В повіті про Баклагова ходила слава як про дивака, що бореться з химерами, але Дмитро Никифорович на це не зважав, плів свої кошики, продовжуючи закладати на пісках всякі досліди, які, окрім збитків, нічого йому не давали.
— Просто подвижник цей Баклага,— говорив Валерик з глибокою пошаною про кошикаря.— Все віддає для науки... Жаль тільки, що пани з Олешківського земства знати цього не хочуть, не дають йому допомоги... Б'ється, як риба об лід.
Мешкав Баклагов на східній околиці Каховки, на пісках, що підступали до самого містечка. Пробираючись до Дмитра Никифоровича, хлопці натрапили біля міського цвинтаря на так званий ярмарковий лазарет.
Було то страшне видовище. Край кладовища попід хрестами, попід чахлими кущами, в кучугурах, в ровах валялись численні хворі, ті, що занедужали по дорозі сюди або захопили малярії чи шлункових хвороб десь уже в самій Каховці. Той лежав скоцюрблений, підігнувши коліна до грудей, той намагався звестися, спинаючись навкарачки, той натужно стогнав, дивлячись у небо спустошеним поглядом... З усіх жертв нещадного ярмарку становище лазаретників було найжахливішим. Велелюдний ярмарок шумів біля них з рання й до вечора, але нікому було їх зарятувати, ніхто не спішив їм допомогти. З усього ярмарку стягували їх сюди, поближче до кладовища, і дорога їм залишалася звідси хіба що під оті похилені хрести, на які декотрі з них уже дивилися обайдужіло, поглядом приречених. Зелені мухи роїлись над лазаретом, важкий сморід стояв навкруги.
Лежали скрізь покотом, валялися в ровах, виснажені, заструплені, нещасні, знаючи, що все втрачено, що для ярмарку вони тепер уже нічого не варті: хто їх найме таких? Кому вони потрібні, коли ні рідних, ні близьких номає за сотні верст? Зоставалось лежати й конати, битися в корчах під безкраїй гул страшного в своїй байдужості ярмарку, що крутився, веселився навкруги, гримів бубнами, завивав шарманками, мерехтів перед очима, як у маренні, розмаїтим божевіллям найяскравіших барв.
Жалісливіші з заробітчан, чим могли, помагали хворим — підносили їм напитись, клали біля них окрайці хліба... Але хіба це могло врятувати? "Найнятись би! — ось чого благали хворі.— Вибратися б як-небудь звідси!..."
Ніхто з наймачів, звісно, й гадки не мав, щоб наймати лазаретників, прикажчики сюди й не потикались. Ярмарок, відкинувши їх, більше не хотів їх знати.
З гнітючим почуттям пробирались хлоп'ята вподовж кладовищенського рову, заповненого конаючими людьми. Вперше в Каховці Данькові стало по-справжньому страшно якраз тепер, коли він уявив собі, що й сам міг би опинитись в такому ж становищі... Хіба довго до того? Це ж добре, що в нього тут сестра, що всі вони тримаються гуртом, а якби він прийшов одинцем та захопив собі десь трясучки? Куди тоді? Лягай і вмирай!
В кінці рову, під кучугурою піску, на самій спеці, лежала прикрита сіряком жінка, суха, аж чорна, з глибоко запалими очима. Над нею, схилившись, сиділа дівчинка років дванадцяти, з руденькими косичками, з глиняним кухлем у тоненькій руці. Вона, видно, щойно давала матері пити.
Коли хлопці, проходячи мимо, пристояли трохи поблизу, дівчинка, підвівши голову, глянула на них з таким розпачем, з таким безмежним диким горем у вічу, що воно вже, здавалось, переходило в ненависть до всіх. "Мов навіжена!" — подумав Данько, мимоволі відступаючись.
Мати її час від часу зводилася на лікоть і, стримуючи стогін, приклацуючи, як від холоду, зубами, зачіпала прохожих, просила найняти доньку хоч за харчі.
— Вона в мене така робітниця,— ніжно вихваляла вона дівчинку.— Чи пасти, чи дітей бавити, чи й латку прилатати — все вміє... Не дивіться, що вона така худенька та ніби квола,— погладжувала мати дівчинку по голові.— Вона в мене жвавенька, слухняна, найміть, люди добрі...
І падала в знемозі горілиць, а за, хвилину знову силкувалась підвестись.
— Мені вже недовго, скоро відмучусь, а її найміть, люди добрі, згляньтеся на сироту, що воно винне? Вже вона й величенька і все вміє робити... Найміть, богом прошу, людоньки добрі.
Здається, і камінь міг би почути оті материнські передсмертні благання. Краялись душі хлоп'ятам від жалю, від безсилля чимось їй допомогти. Якась літня заробітчанка, проходячи, кинула дівчинці в кухлик мідяка. Хлопці, пригадавши відразу, що й у них дещо є, жменями сипнули в той кухлик важкої міді та срібла і кинулись чимдуж тікати геть, соромлячись своєї малої пожертви, затуманені обидва гарячими слізьми... Зціпивши зуби, брели кудись поміж кучугур, шугаючи в пісках, як у білім сипучім вогні. Не хотілось ні про що говорити. Тільки боліло обом, тільки палило обох сліпим, здушеним болем...
X
Баклагова вони застали за роботою. Сидячи під хатою в холодку, він саме заготовляв пруття для своїх виробів. Уміло, впевнено зблискував ніж у його руці. Здавалось, руки його роблять роботу самі собою, незалежно від волі хазяїна, який у цей час, видно, витав думками десь поза ярмарком, далеко від свого пруття, від мазанки, від усього, що тут його оточувало.
Данько уявляв собі Баклагова не таким, сподівався побачити його значно привітнішим і молодшим. Спочатку хлопцеві було навіть незрозуміло, що міг Ва-лерик мати спільного з оцим булькатим, суворим на вигляд чоловіком, геть лисим уже, з вусами Тараса Бульби, з кошлатими бровами якоїсь мурої масті. Коли Баклагов насуплював їх, щось думаючи, то здавалось, що весь череп його рухається, насувається наперед.
Пруття в руках мелькало й мелькало... Тут же під хатою-мазанкою красувались уже й готові вироби, виставлені на продаж,— чепурні кошики, сапетки і навіть сплетені вази та велике тарілля.
Одначе торгувати Баклагов, видно, був не мастак чи, може, просто не мав до цього охоти. З випадковими покупцями, що підходили оглядати його товар, він розмовляв таким незалежним тоном, наче хотів їх швидше здихатися, щоб зостатися знову на самоті. Складалося враження, що плете він свої кошики не стільки для ярмарку, скільки для власної втіхи.
Валерика Баклагов теж зустрів без ентузіазму, але дещо люб'язніше, ніж інших. Запитав, чого не приходив ночувати та чи найнявся, поцікавився потім долею двох інших вовчобілетників, з якими Валерик заходив до нього напередодні.
— Синицин влаштувався кухарчуком на пароплав, а Чирві родичі зустрілись,—розповідав Валерик,—до них на літо став... Тепер ми з ним ось,—вказав він на Данька.
Баклагов, не відриваючись від роботи, покосився на хлопця.
— Звідки такий?
— Полтавець...
— По штанях бачу, що полтавець,— бузиною крашені... А звідки саме: з Ворскли, з Орелі?
— З-над Псла я...
— Ага.
Так перемовившись, вони помовчали деякий час. Данько оглядав місцевість. Піски і піски... Руда, облуплена вітром мазанка, прилита зверху глиною, поставлена на самому белебні — лицем до Дніпра, плечима до пісків... Ні віконниць, ні паркана, ні колодязя з журавлем на подвір'ї... Три молоденькі акації на причілку, піщані замети попід самими вікнами... Не розкішно живе чоловік!
— Понаймалися, кажете,— заговорив Баклагов після мовчанки.— Куди ж саме?
— До Фальцфейнів,— відповів Валерик,—в Асканію.
— Що ж... ні пуху вам, ні пера. До речі, там приятель мій садівникує. Мурашко Іван Тимофійович. Зустрінеш — кланяйся.
— Дякую,— сказав Валерик і задумався. Вони знову помовчали, проте їхня мовчанка була якоюсь природною, не обтяжливою ні для кого і навіть ніби зближувала всіх трьох.
Згодом, помітивши, що Данько зацікавлено стежить за роботою, Баклагов пожвавів, покосився на хлопця з несподівано доброю посмішкою.
— На вус мотаєш? Навчитися хочеш? Це діло нехитре... А у вас там, понад Пслом, шелюги до дідька, там їй легше доводиться, не те що в нас тут. Бачиш, яку силу мусить стримувати,— кивнув Баклагов під хату на кучугури наметеного піску.— До самої Каховки вже дійшли.
— Хто? — не второпав спочатку Данько.
— Піски. Піски, хлопче, на нас ідуть.
Досі Данько ніколи не чув, щоб піски ішли кудись замість того, щоб лежати на місці, як лежать вони з правіку в Криничках понад Пслом.
— Хіба піски ходять?
Простодушна хлопцева зацікавленість справою, видно, сподобалась Баклагову.
— У тім-то й річ, друже,— заговорив він, взявшись натоптувати люльку тютюном,— що піски бувають різні. У вас лежать, бо у вас ліси, а в наших краях вони ходять, літають, хмарами пересуваються з місця на місце. Звідки оці кучугуристі пустирі перед нами, де ото ярмаркові своїми возами тирлуються? Безплод-дя, пустеля, але це пустеля молода, під пластами наносного піску тут родюча земля похована. Колись на цьому місці, може, хліба шуміли, виноград наливався, а зараз і молочай не витримує, все скручується, горить...
— А в ноги пече, витерпіти не можна! — зізнався Данько.
— Ще б не пекти... В таку спеку, як сьогодні, коли пісок голий, він розпікається градусів до шістдесяти, стає вдвічі гарячішим за повітря. В цьому піску зараз яйце можна накруто запекти. Звісно, що існування рослини при такій температурі — неможливе. І зважте, що це перед вами тільки один шматок, крайній зализень так званої Каховської арени летючих пісків, а таких арен кілька, стеляться вони одна за одною до самого моря. Півгубернії замело, а ми собі ярмаркуємо...
— В Чолбасах, кажуть, знову якась комісія з'явилася,— вкинув Валерик насмішкувато.
— А, ті комісії,— зітхнув Баклагов,— вони приїдуть та й поїдуть, а піски напливають день у день, розливаються все далі, замітають поля та колодязі, заносять села, загрожують містам...
— Що ж робити? — вражено вигукнув Данько" який до цього навіть і гадки не мав, що піски можуть бути такими небезпечними.— За Дніпро від них тікати, чи що?
Баклагов гірко посміхнувся з-під вусів:
— Нікуди від них не треба тікати. Треба помірятися з ними силою, спробувати приборкати їх.
— Приборкати? Таке страховисько?
— Пісок страшний, доки він рухається,— пояснив Баклагов,— доки тече, як вода. Отже, все діло в тому, щоб зупинити, закріпити чимось наші піски.
— Ай справді! — підхопив Данько, дивуючись, як така проста і ясна думка не стукнула йому самому в голову.— Так чому ж їх не зупинять?
— Пробують, сину, але це нелегка річ...
— Дмитро Никифорович роками вже займається шелюгуванням,— з гордістю пояснив Валерик Данькові.— Сам на сам воює проти всієї Каховської арени.
Баклагов нахмурився:
— Нелегко мені самому, Валерику...