Корабель попав у неї, мов риба в сіті.
Треба щось робити, рятуватися якнайшвидше. В них лишилося не більше чверті години. Коли індіанці наздоженуть їх, то вчинять з "Голіафом" все, що завгодно.
У трюмному відсікові відбувається коротка нарада, позповівши все, як є, капітан Пабло безпорадно схиляє голову і жде якусь мить, що скажуть пасажири.
— А хіба не можна пірнути під корму і розітнути ліани? — питає географ.
— Хто ж пірне? Тут, сеньйоре, не штука й кайманові на зуби потрапити. — Сильвестр боїться води гірше, ніж самого диявола.
Вода забрала його старшого брата й обох синів. Він гадає, що у воді людину чекає вірна смерть.
— Смерть там! — вимовляє терпким, глухим голосом Крутояр, що саме визирнув з дверей і пильно дивиться в далечінь, на крихітні цятки індіанських пірог.
— Свята мадонна, що ж робити? — нервує старий Пабло.
— Ви пробували підняти корабель мотором?
— Пробував, сеньйоре. Мало не порвав машину. Нічого не допомогає.
— Ще раз спробуйте!
— Даремно, сеньйоре.
Стає тихо, як у судний час. І кожному раптом прокльовується в серці тоскне передчуття страшної розв'язки. Немає порятунку, немає сили, яка б звільнила їх з безглуздої ліанової сітки.
Переляк, холодний жах опановують кожним, немов отрута.
Парка надрічкова тиша вливається у відчинені двері. Тиша ця найстрашніша. Вона нагадує, що скоро її розітнуть крики, прокльони. Тиша ця, немов провісник грози, відбила у собі всі страхи і всі небезпеки.
Капітан Пабло спроквола піднімає руку і тягнеться пальцями до чола, щоб сотворити хресне знамення. Все обірвалося в ньому, все заглухло. Кінець! Якщо сеньйори не здатні зарадити лихові... Якщо вони... Капітан Пабло підносить пальці до чола, і враз... його рука опускається. Перед ним стоїть милий, добродушний сеньйор Самсонов. Він йому щось говорить, він мало не кричить йому в лице. А капітан Пабло не може втямити жодного слова з швидкої балачки Самсонова. Але серцем своїм він збагнув уже, що Самсонов знайшов якийсь вихід.
Так, Самсонов знайшов вихід.
Крутояр витлумачує капітанові те, що допіру сказав молодий географ. Йому потрібна міцна линва. Довга линва і ніж. Краще тесак, мачете. Він спробує пірнути під корму і зірвати ліани.
Капітан Пабло безгучно повторює в душі кожне слово: зірвати ліани... довга линва... зараз же... негайно...
Линва є. Капітан Пабло біжить на корму і приносить товстий канат. Найнадійніша річ у світі, яку не перегризе навіть алігатор. Ось мачете. Але ж... це небезпечної Капітан Пабло тремтить з переляку. Хіба можна стрибати в пащу дияволові?
Вийшовши на палубу, Самсонов знімає сорочку, коротенькі штани, обв'язується линвою круг поперека, обмацує лезо мачете.
Все це він робить впевнено, твердо, з якоюсь холодною рішучістю, немов перед звичайними, але дуже відповідальними змаганнями. Ось зараз він кинеться в заплив на далеку дистанцію, тисячі людей плескатимуть йому в долоні, ревтиме стадіон, вітаючи молодого вченого-спортсмена. Так було завжди в Києві, в Москві, де Самсонов виступав як найсерйозніший суперник усіх плавців.
Так буде й зараз. Він вірить у себе, і тому його рухи розмірені, і тому на гарному, ледь зблідлому обличчі проступає самовпевнена, гордовита посмішка.
— Якщо сіпну тричі, тягніть нагоруї
Невже ж він збирається без маски і кисневого апарата сидіти під водою цілу вічність? Які ж у нього легені? Атлет, красень, суцільна витримка!.. Крутояр мимоволі прикипає очима до пружного, лискучого тіла Самсонова.
— Обережно з тесаком, Ільку! — каже він по-батьківському і легко підштовхує Самсонова до борту.
Сильвестр попускає линву. Всі тиснуться біля поручнів, затамувавши дихання. Линва йде під воду, гнучко, зміїсто, ніби навіки ховається в стрімкому потоці ріки.
Самсонов виринає. Ковтнув повітря і знову зник. Ще раз з'явився, затримався довше. Блідий, мертвотно білий, як мрець. Тільки очі горять вперто. Він зараз на дистанції, він рветься до фінішу, і ніщо не затримає його.
— Що там, Ільку? — схиляється нижче професор Крутояр.
— Зараз... — прохрипів Самсонов, і знову смагляве тіло, блиснувши в сонячних променях, осіло під корпусом корабля.
Це вже стає нестерпним. Боже, коли ж він нарешті скінчить рубати ті ліани? Крутояр раз по раз піднімає очі, вдивляється в далечінь. Індіанці вже недалеко, онде дві піроги вирвалися наперед і, бурунячи воду, наближаються до "Голіафа". Чітко вирізняється висока постать на передньому човні, гордовита, зібрана, міцна.
Самсонов тим часом, випірнувши на поверхню, втомлено чіпляється за борт "Голіафа", кілька секунд відпочиває, стріпує чубом і знову занурюється.
Піроги виростають, ближчають, чути безладне ґелґотіння, верескливі крики. Веслярі, стоячи на одному коліні, гребуть широко, з упертим завзяттям. Страхітливе змагання життя й смерті, двобій відчаю і жорстокості.
— Сильвестре!.. Заводь мотор!.. — хапається капітан Пабло.
— Не смійте! — гнівно обриває його Крутояр. — Ви хочете розтяти Самсонова навпіл?
— Свята мадонна! Що ви кажете!.. Сильвестр тільки приготується...
— Ні кроку звідси! — гримить владний, тремтливий голос Крутояра. — Доки Самсонов не випірне нагору...
— Тягніть! — кричить раптом капітан Пабло.
З виразу Ількового обличчя чи, може, просто з якогось дива він уже збагнув, що корабель врятовано. Сам хапається за линву і разом з Сильвестром буквально викидає Самсонова на палубу, мов рибу, впійману на гак.
Сильвестр біжить у трюм. Мотор реве радісно, переможно, наче сповіщаючи своїм гуркотом усю навколишню сельву про перемогу молодого сеньйора Самсонова. За кормою білим горбом встає пінистий бурун.
— Ура! — вигукує Олесь.
"Голіаф" набирає швидкість, хвиля за кормою котиться назад, поволі вигладжуючись, розгортаючись віялом на всю широчінь ріки. Онде вона докотилась до перших пірог, гойднула їх рвучко. Індіанці, вчепившись за борти, попадали на дно. Декотрі вимахують списами, щось гукають погрозливо.
— Молодчина, Ілля Григорович, — ледве переводячи дух, каже Крутояр.
Бунч, осяяний невластивою йому добрістю, міцно обнімає Самсонова за плечі. Олесь зачарованими очима дивиться на свого старшого друга.
— Я вже думав, кінець, — зізнається Самсонов. — Почав рубати, а вода зносить. Мачете тупий. Нічого не видно.
— Ви як людина-амфібія, — говорить Бунч, розщедрившись на доброзичливий комплімент. — Бєляєвський Іхтіандр і той би не впорався з такою справою.
— Коли б припекло, то впорався б, — жартом відмагається Самсонов.
— Справді, припекло! Хай йому грець!
— Ходімте в трюмі
У трюмі Крутояр перший витягує цигарки, пригощає Бунча. Усі сидять мовчки, ніби позбулися сил від хвилювання. Крутоярові раптом стає нестерпно важко на душі. Він ніби знову переживає подію, яка допіру мало не скінчилася страшним лихом. Власне, чому лихом? Невже ж це могло статися? В Крутояровій свідомості зринають різні думки, припущення, здогади, він намагається осягнути зміст минулої події, і чим більше заглиблюється в неї, тим виразніше йому здається, що справа ця не випадкова. Хтось послав затурканих, озвірілих індіанців, чиясь підступна рука скаламутила їхні душі.
Крутояр замислився ще більше, сум огорнув його серце, і тихо-тихо проклюнулась у ньому краплина вагання. Не сподівався він, що справа обернеться так гостро проти них, і гадки не мав, у які нетрі ворожнечі заведе їх ця каламутна, незбагненно-грізна ріка. Йому пригадався один випадок, що трапився кілька літ тому у Єгипті. На трьох європейців, які пливли десь у верхів'ях Нілу, напали туземці. Двоє білих людей загинуло, один, тяжко поранений, ледве врятувався від переслідувачів. Потім стало відомо, що тубільці діяли не з власної волі. Їм наказали вбивати всіх білих офіцери англійської армії. Так, так, наказали строго, офіційно, урядовим циркуляром. Тільки наказ цей було віддано... в роки другої світової війни. Тоді ще в окупованій Ефіопії хазяйнували італійці, тож Англія, намагаючись захиститися від проникнення в Єгипет італійських і німецьких шпигунів, мобілізувала для цієї справи прикордонне туземне населення. За сорок років у джунглі тропічної Африки не дійшла звістка про закінчення війни, і туземці, з сумлінністю слухняних солдатів, вчинили безглуздий злочин. Щось подібне було й на Філіппінах: там, на одному з островів архіпелагу, група японських солдатів на чолі з своїм командиром понад двадцять років сиділа в джунглях, не вірячи в поразку Японії. І найбільше тупої, самурайської витримки проявив саме їхній командир — зоставшись геть самотнім, блукаючи тропічними джунглями, він, мов той здичавілий пес, нападав на людей, на поселення, на поліцейські пости, аж доки його не впіймали й не відправили в Японію.
— Тату, я вийду на палубу, — сказав Олесь, витираючи з лиця недобрий піт. — Нудить чогось.
— Тільки ж біля борту не стій!
— Гаразд, — в'яло посміхнувся хлопець. — Купатися не буду, не ті місця.
Він піднявся по трапу. Вдалині маячили темні смужки індіанських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з'явились перші зірки.
Раптом з маленьких дверцях визирнув матрос Фернандо, махнув хлопцеві капелюхом:
— Сеньйоре, а зайдіть-но до мене.
— До вас? — здивувався хлопець.
Його запрошував майже незнайомий дядечко, якийсь надто сторожкий, дуже затаєний, що не вступав з пасажирами ні в розмови, ні в ділові контакти. А тут — запрошує.
То й підемо. Чого ж? У Фернандо досить затишна каютка, дерев'яне ліжко вкрите цупким брезентом, на тумбочці — біблія в чорній оправі. Фернандо намагався бути ввічливим і навіть трішки наче запобігав перед хлопцем. Щось, може, хотів вивідати? Чи йому нудно самому? Припросив Олеся до свого брезентового ложа, дуже ввічливо запитав, як йому ведеться, чи не нудьгує без товаришів. У нього вдома теж є синок, ходить до католицької сільської школи, вони там вивчають російську мову.
— Може, він хоче поїхати до нас у Радянський Союз? — прямо запитав Олесь.
— Обов'язково поїде, сеньйоре. — В голосі Фернандо прохопилися нотки занепокоєння, він мовби до чогось прислухався. — Всі ми діти христові, сеньйоре. Я дивлюся на вас і тішуся від того, які гарні ваші люди. Нікого не ображаєте, ніякої грубості... Комуністи, так?
— Я не комуніст, я ще тільки піонер, — сказав з легким усміхом Олесь, і йому чомусь стало неприємно від того, що він говорить про дорогі речі так просто з цим хитруватим дядечком.
Потім Фернандо став пригощати Олеся, виклав перед ним на ліжку маніокові коржі, якісь пундики з гіркої муки, якісь горішки, насіння, все те було в поросі, брудне, залежале, і Олесеві не хотілося куштувати бодай щось, але й відмовлятися було якось незручно.