Жайворонок

І

Тут, у відкритім південнім степу, збиралася восени сила-силенна птахів. Вони тут востаннє паслись і відпочивали перед тим, як пуститися в далекі мандри, у вирій. Тоді, восени, майже в кожній хаті жиЧ ли перепели. Дітвора ловила їх ледве що не голими руками — такі вони були важкі, ситі й ліниві в ту пору.

Тепер птахи знову поверталися з-за моря: схудлі, легкі, бистрі. Заклекотіли по всьому узбережжю, замигтіли в степу, попід вікнами Солончанської МТС, не лякаючись ні людей, ні машин, сподіваючись якось погамувати в знайомих місця свій весняний голод.

Від того пташиного клекоту Зоя прокинулась. Батькового кашкета на гвіздку вже не було. За вікном вирує пташиний ярмарок, на подвір'ї людно, шумливо. Біля майстерень стоять вишикувані трактори, націлені моторами в степ. Весь колектив МТС висипав з приміщень на традиційне відкриття весни.

"Виходять! Як же це я?!"

Дівчина стрибнула на підлогу, стала швидко одягатися. Вимиті вчора коси тонко пахли суницею. Зоя заплітала їх, викладала на голові тугим темним калачиком. Не так давно ще вона вплітала кісники, як вплітають їх піонерки, носила коси двома зв'язаними перевесельцями на потилиці, а цієї весни почала викладати по-дівочому — короною. І туфлі стала носити на високому каблуці, хоча на зріст не могла поскаржитись: була вже височенька, гінка, як молода тополька.

Взуваючись, виставила ногу вперед, тупнула нею об підлогу, засміялася: чого там! І нога вже була міцна, струнка, дівоча...

Коли Зоя вискочила на подвір'я, перші машини вже вирушали в путь. Трактористи сьогодні тримали керма якось особливо хвацько й гордовито. Директор МТС Карпо Васильович Лисогор, Зоїн батько, походжав із замполітом біля тракторів, віддаючи бригадирам останні накази. Видно, в ці хвилини ті, що ВРІЇЗДИЛИ В степ, були йому далеко рідніші, аніж Зоя. Коли вона проходила повз нього, Карпо Васильович гукнув просто через неї тим, іншим:

— Повертайтесь мені героями!

А Зої теж хотілося б сісти за кермо, натиснути педалі й рушити в степ, у світлі весняні простори.

Там небо сьогодні блакитніло по-весняному, свіже й високе, вище, ніж будь-коли. Там п'янко пахла роз-мерзла земля, а птиці, звиваючись над нею, пробували свої по-дівочому чисті голоси.

Хіба не могла б і вона, Зоя, сидіти отак в комбінезоні на високому тракторі, як сидить он, пишаючись, Оксана БЬйко, прославлена трактористка? Тоді і їй, Зої, батько бажав би повернутися восени героїнею, тоді, може, й довкола неї кружляв би вродливий механік Сава Грек отак, як кружляє він зараз побіля Оксани...

— Дай кермо, Оксано,— звертається до трактористки Зоя.— Дай хоч з подвір'я виведу.

— Е, дівчино, це тобі не на радіовузлі кнопки натискувати! В мене кінь норовистий: боюся, що не ти його вестимеш, а він тебе поведе.

— Поведу, я пробувала.

— Отими школярськими руками? Щось не віриться мені... Боюся, що вирветься!

— Та й Карпо Васильович саме поглядає в наш бік,— весело каже Сава-механік, підморгуючи до Оксани.— Ще, чого доброго, доганяку за такі забавки вліпить!..

Обоє вони сміються, а Зоя, зашарівшись, стоїть перед ними, присоромлена, зайва.

— Співчуваю тобі, Зоєня,— зухвало сміється Оксана.— Мені в твої п'ятнадцять років теж кермо снилося мало не щоночі.

"Не п'ятнадцять, а сімнадцятий!" — хочеться вигукнути Зої, щоб знала про це зарозуміла Оксана і щоб Сава-механік знав.

Одначе десь поблизу вже гомонить батько.

Ось він зупиняється з замполітом біля Оксаниного трактора, ласкаво поплескує його долонею по металевому крилу:

— Ветеран... За Волгу своїм ходом ходив... Витягне сезон, Оксано?

— Витягне, Карпе Васильовичу, та ще, може, й не один!.. Це тільки на вигляд він трохи ніби підтоптаний... А душа в нього молода!

— Молода, кажеш?

Завваживши дойьку, Карпо Васильович окидає її здивованим, радісно незнайомим поглядом. Зої стає ніяково, і вона поквапно відступається між люди.

Стояла, слухала розмову з-поза чиїхось засмальцьованих спин. Прикро було їй слухати, як жартує Оксана з батьком, неприємним був дівчині самий тон, у якому вони розмовляли. І навіть те, як, сміючись, трактористка грайливо стріпувала своїм золотим руном, було зараз неприємним. Зоя на мить уявила, що батько взагалі міг би ввести Оксану в дім і стала б вона для Зої...

Ні, не хотіла б Зоя собі такої мачухи! II

У ВСІ КІНЦІ від МТС, у близькі й далекі колгоспи пролягли свіжі мережані сліди. Пішли трактори, порожньо стало на подвір'ї.

Відтепер щоранку гомонітиме оживаючий степ, пройнятий бархатною музикою моторів. Незабаром зів'ються на обрії перші димки над степовими вагончиками, над знаменитими палубами трактористів. З'являться там на вікнах блакитні фіранки... Над кожним палубом встане гнучка антена, випнеться в небо, тендітна, чутлива...

Таких палубів сімнадцять... Далеко вони розкидані один від одного, ледь бовваніють то тут, то там у затканому кришталевим маревом просторі, глибоко повгрузавши колесами в грунти різних колгоспів, що їх обслуговує Солончанська МТС. На всі чотири сторони світу — рівнина й рівнина, колишнє морське дно. А якби піднятись на вишку, то на півдні вдалині можна бачити й саме море, що синіє нарівні з суходолом чи навіть вище суходолу.

Сімнадцять палубів — сімнадцять антен над ними, і всі вони мовби прислухаються, націлені звідусюди на свій польовий штаб.

Серед степу на багато кілометрів видніється садиба машинно-тракторної станції. При відступі окупанти були зруйнували будівлі, а зараз уже все знову стало на своє місце, вкрилося свіжою рябою черепицею: майстерні, контора, житлові котеджі, гараж... Осторонь — склади пального з вкопаними в землю білими цистернами.

Взимку подвір'я заповнюється численною сільськогосподарською технікою, в майстернях з ранку до ночі жевріють горна та вищать верстати, а в накуреній конторі ремствують по кутках безпритульні бухгалтери, відтиснуті з-поза своїх столів владним степовим людом. Ідуть наради, семінари, різноманітні курси та навчання колгоспних механізаторів.

При конторі поруч з кабінетом директора влаштована Зоїна радіорубка. Зоя — радистка-диспетчер. Саме на неї спрямовані своїми вістрями всі сімнадцять антен, що пружинять протягом сезону на степових палубах трактористів. Підтримуючи радіозв'язок з бригадами, Зоя мовби стає на деякий час тим осередком, де схрещуються розбурхані пристрасті багатьох розпалених працею людей — бригадирів, механіків, обліковців. Перші звертання з палубів — до неї, перший голос туди — її.

Коли починається сезон, коли трактори не вичахають на полях цілу добу, Зоя помітно виростає в своїй ролі. У роботі Зоя знаходить справжню насолоду, робота єднає її з колективом, що давно вже став для дівчини і ріднею, і найпевнішою опорою в житті.

Зі своїм колективом Зоя особливо зріднилася в роки війни. Наука дружби, тяжкі випробування, що випали тоді на Зоїну дитячу долю,— як вони згодилися їй зараз, коли Зоя, за виразом емтеесівського сторожа, вже "вилюдніла", коли вже сидить вона у своїй чистенькій радіорубці, оточена блискучою, чутливою апаратурою...

У те далеке воєнне літо Солончанська МТС в повному складі рухалася на схід. На все життя запам'яталися Зої грізні картини відступу.

...Сухою задухою пашить південний степ, плачуть у будках невпорані діти, спостерігачі раз у раз попереджають колону про ворожі літаки.

Куриться безконечний бурий шлях, скрегоче важке залізо... Нічого нема в цих людей — тільки залізо і шлях.

Трактористів не вистачало, частина їх пішла в армію та в партизани, але, незважаючи на це, жоден трактор не залишався без водія. Карпо Васильович мобілізував усіх, кого тільки міг, в тому числі й жінок та підлітків з родин трактористів. Свою дружину він теж посадив на трактор. Сам пояснив їй, що треба, сам запустив для неї мотор: "Веди!"

Зоя1 цілими Днями тряслася біля матері на тракторі. Колона йшла, розтягнувшись на довгі кілометри. Десятки потужних тракторів та закіптюженюс комбайнів, багатокорпусні плуги та молотарки, майстерні та об-шпуговані вітрами степові палуби трактористів — усе було поставлено на колеса, рухалося за суворим маршрутом, що його тримав старий комуніст Лисогор у нагрудній кишені своєї гімнастерки.

В ті дні Зоя лише коли-не-коли могла розмовляти з батьком. Але, мабуть, саме в ті дні її дитячому гострому розумові повністю відкрилось батьківське серце, його буденна велич, його сталева незламна, воля.

Карпо Васильович був душею колони, її, натхненним вожаком. Старенький директорський газик, нещадно пожмаканий під час одного з бомбардувань, удень і вночі невтомно гасав вподовж колони, виносячи Карпа Васильовича то в один її кінець, то в інший. З першого погляду помічав директор найменше порушення, порядку руху; більше того, він, здається, наперед угадував найпотаємніші думки і наміри коленого з підлеглих. Підбадьорював втомлених, стримував шалених, щоразу вносячи в гарячу розвихреність походу свою волю, свій продуманий темп, наперед розраховані ритми.

Без усмішок жили тоді люди, і, навіть проносячись своїм газиком мимо трактора, на якому стояла біля матері Зоя, директор дивився на доньку та на дружину, не посміхаючись. Небритий, закіптюжений, схудлий, пильно проводжав їх очима, іноді кидав коротко, майже черство: "Маріє, дистанцію!"

Це була доречна засторога перед нальотами залізних шулік, що, здається, заповзялися в ці дні розтерзати колону. Так і дивись у небо, чи не летять...

Десь колона забралася в сипучі піски... Мусили тоді самі на протязі кілометрів вигачувати собі дорогу. Рубали довколишні лози, носили на шлях і стелили їх під трактори та комбайни. Зоя носила теж нарівні з дорослими,— аж мліли дитячі рученята, обіймаючи величезні оберемки лози.

Хоча їхали вже іншими областями, в незнайомих районах, проте Карпо Васильович і тут всюди почував себе господарем. Зоя пригадує, як зустрілась їм на шляху якась велика залізнична станція... Літаки щойно бомбили її. Жахливе було видовище: забиті ешелонами колії, свіжі смердючі воронки, грізні пожежі навкруги... Раз у раз вибухали десь боєприпаси, щомиті могли спалахнути на коліях численні цистерни з пальним... Куди не ступни, здається, звідусіль — смерть.

Дехто піддався паніці, заволав — мерщій назад, обійдемо це пекло стороною! І справді, що, здавалось би, Карпові Лисогорові до цієї станції, міг би триматись від неї подалі, пальним зарядився б десь в іншому місці...