий вже і жалюгідний вид, як то випливало з дядькових описів. По-старо-світському простора — на дві половини через наскрізні сіни, перегородивши які дуже просто було мати й третю кімнату,— під чорною стріхою, вкритою вже зеленим мохом, вона, дарма що була дійсно стара і ветха, але ще не один рік простоїть. Зимувати в ній, ясна річ, і не геть-то затишно: трухляві лутки та розсохлі віконні рами — поганий захист од морозів та вітрів, але для літа — хоч сьогодні в'їзди і розташовуйсь. А ще як потрусити долівку запашною луговою травою, а обшарпані стіни закрити кленовим та осиковим віттям: якраз же й клечальна неділя підходить!.. Тож і не дивно, що в Павла раптом з'явилась оця ідея. Чим шукати сторожа, то краще ж здати хату комусь під дачу. Вигода явна: замість того, щоб платити сторожеві, самим до кишені покласти неабиякий куш. Благо, наплив дачників цього літа, як не перед добром, побиває всі рекорди попередніх літ. І ціни на дачі, як ніколи, високі. Нічого не міг дядечко заперечити Павлові на це. Тільки й того, що домігся його згоди обмежити термін оренди ніяк не пізніш як першого вересня, пояснивши це тим, що в разі все буде гаразд, то вже з самого початку осені треба й розпочинати будівництво' нового будинку, а для цього спершу доведеться розвалити оцю стару халупу. Розчистити ділянку. Бо де ж іще на всій десятині садиби знайти отаке чудове місце, як оце, де стоїть вона?! А й справді! Просто з сінешнього порога на південь згори відкривався внизу чудовий краєвид заріччя з яворами-велетнями по левадах на тому березі, з широкою панорамою розкиданих по степу мальовничих хуторів у вишневих садках, подекуди з стрункими тополями, мов вартовими на чатах. Мальовничий був і самий берег. В'юнка стежина вела через негустий вишняк до тину, що відокремлював садибу знизу від прибережної смуги. У тинові — перелаз. Павлові аж серце занило. Бо це ж і був той самий перелаз... Із буйної мрії його юнацьких літ, що так безглуздо і безнадійно розвіялась.
Якийсь час світ видівся йому мовби крізь замутнені окуляри, і лише згодом прояснилося в очах, й заграли барви на цьому справді чудовому краєвиді. І подумалось: "Ох же дядько! Хитрун. А ще бідкається!" Проте вголос тільки й сказав з легенькою іронією: "А ви, дядечку Саво, відчайдушна людина. В отакий несталий час із дачею заходились. А як немов повернуться совєти — одразу ж відберуть. Як недозволену розкіш".—"Вже не повернуться,— спокійно мовив Дорошепко.— Історія, Павлушо, щоб ти знав, дама хоч і примхлива, зате з фантазією; а тому ніколи не повторюється!— Він сів на ослоні обіч порога й, запаливши цигарку, як видно, зголоднілий по уважному слухачеві, охоче вів далі:— Не вернуться, бо ж сама Совєтська Росія, колиска й розплідник, можна сказати, отого самого совєтизму, зараз і собі ладу не дасть.