Орхідеї з тропиків

Перед вами споруда розміром ледве чи не з єгипетську піраміду. Тільки споруда ця — на колесах. Дерев'яна вона. Химерна. Власне, про неї можна б сказати, що це величезна незграбна гарба, однак призначення її зовсім не господарське, не для того, скажімо, щоб возити з поля снопи. Перед вами королівська колісниця. Вежа багатоярусна. Яскрава гора, вся розфарбована в червоне та золоте. Можна уявити, яка це була проблема — надати рух цій громіздкій рипучій споруді, скільки волів чи слонів треба було запрягти під час королівської церемонії, щоб ось така грізна, вохряно-червона, аж палаюча позолотою гора з вартою та герольдами на верхніх ярусах могла просуватися люд1 ними вулицями Бангкока, викликаючи подив і захват, а ще, мабуть, частіше трепет підлеглих... Повіз справді імпозантний. І впряженими в колісницю мали бути неодмінно люди, і впрягалося їх небагато й немало — триста чоловік! Це тільки тих, котрим належало тягти вперед ясновельможну колісницю-гарбу, а ще й позад неї невідлучним супроводом рухалась численна команда особливого призначення — команда людей-гальм, чиїм обов'язком було цю важезну колісницю стримувати, гальмувати, плечима давати їй рівновагу на крутих поворотах.

В наші дні ця гігантська, вражаюча розмірами колісниця, ставши експонатом в національному музеї, виконує свою головним чином інформаційну службу, щось вона виповідає людям приїжджим. Адже з царської цієї колимаги мовби ще не вивітрився дух екзотичної й свавільної минувшини, багатовікових феодальних звичаїв, які для нас мимовіль перегукуються з похмурими звичаями кріпаччини, з часами декоративних потьомкінських сіл та іншими витівками розбещеного панства... Стоячи перед цією застиглою багатоярусною спорудою, ви мимовіль відчуваєте бажання уявити юрмища отих людей-тягачів та людей-гальм, чиї життя вважалися, звичайно ж, тільки придатком до такої розцяцькованої вавілонської вежі на колесах.

Виникне також бажання уявити, з яким почуттям дивилась на грізну цю колісницю дівчина незвичайної долі, бранка новітніх часів, котрій, бувши родом українкою, судилося потім стати таїландською принцесою, може, найнещасливішою з усіх на світі принцес... Життя її схоже на легенду, на суцільну пригоду, сповнену розпуки й трагізму. До революції королі Таїланду, як відомо, підтримували досить тісні зв'язки з імператорським двором династії Романових, тим-то й сталося так, що один з принців, навчаючись у Петербурзі, закохався в українську дівчину, яка жила на той час там і котра відповіла йому взаємністю, а далі сюжет розгортався вже за отим гірким народним прислів'ям: дай серцю волю — заведе в неволю... Кажуть, була вона освічена й гарна собою, ця юна чернігівка, чия врода не раз дивилася в ясні води Десни, і нібито не вінець майбутньої королеви спокусив дівчину, а лише чисте почуття кохання спонукало її податися в мандри, в краї невідомі, де їй довелося відчути на собі найтяжчі удари долі. Не всміхнулося на чужині щастя нашій юній землячці, не став її обранець володарем пишної королівської колісниці, не довелось молодій парі закоханих сидіти високо під отим золотим балдахіном, бо, згідно з традицією, той із принців, який одружувався з іноземкою, назавше позбавлявся права на трон.

Ще одна історія двох розбитих сердець, ще одна людська драма, така незвичайна, що аж дивно, чому вона не стала твором музики, поезії або чому не виведено її на екран... Таїландці неохоче відгукуються на згадку про цю давню історію, про це дивне кохання, що спалахнуло колись серед білих ночей Півночі, щоб згаснути потім — з муками й болем — серед духмяно-щів темних ночей тропічних. Нашим співрозмовникам, людям інтелігентним, вихованим по-сучасному, ніби аж ніяково й соромно за всі ті приниження, що їх тут колись було завдано беззахисній чужинці, душа якої проти всіх підступів та цькувань придворної камарильї — як єдиний свій захист — тільки й могла виставити довірливе почуття закоханості, безмовний голос юного, відданого серця.

Одначе, коли заходить мова про шляхи наших взаємин у минулому, навряд чи й згадається вам що-небудь інше, крім цієї напівлегендарної, повитої в екзотичні тумани історії. Як мало ми знаємо одне одного! Скільки наївних запитань, викривлених суджень почуєте у таїландській столиці навіть від людей, настроєних щодо вас доброзичливо.

Про легендарну принцесу, скажімо, зовсім не йшлося, коли Асоціація таїландських письменників запросила мене на зустріч, тут панували інші зацікавлення. Господарі наші хотіли більше знати про життя радянської літератури, про те, що пишеться і друкується мовами численних народів Країни Рад. Річ у тім, що доступ радянської книги сюди обмежений, власне, це країна закрита для контактів з радянською культурою, штучно перетнуто шляхи для взаємного культурного спілкування. В країні, де сильний мілітаристський дух, зв'язки з світом соціалізму деким трактуються як рішуче небажані.

І все ж присутні на нашій розмові таїландські письменники,— а це переважно жінки, привітні, тактовні, схожі на скромних сільських учительок,— як виявилось, добре обізнані з російською класикою, вони в захваті від Чехова, Толстого, декотрі чули також і про Тараса Шевченка та Лесю Українку, трохи навіть знайомі з творами сучасного українського письменства,— просто зворушлива та щира уважливість, з якою ці відгороджені від нас численними бар'єрами й зовсім невідомі раніше нам друзі, готуючись до зустрічі, повишукували найменші публікації в англомовних "прогресівських" виданнях та в журналі "Радянська література", що виходить в Москві іноземними мовами, знайдене проштудіювали все до словечка, бо їм хочеться більше знати про людей того поетичного краю, що його колись натхненно змалював Микола Гоголь своїм чарівницьким пером.

Вони чули про Київ, чули, що то місто краси фантастичної, одне з найчудовіших на планеті...

— Та от чи вдасться його коли-небудь побачити?

Смуток і сумнів у голосі, бажання дружби, жага пізнання.

Небагато, одначе, й ми знаєм про них, про їхнє життя. Наше знайомство з країною досить побіжне, до того ж становище гостя обмежує можливості, адже є речі, про які не годиться тут розпитувати, так велить східна делікатність, не кажучи вже про мовний бар'єр. З учасників нашої делегації лише ОДИРЇ — молодий москвич — знає тайську мову, знає так досконало, що господарі, визнані в країні лінгвісти й поважні оці письменниці, раз у раз голосно дивуються досвідченості нашого перекладача, весело запевняють, що цей хлопець просто мовними перлами сипле,— звідки йому відомі такі рідко вживані звороти, дотепи та афоризми народної тайської мови?

Палить спека. Календарно зараз зима, січень, тож дивно нам бачити з відкритого павільйону буяння зелені по берегах ріки, мимоволі подумається, що Київ о цій порі завалений снігами, в Шереметьево, звідки ми вилітали, мете завірюха, а тут люди ховаються від сонця по затінках, таїландці ніколи не бачили снігу, і неподалік від нас на тлі цілоденно ясного неба рожевим квітом величезна бугенвілія цвіте! Кожна гілочка обсипана ніжними пелюстками, схожими на горошок польовий... Чиста розкіш, дарунок тропіків...

Оця вічноквітуча в сонячній рожевості бугенвілія та ще оті каламутні, протікаючі біля неї, стічні канави, де, замість місточка, дошку хистку перекинуто для пішоходів,— це Бангкок у подробицях, це мовби його візитна картка. Бугенвілія майже наша землячка, вона родом із Середземномор'я, європейці завезли її сюди, і вона одразу прижилась у цьому благодатному кліматі й почувається тут чудово. Стічні ж повсюдні канави, що зустрінуться вам навіть за два кроки від фешенебельного сучасного готелю,— то спадщина тих часів, коли ще й Бангкока як єдиного цілого не було, а лиш купчились тут на заболочених низинах численні поселення, що потім зрослися в це кількамільйонне місто-гігант. Якщо вже говорити про контрасти, то оце вони тут, де окутані садами вілли багатіїв сусідять з районами трущоб, в тисняві та бруді розкиданих побіля смердючих каналів, котрі перетинають Бангкок в усіх напрямах.

"Венеція Сходу" — казали колись про Бангкок. Певне, канали тоді ще не були артеріями бруду, не задихались люди від смогу та автомобільного чаду... Юні танцівниці, щоб розважити короля, виступали ночами на плотах, які поволі пропливали каналами міста, танці відбувалися неодмінно при місячному сяйві,— так велів звичай...

Вдень місто живе діловим, сучасним життям, де ринуть і ринуть автомобільні і людські потоки, а нічний Бангкок — то вже світ особливий, з'являються ніби інші люди. Ось вони юрмляться, гомонять у скверику, перегукуються, щось печуть, смажать, готуючи для себе тут вечерю; поруч майстри різьби пропонують вам дерев'яних слоників власного виробу, ще далі заклопотані віруючі запалюють ароматні палички сандалового дерева, щоб цими ритуальними пахощами та живими вінками виявити шану й послух своєму скромному Будді, чия постать у звичній позі вічного роздуму бовваніє в закутку скверика. Звісно, це лиш поверхневий шар нічного життя безкрайого східного міста, що ховає від стороннього ока безліч екзотичних своїх таємниць.

Вже після відвідин цієї країни в пресі з'явились сенсаційні повідомлення про існування невільницького ринку в столиці Таїланду, про те, що десь тут, на вулиці, яка так і зветься: Невільницька, сучасні гендлярі майже безборонно продають багатіям малолітніх рабів, шкільного віку хлопчиків та дівчаток. Так принаймні повідомило Лондонське товариство боротьби з рабством, а західнонімецький журнал "Штерн" і в деталях розповів, як спритні агенти сотнями й тисячами збувають таїландську дітвору власникам фабрик, з вигодою перепродують цинічним визискувачам нещасних дітей, куплених за безцінь у знедолених їхніх батьків. Так юне життя, лише ступивши у світ, уже прирікаєть-ся на багаторічне й цілковите безправство. "Більшість дітей,— пише "Штерн",— ніколи не бачать денного світла, їхнє життя минає на фабриці, там вони працюють, там їх сяк-так годують, там діти й сплять на голій кам'яній підлозі поряд з верстатами. Вони не що інше, як маленькі раби".

Викинуть цих маленьких рабів за ворота, аж коли вони досягнуть повноліття, бо за існуючим законом з повнолітніми господар повинен укладати трудовий договір і платити за працю.