Людина без серця

Поліцай-президента зневажа­ли і водночас боялися. Права рука Германа Тода, керівник таємної поліції, Екельгафт був здатен наробити чимало прикро­стей навіть найбільш високопоставленим особам у державі.

Однак службові якості Екельгафта цілком задовольняли членів "Золотого ангела". Його жорстокість, сліпа відданість справі корпоратистів примушували корпорацію терпіти в своєму середовищі цю відразливу особу.

В кінці розмови Герман Тод наче щось згадав — рвучко підвівся з свого крісла і, попрохавши гостей трохи зачекати, вийшов до сусідньої кімнати. Багатозначний жест, яким він підкріпив слово "зачекайте", насторожив присутніх. Напевно, щось важливе. Можливо, якась новина або термінова телегра­ма з-за кордону, про яку він забув сказати серед гарячкових розмов і суперечок.

Тод повернувся дуже швидко. Його сухі губи були міцно стулені.

— Панове, — звернувся він до присутніх, — сьогодні о восьмій вечора почнеться заповнення, останнього резервуара Голубого Беркута в Штірвальді. Ми спостерігатимемо за цією операцією по телевізору.

Гості пожвавішали. Останній, шостий резервуар мав за­вершити створення грандіозної захисної смуги вздовж східно­го кордону країни. Смугу готували на випадок успішного контр­наступу ворожих військ у майбутній війні.

Офіційно було оголошено, що шість великих штучних озер, розташованих у гірській місцевості, на висоті двох–трьох ти­сяч метрів над рівнем моря споруджуються виключно в мир­них цілях. У разі посухи вони використовуватимуться для зрошення полів.

Крім того, наявність грандіозних водних резервів, — так стверджували офіційні повідомлення — сприятиме підвищен­ню судноплавності рік, пом'якшенню кліматичних умов тощо

— Ви справді приготували для нас приємний сюрприз, пане міністр, — радо вигукнув один з корпоратистів.

— Я не хотів лишати вас в поганому настрої після сього­днішньої розмови. — Герман Тод глянув на ручного годинника. — Ще маємо десять хвилин, — промовив він. — Поки що я хочу вшанувати моїх дорогих гостей смачним напоєм. — Він натис­нув кнопку в бильці крісла, і коли до кімнати зайшла огрядна красива покоївка, лагідним тоном попросив: — Гелено, почас­туйте нас квасом. Так, так, панове, я хочу, щоб ви скуштували звичайнісінького сільського квасу. Не забувайте, що я все ди­тинство провів у батьковому маєтку і люблю наші сільські страви й напої.

Потім Тод включив телевізор. На екрані з'явилася неве­личка кімнатка. Стіни її були викладені балками, а на підлозі лежало кілька великих шкур — ведмежих та оленячих. Перед очима присутніх з'явився чоловік у сірому спортивному кос­тюмі, з великою люлькою.

— Як справи, Грюнтере? — спитав Тод.

— Доброго вечора, пане імперський міністр, — відповів той стриманим тоном. Він стояв посеред кімнати, смачно по­пихкуючи люлькою. — Все готове для затоплення. Війська виводять з котловану останніх жителів. Це фанатики, які не вірять в те, що їхні землі будуть залиті водою. їх доводиться виганяти з халуп просто силоміць, під дулами гвинтівок.

— Грюнтере, — перебив його імперський міністр, — роз­кажіть нам детальніше про Голубий Беркут. Зараз в моїй кімнаті зібралися члени Ради корпорації. Я сподіваюся, що у вашій конторі немає сторонніх людей?

— Я сам, пане міністр.

— Тоді викладайте все, — наказав Тод.

— Ви знаєте, — почав Грюнтер, — що призначення водо­сховищ по лінії Лангенау–Тейхово–Штірвальд — нагро­мадження величезних мас води на випадок стратегічного контр­наступу армії Сходу. Озеро Голубий Беркут — найбільше в усій системі. На дні і в берегах резервуара вмонтовано кілька сот грандіозних атомних реакторів-нагрівачів, що за десять годин зможуть нагріти мільйони кубометрів води. Зважте, па­нове, також на те, що одразу ж після заповнення резервуару в нього буде влито кілька сот кубометрів спеціальної хімічної речовини, яка підвищить температуру кипіння води до п'яти­сот градусів. Ми одержимо щось схоже на розплавлений ме­тал — страшну, спопеляючу рідину…

— Непогана купіль для наших страйкарів, — докинув бур­котливо Екельгафт.

— …У разі наступу ворожого війська ця величезна маса гарячої води буде випущена на рівнини. На сотні кілометрів, де прокотиться вируючий смерч, залишиться тільки спалена земля. Ворога буде знищено за кілька годин.

— Але ж там землі моїх дідів і прадідів, — не втримався один з корпоратистів.

Інженер на екрані, ніби вгадавши можливі зауваження, продовжував:

— Привілейовані особи будуть сповіщені про наближення операції за п'ять–шість годин — час цілком достатній, щоб, скориставшись гелікоптером або літаком, залишити зону май­бутнього затоплення. Що ж до населення… ну, панове, ми не можемо керуватися альтруїстичними принципами, коли йдеться про збереження наших політичних ідеалів. У разі відступу ми так чи інакше назавжди втратимо ці землі. Зрештою, ми, інже­нери, виконуємо тільки вашу волю, панове члени корпорації.

Ми тільки здійснили ваші загальні настанови, втіливши їх в конкретні дії…

— Здається, вже час, — нетерпляче перебив інженера Герман Тод.

— Слухаю, пане міністр, — відповів інженер. — А зараз, панове, наш оператор буде включати окремі об'єкти споруди, і ви зможете стежити за ходом затоплення котловану.

На екрані телевізора корпоратисти побачили величезну долину, затиснуту між пасмами гір, яка простягнулася на кілька десятків кілометрів. Ширина її не перевищувала шести–восьми десятків кілометрів. Це була улоговина з похилими бере­гами, порослими лісом і чагарником. Вздовж правого схилу тулилися невеличкі, переважно дерев'яні халупки з пласкими дахами, біля яких метушилися люди.

Вдалині, серед чагарів, що росли на дні майбутнього озе­ра, з'явилися невеличкі постаті в сіро-зелених френчах і кас­ках. Вони йшли кількома шеренгами, тримаючи в руках авто­матичні карабіни, а поперед них пленталися втомлені люди в широких крислатих капелюхах, з важкими клунками за спи­нами. Серед них були жінки й діти. Війська силоміць виводи­ли з котловану останніх жителів долини.

Ось вони наблизились до будиночків. Раптом солдати і вигнанці спинилися. На екрані було добре видно, як жінки кинулись до солдатів, змішалися з ними.

— Грюнтере, поясніть мені, що там трапилось? — гукнув у мікрофон імперський міністр.

— Жителі не хочуть залишати долину. Солдати одержали наказ застосувати зброю.

— Невже оті нікчеми сподіваються своїм опором змінити справу? — вигукнув Шаукель.

— Передайте мій наказ: діяти рішуче й безжалісно! — твердо промовив Герман Тод.

У напівтемряві, ледь освітлений голубуватим відблиском екрана, міністр нагадував страшного шуліку-степовика, з дов­гою жилавою шиєю, яструбиним носом і жовтим, як слонова кістка, черепом.

Біля будиночків вже зав'язався справжній бій. З долини по­стійно підходили шеренги солдатів, а з селища бігли юрми селян і робітників. У декого в руках з'явилися кирки, заступи, ломи.

Пролунав перший постріл, покотився луною по долині. За ним гримнув другий, третій…

— Що вони роблять? — роздратовано озвався в пітьмі один з корпоратистів. — Про ці події дізнається весь світ, і тоді нам не спекатися лиха.

— Панове, я все передбачив, — холодним тоном озвався із свого глибокого крісла Герман Тод. — Сподіваюся, що ви виправдаєте мої рішучі заходи. Країна і весь світ нічого не знатимуть про ці події. — Потім, повернувшись до мікрофона, наказав: — Грюнтере, час кінчати справу.

На екрані з'явилася постать інженера. Він стояв біля ма­ленького вертольота, вже налаштованого до вильоту. Гвинти зі свистом розрізали повітря. Інженер, у льотному шоломі, у великих шкіряних рукавицях, давав комусь останні накази.

— Пане міністр, — промовив він трохи схвильовано. — Війська ще не вийшли з котловану. Крім того, на об'єктах ще залишилось кілька наших інженерів, вони востаннє перевіря­ють атомні реактори…

— Досить розмов, Грюнтере! — підвищив голос імперсь­кий міністр. — Ваше життя гарантоване! Негайно виконуйте наказ.

— Слухаю, пане міністр, — глухим голосом одказав голов­ний інженер.

Знову на екрані змінилася картина. Корпоратисти поба­чили десять величезних залізобетонних споруд, які за фор­мою нагадували ангари. Тільки над їхніми півкруглими даха­ми височіли широкі розтруби.

Раптом над розтрубами бетонованих споруд-велетнів вда­рили водяні фонтани. Водяна хмара на кілька хвилин затяг­нула весь екран. Та ось струмені трохи послабли, вітер відніс убік водяне марево, і одразу ж відкрилася моторошна карти­на. Десять бурхливих потоків, скаженіючи, ламаючи на своє­му шляху дерева і поодинокі будівлі, рвалися до дна улого­вини.

Охоплені жахом люди, рятуючись від неминучої загибелі, тікали від насосних станцій. Чулися відчайдушні крики, дитя­чий лемент. Кволі й старші віком люди падали під ноги тих, Що навалювалися ззаду. їх безжально топтали, мішали з зем­лею.

Вода вже розтікалася широким плесом по дну улоговини. Перші стрімкі ручаї доганяли втікачів. Люди брели по воді, падали, захлиналися, повзли рачки.

А вдалині, немов велетенські неземні чудовиська, чорніли контури насосних станцій з казково красивими султанами води. Із затятою впертістю вони випльовували смерть, і не було їхньому шалу ні спину, ні перепони.

— Ох! — зойкнув хтось істерично в напівтемній кімнаті.

Всі обернулись і побачили покоївку Гелену. В темноті блищали її великі чорні очі, у яких відбивався весь жах, вся безпорадність приречених людей.

— Гелено, хто тобі дозволив заходити без виклику? — розгнівано спитав імперський міністр.

— Я… я на хвилину… — почала виправдовуватись жінка. — Я принесла вам квасу, який ви мені загадували…

Вона схилила голову і боязко пішла до дверей.

— Ось, бачите, — звернувся Тод до присутніх, відриваю­чись на мить від телеекрана, — мене називають надмірно жор­стоким, а в себе вдома я навіть нездатний тримати в покорі служниць.

— Дивіться! Дивіться, що там коїться! — вигукнув хтось з присутніх.

Тепер весь простір улоговини перетворився в суцільне ви­руюче море. Тільки подекуди над водяним плесом витиналися осиротілі будівлі виселка. Серед шумовиння й піни борсалися люди. Сотні людей, допіру пройнятих нестримною обопільною ворожнечею, стали жертвами невблаганної водяної стихії.

Кімната сповнилась гнітючим мовчанням.