— Заглядайте на Gelato, завжди чекаємо!
— Дякую Вам, обов'язково! Може на наступних вихідних? – Із посмішкою промовив митець.
— Неодмінно, мій друже, неодмінно! – Глибоко відповів чоловік.
Вони подивилися одне одному в очі й розпрощалися, немов більше ніколи не побачаться. Один поїхав, а інший залишився. Ми завжди бажаємо, щоб мить, коли нам добре ніколи не закінчувалася, проте саме це й робить життя життям, кінець, не важливо хороший чи поганий, важливим є те, що він колись настане й усе, що в нас лишиться — це маховик спогадів, які ми турбуватимемо аж доки не набридне, а такого не буде ще дуже й дуже довго.
***
Темрява огорнула місто. Цілком природно, адже тоді була зима, а сутінки опускаються на землю цієї пори набагато швидше, ніж у тепліші часи. Віяв холодний вітер, пронизуючи до кісток своїми охолоджувальними подихами. Вулиці були порожні. У вікнах будинків горіло світло. Проїжджаючи повз них художник, навіть будучи попередженим про те, що те що може статися, обов'язково станеться, все одно продовжував існувати в невірі. Дивлячись на ці вікна і людей, які зрідка трапляються в них, художник думав лише про одне:
— Як же соромно... Це той рідкісний випадок, коли всім і про все відомо, всі здогадуються про це, але однаково ніхто і нічого не може зробити.
Він не усвідомлював, що говорить у слух. Через що водій мимоволі почув те, що сказала молода людина, і доволі сильно здивувався, бо не зрозумів, за що ж все-таки йому було так соромно.
— За що соромно? — Запитав водій.
— Перепрошую?
— Ви сказали, що "соромно". За що? Якщо, звісно, не секрет.
— Прошу вибачення, це я так, просто роздумую і бурмочу про себе. — Художник мимоволі на мить знову задумався, після чого одразу ж повернувся в реальність. — Адже ми їдемо в Солом'янський район?
— Так, мені повідомили, що Вас слід відвести туди, як сказав Шеф. Правду кажучи, він рідко коли замовляє машини з власної ж служби таксі, однак цього разу мені повідомили, що доведеться везти особливу важливу персону, у Вашій особі.
— Ваш шеф має рацію, мені справді не завадило б там з'явитися, але я попросив би Вас вирушити на Лук'янівку.
— Навіщо? Просто, не зрозумійте мене неправильно, я лише виконую те, що мені було велено, ось і все. І мені чітко сказали відвезти Вас до Ваших батьків у Солом'янський район. До речі кажучи, я у мене там живе син, у районі Севастопольської площі і...
— Я повністю розумію, що Ви маєте виконувати те, що Вам було наказано, однак я Вас настійно прошу відвезти мене на вулицю Коперника. — Сказав художник, сунувши в кишеню куртки водія, так щоб він відчув, вельми приємну купюру.
— Що ж, як скажете.
Вони домчали непомітно. Вийшовши з машини художника вразило якесь дуже дивне відчуття. Він стояв посеред вулиці, наче якась мішень, проте його не мучили переживання за власну безпеку, він думав виключно про свою сім'ю і те про те, що зараз назріває.
У нього на руках у цей дивний момент був значних розмірів пакет з подарунками від його новоспеченого друга, принаймні, як вважав він сам і, крім усього іншого, значна сума грошей, виручених з продажу картини, які художник планував передати на благодійні потреби.
Він приїхав сюди, бо несподівано згадав, що він сьогодні, зважаючи на те, що не передбачалося б жодних важливих справ, мав би перебувати в гостях у своїх родичів, святкуючи день народження свого двоюрідного брата, однак поїздка в гостях у його найвідданішого прихильника, окрім його сім'ї, змусила митця відкласти візит до родичів.
Уся його родина була тут в одному місці. Хоч як би це дивно не було, але саме про це він мріяв у такий хвилюючий момент, бути там де йому завжди раді, а де ж іще йому будуть так раді, як у колі власної ж сім'ї, у повному зборі, яка святкує й радіє в таку безпросвітну мить.
Він прийшов.
Стоячи біля дверей його просто на просто розривало. Він не знав, про що йому зараз варто говорити і чи варто взагалі. Він просто на просто не мав жодного права говорити їм про те, що він дізнався, бо тоді він ніколи не зможе собі пробачити того, що перетворив сімейну ідилію на суцільний хаос, паніку та непроглядний морок.
Йому відчинила двері мати. Він був радий, що вони все ще були тут і, судячи з усього, нікуди їхати не збиралися. Дійсно, а навіщо йти і припиняти дійство, яке настільки миле кожному серцю.
У мить почувся чудовий запах казково приготованих страв, його мамою, бабусею і тіткою. Саме це місце і саме таку обстановку художник вважав своїм куточком раю, де ніхто його не потривожить, де всі один одного люблять і де ніякі печалі і негаразди не зможуть зруйнувати їхній дух, ніщо і ніколи, адже любляча сім'я — це головний стовп життя і людяності, який є промінцем світла в темряві, навіть у ту мить, коли цей самий морок бажає поглинути абсолютно все, куди тільки можуть дотягнутися його руки, і лише родинне тепло протистоїть його вадам.
Усіх присутніх огортали всілякі емоції. Насамперед, вони всі були дуже щасливі, бо мали чудовий привід і, водночас, були в найприємнішому колі на всьому білому світі: у колі сім'ї. Однак, з іншого боку, їх усіх пронизувало моторошне переживання, бо всі вже прекрасно здогадувалися про те, що насувається. Батьки боялися за своїх дітей, за найдорожче, що в них є в житті. Напевно, найважче було бабусі й дідусеві, бо вони знаходили головне щастя в тих, кого вони любили найбільше: у своїх дітях і онуках. І ось настала мить, коли їх сковує неймовірний досвід усіх своїх прожитих довгих років і в той час, коли їм варто лише задовольнятися досягненнями всього свого прожитого життя, доведеться побачити те, що роз'їдає дух немов кислота, адже вони побачать на власні очі, як все їхнє життя і все те, що було їм дорогим, тане немов шматочок масла, на розпеченій сковороді.
Художник сидів за столом і задовольнявся всіма смаколиками, хоч і був далеко не голодний. Зрозуміло, він злегка запізнився, бо до столу вже подавали десерт. Усі були приємно здивовані, адже до всього іншого, в окрім чудового торта і фруктів, була подана дивовижна пахлава, яка сподобалась всім чи не найбільше, проте так і не змогла затьмарити торт, приготований мамою художника.
Звісно ж смачна їжа та приємна родинна атмосфера так і не змогли стримати спрагу чи не кожного члена родини висловитися. У всіх боліло на душі і кожен з них шукав розради і краплі надії, немов ранкової роси, а де ж не шукати можливість поділиться з усім бажаним, як не в розмовах "на кухні", під час яких плітки і навіть якась частка пропаганди тече набагато більш бурхливими потоками, ніж на ефірах державних каналів країни, назва якої і без того викликає не найсприятливіші емоції.
Варто було промовити першу ж фразу та все стало на свої місця: їх просто поглинуло суцільне безумство слів…
— Я сьогодні прочитав статтю, а потім її вміст підтвердив один політолог, цей як його, із зачіскою... не важливо. Так ось він сказав, що нічого не буде. — Заявив один.
— Послухай мене — це все дурниця! — Ствердив інший. — Усі заявляють протилежне. Думаєш, що, даремно чи що всі ці поставки зброї йдуть і президенти всіх країн про це заявляють щодня? Я, звичайно, стверджувати нічого не хочу, не дай Боже, щоб це збулося, але факт є факт!
— Якщо ти думаєш, що все буде, чого тоді сидиш?
— А що я маю робити? — Після цієї фрази художник усвідомив, що добром це не закінчиться, бо відтоді він уже не розрізняв того, хто і про що говорив, адже думки їхні змішалися до купи, і кожне сказане було наче гострий ніж, що пронизував і без того неспокійні серця... його поглинула прострація.
— Вивозити дітей!
— ТА НІКУДИ Я НЕ ПОЇДУ! ВІДЧЕПИСЬ ВІД МЕНЕ І НЕ ПАНІКУЙ!
— Ви їдьте, а ми залишимося!
— Нічого не буде!
— Війська на кордоні, а "Рада" сьогодні ввела воєнний стан!
— Знаю я цей воєнний стан, народ хочуть обдерти і запхати нас, як птахів у клітку!
— Та щоб цей "окурок" здох якнайшвидше, ніяк не вгамується виродок!
— Це точно!
— То що нам робити?
— ЧОГО ТИ ВІД МЕНЕ ДОБИВАЄШСЯ?
— Моя подруга сьогодні виїхала до Східниці, про всяк випадок, давай перечекаємо, хоча б тиждень!
— Заспокойся, не нагнітай, все буде добре!
— Йде інформаційна боротьба, не вірте всьому, що говорять!
— Це все безумство, таке вже було минулої весни і все обійшлося, з чого б це раптом цього разу все має бути інакше.
— Яка війна, мені завтра в універ!
— І не кажи, а мені до школи на вісім уроків, а потім до репетитора, хоч би й сталося що... — Сказав хтось у тиші.
— Заспокойтеся досить, усе закрили тему!
— Що закрили, як нам бути, Ви вирішили!
— Я не вірю в те, що може статися... хоча б щось, так на Донбасі загостриться ситуація, як було раніше, ми вистоїмо і все буде добре.
— Захід не допустить цієї війни!
— Та вона йому самому і вигідна!
— Не неси нісенітниці!
— Борис нас не залишить!
— Я не вірю, що це станеться...
— Досить сперечатися, буде хто-небудь ще чаю?
— Це все спеціально нагнітають!
— Треба вивозити дітей!
— Мені сказав друг в органах, що так є напруженість, але лише трохи більше, ніж зазвичай!
— Що нам робити?
— Все обійдеться!
— Я не вірю, що це може статися... не вірю...
Саме це і був початок кінця або ж навпаки: початок усіх початків. Саме в таких ситуаціях, саме під час подібних розмов, вороги і домагаються бажаного, розділяють і роз'єднують, забираючи все — віру, надію і розум, проте вони ніколи не можуть задовольнитися цим, тому і бажають забрати найголовніше: розділивши і посваривши найголовніше — сім'ю! Через що, в подібні миті, їй доведеться переживати найскладніше: випробування на власну міцність.
Художник не був у силах зупинити цю бурю. Вона завжди зупинялася сама собою, рівно, як і зупинилася і цього разу. Усі затихли, хтось розійшовся по різних кімнатах квартири, а інші залишилися просто сидіти за столом, мовчки потягуючи чай і вдумливо переглядаючись очима.
Всі, абсолютно всі, були не на жарт схвильовані тим, що відбувається, проте будь-якими способами намагалися не подавати виду. Це було ні до чого, бо коли людина боїться за себе, її видають безліч чинників, однак коли людина всією душею переживає за тих, хто їй дорожчий за власне життя, на її бік виступає вся мораль і справедливість світу!
Художник безмовно сидів поруч зі своїм дідом і так само, як і він, дивився в порожнечу, поклавши руку під підборіддя, споконвіку розмірковуючи про щось своє, чи то для того, щоб від чогось втекти у світ власних думок, чи то для того, щоб використати голову безпосередньо для того, для чого вона й призначена.
Взагалі, зовні художник найбільше був схожий на свого діда.
Вони були схожі абсолютно в усьому, від жестів і до самої манери мови, що помічали дуже багато людей.