Увечері той пес проводжав Зіну додому, вона цілувала його в морду і весела, усміхнена, випростана, у незмінному солом’яному капелюшку, обвислому старому пальті, з-під поли якого виглядала відірвана підкладка, дефілювала додому. Пес якийсь час стояв за хвірткою й дивився їй услід. Там його й засік Карась, і очі його вперше після смерті молодшого сина радісно засвітилися. Він лагідно покликав пса, підійшовши до хвіртки, але той у відповідь загрозливо показав йому зуби.
— Ну нічо, нічо! — сказав Карась. — Погуляй! Все’ дно будеш мій! Цю-цю-цю!
Вранці пес приходив під хвіртку по Зіну і та з’являлася в усій своїй красі та радості, цілувала пса, і вони рушали в свої щоденні мандри. Карасики казали, що божевільна Зіна почала красти, але не для себе, а для пса. Вона заходила в їдальні, зливала в банку недоїдки і забирала хліб, заскакувала навіть у м’ясні лавки, хапала шматок м’яса чи кістку й тікала, за нею гналися розлючені м’ясники з ножаками, але ніколи догнати не могли, і то через те, що проти них раптом вискакував великий псюра з такою люттю, що м’ясники не зважувалися вступати з ним у двобій навіть із ножакою. М’ясники заявили в міліцію, і божевільна Зіна обов’язково попалася б зі своїм псом на гарячому, коли б пес раптом не зник. Карасики, очевидно, могли б оповісти мені й про те, але вони лише стенали плечима й загадково відводили очі. Але на зиму в усіх трьох з’явилися вушаночки, які мастю подобали до того пса; Карась же не виглядав таким сумним та прибитим, він уже свій траур відбув. Зате щось неймовірне почало чинитися із божевільною Зіною. Вона згубила свого капелюха й бігала з розпущеним та розпатланим волоссям по вулицях, з очей їй лилися сльози; зрештою, як розказали мені Карасики, вона наскочила на одного із м’ясників, який поважно й самовпевнено ніс своє черево, набите краденим м’ясом, на роботу, де те м’ясо й крав, впізнала його й, дико заверещавши, вціпилася йому у волосся, збивши хутряну шапку, яка за дивною грою долі також була тієї ж масті, що її пес. М’ясник був здоровий, як бугай, бо добре роз’ївся на м’ясах, і пробував боронитися проти худенької Зіни, але нічого проти неї не міг удіяти, і коли б не вискочили з магазину інші два роз’їдені на м’ясах м’ясники в таких самих хутряних шапках, хтозна, чи вийшов би він із Зіниних рук живий. Але втрьох вони змогли Зіну скрутити, викликали швидку, яка замчала її в божевільню. Однак, навіть їдучи в машині, вона тримала намертво зціплені кулаки, в яких було затиснуто два добрячі жмути густого й кучерявого і вже трохи сивого м’ясникового волосся…
Карась же, вилікувавши свою тугу в такий своєрідний спосіб, зважився на дві дії: про одну я довідався відразу, а про другу здогадався потім. Отже, Карась пішов на чергову балачку із євангелістом Сухарем, а почути її зовсім нескладно: стіни сарайчика-майстерні прослуховувались елементарно; євангеліст же Сухар продовжував там працювати, незважаючи на холод.
Карась сів на ослінця й шумно видихнув повітря.
— Не прийду до тями після смерті мого бекасика, — сказав він і замовк.
— Усе у волі Божій, — мовив євангеліст Сухар, якось не задумуючись, що прирікає себе на атеїстичний монолог сусіда. Та з Карасем і справді сталися певні зміни, бо він монолог таки проголосив, але дещо іншого змісту.
— Розкажу вам, що теперички думаю, — мовив він, — а думаю те, що проти Бога, може, казав неповажительно, то чи не за те він мене покарав?
— Може, й так, — згодився євангеліст Сухар. — Бо все у Його волі, хочете ви того чи ні, а ми часто про те забуваємо.
Карась сидів, опустивши голову, обличчя його було набрякле.
— Дурний я був, як казав: людина все жере чи пожирає, а її нічо. А людина не все й пожира. От, приміром, котів не їсть, хоч, може, десь котів хтось і їсть, — очевидно, він натякає на своє індивідуальне собакоїдство, — мишей не їсть, пацюків та й мало чого. А коли так, то вона й не Бог, от як я теперички думаю.
— І правильно думаєте, — спокійно сказав євангеліст Сухар, тешучи планку; до речі, труну для малого Карасика, як і для інших наших покійників, виготовив він-таки, грошей за те не беручи.
Карась знову замовк, дивлячись, як Сухар працює.
— Все ви в роботі, — мовив. — І не холодно вам?
— Трохи вже й холодно.
— Я вам кацавейку хутряну подарую, — ентузіастично сказав Карась. — І ще таке подумую, скажіть, чи правильно. Людина й справді не все в світі пожирає, от і бур’яну не їсть і трави, а її щось таки й пожира. І всіх до одного, думаю, пожерти нас має, і ми всі це знаємо. Отак начебто не їсть, як ми, курей, чи свиней, чи яловичину, а в землі об’їдає нас до кісточок. Кажуть, гниє людина. А я думаю, що не гниє, а пожирається. Чи через хробацтво, чи й без нього. От кусок м’яса полежить. Дивіться: і хробаків нема, а його щось починає пожирати, чого не знаємо й не бачимо. То це і є Бог? — спитав Карась, якось дивно зокругливши очі.
— Одна з видимостей його, — сказав євангеліст Сухар, зупиняючи рубанка і, як це умів, засвічуючи блакитним вогнем очі. — Та він не тільки в смерті нашій, але й у народженні. У насінні, з якого росте дерево, і в потрусі, в яку те дерево перетворюється. Дерево чи жива плоть — все одно. Він у тому, що одне одного їсть і з того живиться, і в тому, що трава лікує хворобу, бо він і в траві, і в хворобі. Він у всьому, що живе й умирає, і в тому, що це життя тримає, а світ заховує в ладі. Він у повітрі, яким ми дихаємо, й у воді, яку п’ємо, й у вогні, яким гріємо та світимо, й у землі, яка нам харч родить і нас та все живе у гній перетворює.
— Отже, це він забрав мого бекасика? — з болем у голосі спитав Карась.
— Він, — мовив жорстко євангеліст Сухар.
— Але ж чому?
— Цього я вже не знаю, — сказав євангеліст Сухар. — Це вже ви, як собі хочете, своїм розумом судіть. Може, для того, щоб ви, я чи там хтось у цьому світі розумніші й добріші були. А може, й не для того, а для того, чого ми й зрозуміти не можемо.
— Да, я так і подумав: дурний був, коли казав, шо людина все жере. І її жере. Ще й як жере! Спасибочки, що мені розтлумачили. Я вам обізатєльно кацавейку хутряну подарую.
— Та не турбуйтеся, — сказав євангеліст Сухар. — Мені від думок моїх завжди тепло. А в мене тих думок: не розказати й не переслухать…
— Нє, подарую, — сказав Карась. — Я тепера начий…
І справді подарував. Але масті хутро було цілком відмінної, ніж той пес, від любові до якого знову потрапила до божевільні Зіна…
Про другу його дію я довідався, як казав, пізніше. Здається, саме в цей час Карась і вирішив поповнити свою втрату у сімействі, принаймні на весну це було вже на Карасисі достатньо видко. Під літо вона розпухла так, що перетворилась у кулю на двох карачкуватих ніжках і з мацюпенькою головою над тією кулею. Було вельми кумедно дивитись, як вона ходить: хутесенько, аж миготіли ніжки, одне слово, чеберяла. Карасики захоплено говорили, що тепер їм додасться ще принаймні три, а може, й чотири братики, притому вони були рішуче переконані, що то будуть хлопчики, бо сестри їм ні до чого. Отже, міркували Карасики, коли в них буде ще три чи чотири брати, вони зможуть скласти сімейну ватагу, бо мене вони в свою компанію затягти не змогли, надто я був не стадний, а Віктор Ващук, як-то кажуть "з-за вугла мішком прибитий"; окрім того, він злодій, а вони зі злодіями знатися не хочуть, бо хлопці чесні.
Ціле літо по нашому дворі туди й сюди перекочувалася, власне, чеберяла на малих карачкуватих ніжках жінка-куля; цікаве в цій ситуації було те, що вона була роздута не тільки спереду, що зрозуміло, а і ззаду, а може, це так пухирила в неї на спині собача кацавейка, яку чомусь Карасиха не скидала і в спеку. Сам Карась коментував євангелістові Сухареві оцю кулеподібність своєї жінки зовсім інакше, як Карасики, він вважав, що має народитися якесь вельми велике дитя, бо надто потужно гатить п’яточками в того живота із середини.
— Воно може буть, — казав Карась євангелісту, — бо знаєте, яке хваміліо було в моєї жінки до заміжжя? Велет. Колись то були дуже здорові люди, а потім вивезлись. В природі таке буває: і ягода виводиться в дрібну, і картошка. А бува, що з малої картошки виростає здоровецька. Оце моя жінка, — показував він зуби, — така мала картошка і є.
Отож не тільки Карасі, але й ми, решта пожильців мертвого дому, з нетерпінням чекали, чим усе те закінчиться. Міліціонер Гомзин, коли бачив Карасиху, щоразу зупинявся, дивився на неї захоплено й бурмотів:
— Ну й разбухла, ти, бабка!
— Не від тебе, то заткнись! — не зовсім чемно відрізала Карасиха, хоч загалом із міліціонером, з огляду на чоловікові сітки та браконьєрство, була чемна до улесливості. Та тепер вона стала дратівлива і спалахувала, мов сірник.
Від такої рішучої відповіді міліціонер Гомзин розтулив захоплено рота і ледве себе стримав, щоб не плеснути її фамільярно по задній округлості. А не зробив він це не тому, як мені гадається, що боявся Карася чи Карасихи, а тому, що твердо знав: у вікно в шибу вмерзла пара, а може, й три пари жіночих очей, вічно жадібних і ненаситних, хоч він щодня волочив додому якісь приноси, аби закидати ту голодну прірву, але закидати її ніяк йому не вдавалося… До речі, я бачив, як Гомзина їсть, було це на котрихсь поминках: очі її тоді по-вовчому палали, вона горнула до себе все, хапала рукою хліб і мотала, мотала, аж головою покивувала, а її дочки із нею — так само. Я думав, що міліціонер Гомзин таки тримав їй у голоді, все пожираючи сам, але потім мені Фанька, яка була в мене закохана, сказала, що їхній папка вдома майже нічого не їсть, з того я втямив, що не Гомзин тримає її у голоді, а вони його. Чомусь це викликало в мене містичний жах, і я почав боятися запалених до мене любовно Фаньчиних очей, а вона й справді тепер дивилася на мене так, ніби хотіла мною поласувати. Зрештою, я мав подружку — Галинку, яка, до речі, терпіти не могла Фаньку, бо чудово призріла її голодні в мій бік очі й дико мене до них ревнувала, отож я по змозі намагався Фаньки уникати. Дівчата разом із матір’ю, не задовольняючись батьковими приносами, ходили на той бік річки, де крали в колгоспному саду яблука, а в полі — картоплю й капусту, і їх ледве не підстрелив там сторож, але вони були, як вовчиця з вовченятами, звинні, хитрі й хижі, весь час щось тягли звідтіля додому; вискубували навіть у приріччі весь дикий щавель, але власного городу завести й не подумали, як це робили інші жінки нашого дому.
Якось Гомзина проокала сусідкам, цілком наївно, скажу до речі, бо це стало притчею во язицех:
— Что-о ж, привьо-о-з, Со-ошко-о-то-о, тельо-о-ночо-чко-о-то-о.