А це значило, що вони фактично прикрили Велику Британію від жахливих наслідків гітлерівського ракетного нападу. Британці, маючи всі головні вузли ракети, її схему, її радіочастоти, приготувалися до ракетної війни. І більшість фашистських ракет, які потому випускалися по Лондону, по Ковентрі, збивалися англійськими зенітними системами ПВО. На цьому, шановне товариство, – підвівся контр-адмірал, – ми з моїм батечком уклінно просимо вашого дозволу: відпустіть нас з миром. Ми ж не бачилися з ним півстоліття!
Для барона Поля Реттігана усе впало у прірву. Туга й розпач розчавили його душу, зігнули тіло. Ніщо не поверне йому рідного сина, не розплющить його розумних, гарних очей, не дасть наснагу його талановитій душі. Загинув від кулі негідників. Від тих бунтівливих гірських вояків, котрим він, барон Реттіган, зробив стільки добра, про свободу яких він галасував на весь світ. Звірі вони, а не люди! Знищити такий талант, забрати в батька останню надію.
Зараз буде розмова з російським командувачем. Мають щось робити, доки не пізно. Ті ж нелюди, які вбили Теренса, зачаїлися на лінкорі. Завтра увечері вони виконають свою погрозу: або Росія прилучиться до Союзу Східних держав, або їй доведеться втратити весь свій чорноморський флот!
Всю ніч барон Реттіган провів біля труни з тілом нещасного Теренса. По обіді до моргу прибуде машина, щоб відвезти барона в аеропорт, і хай літак здійснить останню мандрівку молодого художника, мандрівку через океан, мандрівку у вічність.
Але спершу відбудеться розмова з командувачем. Зустріч в його кабінеті майже без слів, важка і тягуча. Командувач ще раз висловлює своє співчуття американському політику. На сумлінні росіян і українців нема вини. Така дика логіка політичної боротьби, логіка протистояння на землі народів і держав.
– Що ж, моя охорона супроводжуватиме вас до самого Бельбеку, – важко вимовляє командувач, намагаючись не дивитися на потемніле від горя, в глибоких зморшках обличчя американця. – Добре, що ви відбудете вдень. Бо за вечір я просто не певен. З лінкора був попереджувальний сигнал: там чекають виконання умови… власне, ультиматуму.
– А Москва що, не згодна? – весь оживає барон.
– Ні, Москва не любить ультиматумів. Скажу вам відверто: через дві години ми завдамо упереджувального удару по лінкорові.
– А якщо ті натиснуть на ядерну кнопку раніше?
– Що ж, іншого виходу просто немає.
– Май год! Це ж буде кошмар! – блідніє обличчям старий барон. І враз перед очима його наче змигують останні хвилини там на дорозі: ота пробита кулями машина, оте мертве лице Теренса, кров на його грудях… Гаряча хвиля б'є баронові в груди. Він раптом підводиться, якусь мить стоїть у ваганні і затим промовляє, наче виносить вирок: – "Я не лечу в Каліфорнію!"
Командувач дивиться на нього в неймовірі.
– Але що ви можете для нас… пробачте, для порятування міста? Це не Каліфорнія, не американський порядок і послух. Тут діють жорстокі закони страху, нахабства, мстивості, і їх ми будемо ламати тільки силою.
– Я дещо можу… – нахиляє голову барон Реттіган. – Мені б тільки дістатися до них на лінкор.
– Гаразд, весь наш штаб в вашому розпорядженні. Ідіть до контр-адмірала Севастьянова і дійте разом.
Контр-адмірал зустрів барона поблажливою посмішкою. Дивак! Буде лише перешкоджати своєю присутністю. Вони всаджуються біля довгого столу для нарад, прикидають, яким чином барон зможе вийти на зв'язок з терористами. Барон, весь у поту, ледве пересуваючи ноги, ходить по кабінету. Ось він надумався. Повертає змучене обличчя до контр-адмірала. Якби йому дали змогу зв'язатися зі штабом "Мажестік-12", з Каліфорнією. По негайній лінії! З оплатою справа не стане.
Це вже щось реальне. Севастьянов вибиває далеку телефонну лінію до Америки і передає трубку баронові. У барона трубка випадає з пітних рук, проте він знаходить в собі сили і кричить ледь не істеричним голосом:
– Я… Реттіган!.. слухайте мене уважно… Мені потрібен Стоун… Ах, це ви Стоун?.. Тоді ось що… Загальна ситуація набуває загрозливого характеру. Мій син загинув. І я змушений просити наших друзів про допомогу… Ви не розумієте, які у нас друзі? Ті, що вважалися опорою ордену, ті, яких ліва преса називає "сірими". Тепер ясно? Ми пориваємо з ними всякі контакт… Не зараз, ні! Зараз вони ще нам потрібні, Стоун… Виходьте на Анди, на гарячу лінію і просіть їх, щоб вони затримали акцію "Севастополь". Повторюю: акція "Севастополь".
Код: 6-6-6… Ви забули число сатани? Це їхнє число і їхня воля. На виконання – півгодини! 6-6-6, містер Стоун!..
В цій цифровій абракадабрі контр-адміралові не бачиться нічого реального. Хоча сила "Мажестік-12" гігантська, при бажанні її володарі здатні на все. На найбільшу підлість і на найбільше благо.
– А далі… прошу вас, містер Севастьянов, дати мені лінкор, – вимогливим і водночас змученим голосом говорить барон.
– Спробуємо.
– Це ваш лінкор і всі його радіоточки мусять бути… у вас… Прошу якнайхутчіше…
Лінкор на проводі. Точніше – бандити на проводі. Контр-адмірал тицяє трубку в руку американцю. Той вихоплює трубку і тоном високого вельможі промовляє:
– З вами говорить Реттіган… (на англійській, звісно). Барон Реттіган… Код: 6-6-6… Прошу прийняти мене… Чуєте? Барон Реттіган… Через годину буду на лінкорі…
До лінкора можна добутися лише моторним човном. Барона проводять до четвертої площадки, де пришвартований сторожовий корабель "Салют". На сторожовику всі в бойовій готовності. Банкіра зустрічають, як героя. Капітан-лейтенант Серж Сікора нашвидку обговорює з бароном план дії. Човен при борту, але що далі? Чи готовий барон Реттіган вступити в контакт з бойовиками-терористами? І нащо цей контакт?
В барона свої плани, своя затята рішучість.
– Ви могли б зв'язатися з міс Вірою? Де вона зараз?
– Тут, на кораблі, – каже каплей Сікора, трохи здивований запитанням. Має до американця недовіру. Сікора знає про давні дружні зв'язки ордену "Мажестік-12" з бойовиками. – Я не хотів би тривожити її. Після загибелі вашого сина вона в тяжкій прострації.
– Прошу, проведіть мене до неї.
Каплей Серж трохи здивований: що треба цьому нещасному багатієві з Америки? Гроза світу, володар мільйонів, найжорстокіший ворог Росії, він перетворився на нікчемного старигана. Смерть сина розчавила йому душу.
Його ведуть в маленьку каюту. Там півморок. Біля ілюмінатора лежить, накрившись простирадлом, Вірунька. Очі в неї заплющені, лице мертвотно бліде.
– Міс Віро, ви не спите? – винуватим голосом запитує Реттіган. І одразу, впавши навколішки біля койки, шепоче до дівчини: – допоможіть мені… Вони вкрали в мене сина, а у вас коханого. Негідники! Я благаю вас, міс Віро!..
Віруня різко підвелася, на ній червоний сарафанчик, волосся розтріпане. Чим вона може домогти?
– Тільки ви можете… ви здатні врятувати його!
– Не розумію, містер Реттіган.
– Зараз… чекайте хвилинку, – майже благальне видушує з себе старий політик-банкір, і його кістлява рука добуває з кишені піджака маленький аркушик паперу. Простягає його Віруні. – Читайте!
У Віруні змружились очі. Враз ожили. Проясніли. Спалахнули радістю. Господи, що це? Що за благовіст? З папірця на неї дивляться розвезені, немов проступаючі з туману слова: "Тільки та, що найпалкіше кохала його, має змогу подарувати йому життя. Чому не сидить вона біля нього? Чому не вірить у нього?"
– Які страшні слова!.. Не знаю, що вони значать, пане Реттіган. Я справді його палко кохала, але що я можу…
– Міс Віро, повірте, я сам нічого не розумію, – белькоче барон, трохи отямившись, і сідає на стілець біля жінки. – Хтось його лишив в моїй кишені, цей дивний папірець. Коли ми клали тіло мого дорогого сина в труну, мені зненацька щось страшенно запекло в грудях, і я добув з кишені цю записку.
Віруня встає з койки, обсмикує на собі сарафанчик.
– Він кличе мене… Я мушу йти…
– Але ж звідки це? – запитує сам себе Реттіган.
– Не знаю… мабуть, Бог. Я йду до нього. Віруня забирає в барона аркуш і виходить з каюти.
Що ж, може, й справді Бог чи Провидіння вказало цій молодій жінці шлях до великого подвигу, до порятунку Теренса. Та як би там не було, барон не забув своєї головної мети, з якою він прийшов на цей корабель. Йому потрібний човен. Де той молодий капітан-лейтенант, який зустрів їх біля трапу?
Ось він іде назустріч банкіру Реттігану. Дуже поштивий, дуже симпатичний молодий офіцер в якомусь старомодному темно-синьому кітелі з бойовими орденами на грудях.
– Де моя онука? – питає він барона.
– Побігла… Дай Бог, щоб не даремно… – каже Реттіган. – А я вас благаю… Вам мусив дзвонити контр-адмірал Севастьянов… Я про моторного човна, яким я поїду до тих, що там на лінкорі. Бо може статися лихо!
– Човен за кормою. Якщо ви справді зважилися на цей крок.
– Все вирішено. Але мені потрібна вибухівка… Все, що у вас є… І якомога хутчіше! Це обговорено з контр-адміралом.
Тут підходить і командир "Салюту" капранг Севастьянов, тисне руку баронові. В чому річ? Потрібна вибухівка? І багато? Капранг починає все розуміти. Насупив брови. Хвилиночку! Капранг кидається в бойову рубку, про щось розпитує високе начальство. За мить повертається. Дозвіл є, містер Реттіган! Хоча не зовсім ясно, як це буде здійснено. Після такого шаленого вибуху ніхто на лінкорі не врятується. І містер Реттіган також.
Тоді барон Реттіган дістає з кишені ще один папірець і показує його командиру корабля. Це від невідомого благодійника… друга записка, яка запекла йому груди. Заклик до рішучої дії. Він мусить виконати його заради свого любого сина!
Севастьянов не зовсім довірливо читає розвезені, мов з туману проступаючі слова: "Якщо ви здатні на жертву в ім'я свого Теренса, не вагайтеся ні хвилини. Ми допоможемо вам".
– Бачите… Кожна мить важить…
Справді дивовижна загадка. Але в ім'я сина… Гаразд, вибухівка буде. Її приносять з трюмних відсіків. Складають в моторний човен, коричневими брусками, важкими коричневими брусками, якомога більше, до такої міри, що моторний човен занурюється мало не до ватерлінії. І все це щільно прикривається брезентом. Ще й зверху кидається якесь старе мотуззя. Повне й цілковите маскування.
– Востаннє питаю вас, містер Реттіган, – звертається до барона в моторці суворо владний капранг Севастьянов, – чи розумієте ви, що цього три-нітротолуола вистачить на моментальне знищення всього корабля?
– Так, я все розумію, містер Севастьянов, – зігнувшись біля мотора, бурмоче старий банкір.