Щоправда, вона в мене занять не вела, але іспити приймала. Зараз працює тут, в Італії. Якось матінка мені зателефонувала й каже: "Слухай, я тут сусідку Ірку Горбенко зустріла. Вона з Чехії повернулася. Запитую: "Як там, Іро, Чехія?" Вона мені відповідає й усміхається: "Добре, тьотю Дусю! Уся Україна в Чехії!" Кажу їй: "А моя Марина твердить, що вся Україна в Італії"".
Валентина: Я своїй старенькій матусі зателефонувала, а вона плаче: "Доню, наш президент розказує, що нормальні жінки, як захочуть, і в Україні роботу знайдуть. Пристойні "по закордонах" не їздять". Що тут скажеш? Бідні ми. Тут чужі й удома чужі.
Галина: Так, скрізь нашого люду повно! Мов неприкаяні, долі кращої шукаємо. Як там у Шевченка: "Хто вас щиро без матері привітає в світі?" Добре, дівчатка, годі сумувати! Вип'ємо за кращу долю! Принаймні ми хоч святкувати вміємо, бо італійці живуть у достатку, а в кожного третього депресія. Думаю собі: "Ви попрацюйте, як ми, то не буде коли депресувати". Моя бабця-італійка каже: "Ми раніше нічого не мали, але були щасливіші. Макарони самі ліпили, хліб випікали, про пральну та посудомийну машини навіть не мріяли. Прати до фонтана ходили. А м'ясо! (Галя трясе шматочком буженини з тарілки.) Хто його коли бачив? Чи солодощі? Батько їх рідко привозив, але від того було відчуття справжнього свята. А тепер? Їж досхочу. Начебто все є, а щастя немає". От і я кажу: "Хто його знає, де воно?" Давайте вип'ємо за те щастя! Може, хоч комусь із нас пощастить? У нас он дівчина в дива вірить! (Киває на Марину.) Так, Маринко?
Марина: Так...
Галина: Уже, мабуть, загадала собі на Новий рік під ялинку заможного нареченого?
Марина: Загадала лише одне — додому швидше поїхати.
Жінки усміхаються.
Тим часом Джузепіна в лікарні проходить обстеження.
Лікар (до Джузепіни): Синьйоро, чи маєте когось із близьких, з ким я міг би поговорити про ваші справи?
Д ж у з е п і н а : Мій єдиний син дуже далеко. Не хвилюйтесь, я достатньо доросла і врівноважена для того, щоб ви могли спокійно сказати все мені.
Лікар: Добре. Я отримав результати ваших аналізів. Буду чесним і відвертим: ваші справи кепські. Те, чого ми побоювалися, підтвердилося. У вас дуже серйозне захворювання крові.
Джузепіна: Це сталося через падіння?
Лікар: Ні. Звісно, ні. Те, що ви потрапили до нас із травмами і зробили відповідні обстеження, допомогло виявити це захворювання. Ніхто не знає, як усе розвиватиметься далі, однак часу маєте небагато.
Джузепіна: Але ж має бути якась терапія... Є хоч якісь методи лікування?
Лікар: У вашому випадку — ні. Боюся, вже запізно. Терапія може лише нашкодити.
Жінка мужньо сприймає новину від лікаря, на мить замислюється і розгублена йде. Біля дверей на неї чекає водій.
Джузепіна дивиться у вікно автомобіля і бачить, як на вулиці літня пара несе подарунки, тримаючись за руки.
У цей час українки прощаються і розходяться зі святкування в Галі по роботах.
Марина також збирається іти.
Галина: Марино, зачекай. Куди це ти зібралася? Ти ж казала, що тебе відпустили на кілька днів. І як ти ту коробку сама дотягнеш? Залишайся. Переночуєш, а завтра ми з Даріо їхатимемо до свекрухи на оглядини й тебе підвеземо. Вона ж там неподалік живе.
Марина з Галею лежать на ліжку.
Галина: Мені про твою Джузепіну сестра мого італійця розповіла, просила хорошу жінку на роботу знайти. От я і знайшла — тебе. Вона з тобою працює. Віолетта. Знаєш?
Марина: Звісно. Її усі знають. Який тісний світ!
Г ал и н а : Кажуть, Віолетта — янгол порівняно зі своєю матір'ю, моєю майбутньою свекрухою Сісіною! Пів року мати з донькою не розмовляли, лише на Новий рік помирилися. Це я Віолетту вмовила. Кажу: "Мама завжди права. Ану давай, мирися!"
Марина: Сісіна — твоя свекруха?!
Галина: Так. Ти і її знаєш?
Марина (киває): От чому Віолетта так рвалася святкувати з родиною!
Жінки засинають.
Уранці Джузепіна телефонує Сальваторе і просить приїхати перед обідом до неї.
Сальваторе: Привіт! Я такий щасливий знову тебе бачити! (Усміхається, але усмішка зникає, коли чоловік розуміє, що з його подругою щось не те.)
Джузепіна: Привіт!
Ідуть до кабінету.
Джузепіна: Проходь, Сальваторе, сідай.
С а л ь в а т о р е : Я взяв усе, що ти просила.
Джузепіна: Прекрасно! Маю до тебе серйозну справу.
(Зачиняє двері.)
Марина заходить на кухню у Галини вдома.
Галина: Заходь, Мариночко, питимемо чай.
Марина: О! Такі оладки, як моя бабця готувала.
Галина: Сестра фотографії надіслала. Дивись, як племінниця виросла. Уже доросла жінка.
Марина роздивляється.
Марина: Гарна родина у твоєї сестри, а про себе ти чомусь ніколи не розповідаєш.
Галина: А хіба за вами встигнеш? Жартую. Є що розказати, та немає чого слухати.
Марина: Як це? У кожного ж було перше кохання?
Галина: Яке там кохання? То все дурниці. (Сідає біля Марини, бере чашку з чаєм.) Пам'ятаю, була десь у сьомому класі, коли в нашу школу направили молодого вчителя математики, Щербу Олександра Миколайовича. У нього тоді майже всі дівчата закохалися...
Марина: А ти?
Галина: Робити мені нема чого. Я — ні, але поважала його страшенно. Дружина в нього така красуня була, наче з обкладинки журналу. Так от. Учитель із тією математикою спокою нам не давав, так гарно теорію розказував, що і двієчники її розуміли й могли самі задачі розв'язувати. Він ще й гурток художньої самодіяльності вів. Усі дівчата побігли туди записуватися, навіть ті, у кого слуху не було.
Марина: І ти?
Галина: Авжеж. У мене насправді непогано виходило. Олександр Миколайович хвалив, казав, що маю неабиякий талант і повинна його розвивати. Я, дурна, так у це повірила, що поїхала вступати до консерваторії. Там мене зразу на грішну землю спустили. Ну хіба я могла навчатися в консерваторії, якщо навіть нот не знала? Повертатися в село не хотіла, бо знала, що вдома ґвалт буде. Як мене батько тоді сварив!
У нашому селі головою колгоспу був тоді Чванило. Люди його ненавиділи. Про односельців геть не дбав, навіть садок наказав колючим дротом обгородити, щоб не дай боже ніхто з колгоспного саду яблучка не зірвав. Якось діти полізли на ті дерева. Агроном швиденько доніс про це Чванилові, і в голови колгоспу на ранок стався інсульт. Зібралися люди нового голову обирати та й зупинилися на кандидатурі вчителя. Кажуть: "Молодий, принциповий, чесний, може, село підніме". Щерба не очікував такої довіри, погодився, але сказав, що спочатку поїде на курси підвищення кваліфікації. Через два роки, після закінчення технікуму, я повернулася в село. Влаштувалася в колгоспі бухгалтеркою. Олександр Миколайович мене спочатку не впізнав, а потім уже роздивився і каже: "Яка ти доросла та гарна стала, Галино! Я тебе часто згадував. Думав, подалася в місто й не повернешся". Так почали працювати разом. Я розповіла свою історію про невдалий вступ до консерваторії, а він мені: "Ти не мала здаватися. Спочатку треба було вивчити ноти і йти навчатися в музичне училище". Де ж він раніше був? От цікавий чоловік! Пам'ятаю, так за наше село хвилювався, за врожаї. Голландців до нас привіз, щоб своїх технологій навчили. Ми тоді з таким ентузіазмом працювали, затримувалися до пізнього вечора! Голова інколи підвозив мене додому. У селі про нас одразу почали шушукатися. В Олександра Миколайовича тоді якраз дуже хворіла дружина. До мене Федір, агроном, залицявся. Сказав, що сам "лісапетом" мене після роботи забиратиме, щоб люди не базікали. Так у нас із Федором діло й до весілля дійшло. Я собі вже навіть святкову сукню в місті купила.
Якось напередодні весілля підходить до мене Щерба й каже: "Галино, пам'ятаєш, ти мріяла хоч раз у житті хор імені Верьовки послухати. Сьогодні в місті його концерт. Я тебе відвезу, але нікому про це не кажи! Ти ж знаєш, які в нас люди". Як ми летіли з того концерту додому! Я вже й не рада була... Проте ніколи нічого навіть у думках ми з ним не мали. Просто Олександр Миколайович хотів зробити мені свято. Бачив, що я чахну в селі. Не знаю, як ми влетіли в ту яму на дорозі, але очі я розплющила вже в лікарні. Лежу в корсеті, поворухнутися не можу — пошкодила хребет. Що тоді в селі було! Щерба до мене в лікарню не приїхав. Казали, також травмувався. Зате навідалася його дружина.
Згадує. Молода Галина лежить на лікарняному ліжку. У палату з авоською яблук заходить дружина голови.
Дружина Щерби (до Галини): Добрий день. Приїхала тебе провідати та в очі твої блудні подивитися. Бачиш, як воно в житті буває: я з ліжка встала, а ти на моє місце лягла. Тепер ти хвора, а я щаслива.
Галина (до Марини): Хіба варто було щось доводити? Хто повірить, що між нами нічого не було? Знайшли травмованими, в автівці разом уночі... Згодом мій Федір заявився. Каже, що думав не їхати, але серце болить, тому хоче особисто від мене почути — було в нас із головою щось чи ні. Усеньке село начебто балакає. Якщо зізнаюся, він мені пробачить і нікому про те не скаже. Його батьки, мовляв, не знають, що з весіллям робити. Тут я Федорові й випалила, що ніякого весілля не буде. Ось так я своє особисте життя сама і зруйнувала.
Марина: Боже мій, яка біда!
Галина: Ніякої біди, Мариночко, у цьому немає. Це перевірка на вошивість, яку Федір не пройшов. Як жити з чоловіком, який тобі не довіряє? У чому я мала зізнаватися? Він тоді навіть не зрозумів, що мене паралізувало. Чоловіче его взяло гору. Хвилювався, аби не пліткували, що зі шльондрою одружився.
Марина: Ти ж сама казала, що ніхто не повірив би...
У Галини дзвонить телефон.
Галина: Слухай, уже мій Даріо примчав. Їдьмо в піцерію, а потім ми тебе до Джузепіни підкинемо.
Жінки з Даріо заходять у піцерію. Там шумно. Чоловіка впізнають італійські знайомі, вітаються. Жінки сідають за сусідній столик.
Галина: Даріо, якщо хочеш, іди до своїх друзів, а ми тут із Маринкою про своє побалакаємо. Так рідної мови не вистачає, мені вже італійська в печінках...
Чоловік радісно йде до італійців. Жінкам приносять піцу.
Галина: Бачиш, який Даріо молодець. Усе замовив.
Марина: А що було з Федором далі?
Галина: Моє серце скам'яніло. Нехай би ніхто не вірив, а він мусив повірити! Я повернулася з лікарні. Батька страшенно боялася, а він мовчав.