Чудасій

Олекса ж натомість, здавалося, зовсім не помічав всього того, що творилося довкола, був, як завжди, веселий, комічний і надокучав мені своїми постій­ними дивачними питаннями, його вигляд ображав і дра­тував мене, але через те, що він нічого не згадував про голод, я також мовчав. Та одного разу, коли я мав особ­ливо лихий настрій, а мій приятель уперто оповідав про здібності свого мисливського пса, я не витримав:

— І як ви можете, Олексо, думати тепер над такими дурницями?! — скрикнув роздратовано.

— Або що? — спитав Олекса розгублено.

— Та чи ви не бачите того, що діється?! Я божево­лію, ночами спати не можу, галюцинації мене мучать, а ви цікавитесь тим, коли і яку лапу пес підіймає на полю­ванні!

— Галюцинації?! — зацікавився Олекса. — Я з роду не мав галюцинацій. Як же вони виглядають?

— Як? Ну, от так: ледве заплющу очі, як ввижається мені якесь величезне приміщення, вщерть набите людь­ми... Ні, не людьми, а страшними машкарами облич, спух­лими або висхлими, руками, ногами, припорошеними сні­гом потилицями, купами лахміття, серед яких плавають у повітрі склисто-безтямні очі, валяються бляшанки, мищини* й шапки, виставлені для милостині, ворушаться всу­міш латані свитини й облізлі кожухи... Бррр! Який жах!

— Цікаво! Ну, а далі?

— А далі, — відповідав я, ще більше роздратований, — мені здається, що і в мене відділяється обличчя, від­падають руки й ноги, вилазять очі — і все це змішується в загальну купу. Я, як одиниця, як індивідуальність, пере­стаю існувати, розумієте? Я розпадаюсь на частини й од­ночасно стаю частиною того цілого, тієї купи болю і страждань, що наповнюють приміщення...

— Розумію, — перебив мене Олекса, хитнувши голо­вою: — ми ж усі — одне національне тіло, і цілком при­родно, що терпіння одного відчуває другий... Ну, і далі?

Я скипів:

— Ви — цинік, Олексо! "Далі", "далі"! Ще й смієте при такому тоні, при такій цілковитій байдужості до суті запевняти, що ми — одне національне тіло!

— Де ж ви бачите суть?

— Знову! Суть там, де ви її не бачите: суть у тому, що мільйони гинуть з голоду, а ви мене випитуєте про подробиці галюцинацій! Хіба ж це можна переповісти? Це треба самому відчути й пережити.

Тінь задуми впала на Олексине обличчя, і він замов­чав.

— О, сволота! — продовжував я, втративши всяке панування над собою. — Це ж вони використовують те­перішню міжнародню політичну анемічність, знають, що нема кому вмішатися, — і розперезалися, безкарно вимордовуючи безборонних людей! А світ, ніби осліп і о­глух, бабрається у своїх власних справах, і байдуже йому до того, що під боком відіграється трагедія, перед якою пекло блідне!

— Що ви хочете від світу? — спитав несподівано ме­не Олекса.

— Чого я хочу?! Людськости! Справедливости! Зро­зуміння!

— Годі, годі! — зупинив мене Олекса. — Я вам зараз щось скажу... Ви говорите єрунду, що суть в голоді... А світ... Ні, чекайте, про світ поговоримо потім... Голодую­чі... Ну, так, звичайно... Вмирають... Але я, між іншим, не вмію плакати. Віддам усе, що маю, зроблю все, що можу, а жаліти чи потішати не вмію. Я — практик, знаєте? Ну, віддав комусь свої харчові картки, купив залізничні квитки, вкрав у своєї прекрасної мамаші моєї ж власної кар­топлі з потреба, — ц-ц-ц!.. — ще там щось...

— Ви це справді робили?!

— Ну, от! Єрунда! — відмахнувся соромливо Олекса. — Положення ж від того не змінилося ні на волос... Не в тому річ... Ви знаєте, що, як сказано у Священному Пись­мі, діти платять за гріхи батьків своїх? І ми платимо! Пер­ший — я! Для вас те, що тепер діється, — новина, а для мене — ні. Я звик до того. Від дитинства, відколи себе пам'ятаю, бачу в мініятурі "сім'ю народів" щодня на влас­ні очі. Дивіться: батько, як-не-як, скінчив гімназію, мав посаду, мав шматочок власної землі, мав хату, мав садо­чок, мав пасіку. Коли б ще й жінку взяв добру — жив би спокійно до самої смсрти, і діти були б щасливі. Коли ж ні. Смикнув його дідько аж у Саратові "об'єднання" знай­ти — і пішло! Моя ж прекрасна мамаша навіть лаптів по­рядних не мала, пісні щі їла, а в посаг тільки того й забра­ла, що дворянський титул. Здавалося б, попавши в таке добро, мусіла б денно і нощно Богові дякувати. А як на­справді було і є? Прийшла в теплу хату на готовий хліб, господаря під ноги взяла, наймитом зробила, та ще й на­рікає, ще й лається ціле своє життя. Батько, відколи оже­нився, ні голосу, ні прав ніяких, ні дірявої копійки в кишені не має — мамаша всім командує. Кілька разів так бу­ло, що з власної хати його виганяла, а вже що до спіль­ного столу не пускає, тижнями їсти забороняє — це на порядку дня. Вірите? — всі гроші забере, а їсти не дає; позамикає все, поховає — хоч з простягненою рукою по людях ходи.

— І ваш батько справді це все терпить?! — обурився я.

— Нас понад тридцять мільйонів те саме терпить! — рубнув Олекса. — Понад тридцять мільйонів! Не обурю­ємося самі на себе за свій дурний "альянс", а хіба тільки на те, що "жінка" занадто нахабна... Ще, правда, деякі з дітей, сівши на "крила мрій", уявляють собі, як би то бу­ло добре "мамаші" роги збити, та й то не своїми руками, а руками світу...

— Олексо! — крикнув я. — Зрозумійте, що тепер ми власними руками того не можемо зробити!

— Точнісенько те саме мій батько каже! І, знаєте, чому не можемо? Тому, що кожен з нас так думає. Тому, що нас, бачите, дуже "мамаша" налякала. Тому, що ми занад­то глибоко в її силу повірили. А тим часом у неї вся сила в безмежному нахабстві, і в теперішній ситуації наша грізна московська "мамаша", як гриб червивий: штуркни пальцем — і перевернеться!

— Коли ж бо нема кому штуркнути, Олексо! В тому, власне, вся річ, що нема кому штуркнути! Коли б світ...

— Ет, ідіть ви з вашим світом! — розсердився Олек­са. — Ви не знаєте, що таке світ, а я знаю! Для вас світ — це людськість, справедливість і зрозуміння. А для мене світ — це байдужість до ближнього. Розумієте? Світ — це надзвичайна делікатність, така делікатність, що, коли в сусідній родині один ріже другого, то мішатися ніяко­во... Я вам розкажу і про світ... Це — мікроскопічний ви­падок, єрунда, але характерно...

Отже, слухайте:

У часи революції, коли мені було одинадцять років, жив коло нас один старенький самотній вдовець. Моя ма­маша, звичайно, як і з іншими сусідами, з ним ворогувала смертельно. Але мені цей дідок дуже подобався. Бувало, солодощів мені дасть, книжок дитячих позичить (він ба­гато книжок мав), говорить зі мною, а то й до хати запросить і чаєм почастує. Добрий був дідок. І от якось узимі він захворів. Моя мамаша дуже раділа, сподіваю­чись, що він помре. Але мені було його шкода, і я йому воду носив, у печі палив, їсти варив, по лікарів бігав, а навіть з тиждень то й зовсімі у нього жив. Діставалося ме­ні тоді від моєї прекрасної мамаші, діставалося, але я її не слухав: тільки вирвуся — і знову в дідка. Я, між іншим, страшенно впертий, знаєте? Так от дідок видужав і за ро­боту подарував мені величезну перину й дві подушки. То був мій перший заробіток, і я тішився страшенно, бо, треба вам знати, що ми з батьком спали в непаленій кім­наті, а накривалися старими плащами. Тож я так радів, що врешті спатиму по-людськи!

І правда: ніч сплю, другу — розкіш! Тепло, м'ягенько, вигідненько... Аж на третій вечір приходжу до своєї ко­мірки — ого! — вже нема ні перини, ні подушок. Питаю батька, а батько каже, що то мамаша для сестер забрала. Я в плач — і до матері. Мати мене за таке "нахабство" — в шию і прогнала. Сестри сміються та ще й дражняться: "Наш Альошка — пан великий: на подушках і на перині спати хоче. А на соломі в собачій буді не добре? Такий шмаровоз вошивий та ще хоче перини!" А мені жаль, та­кий жаль, що просто серце розривається: адже це було моє добро, чесно зароблене... Ет, довго розказувати! Тільки ж я свого не подарував: колись, коли мамаша з сестрами пішли кудись, я підібрав ключа (вони постійно свої кімнати замикали, знаєте?), забрав перину й подуш­ки та відніс до сусіда назад. Сказав йому, щоб забрав, бо я і так з того користи не маю, лиш самі кпини й образи. Дідок забрав, але взаміну дав мені золоту десятирублівку, яку я добре заховав у шпарці вікна, а сам утік і прийшов додому аж увечері. А дома, дома! Ні, ви не повірите! Я ж малий був і дурний, тому й признався у всьому, але десятирублівки віддати не схотів. Так мене моя "ніжна мама­ша" при допомозі "люблячих сестриць" так допитували, ніби в ҐПУ вишкіл пройшли: розбили мені носа, вискубу­вали жмутками волосся, понадривали вуха, пообщипува­ли руки, а на кінець мамаша мене замкнула в коморі і ска­зала, що заморить в холоді й голоді, коли я не віддам краденого. Чуєте? Краденого! От і тепер, коли читаю в газетах, що селяни державний хліб скривають, — мені відразу пригадується золота десятирублівка. Але це я так собі, між іншим, згадав...

Так от я не чекав, поки мамаша свою погрозу доведе до кінця...

— А що ж батько на це? — перебив я Олексу.

— Та те саме, що й ви тепер про голодуючих: страж­дав, плакав і... мовчав... Так я, кажу, виломав уночі двері і втік у світ. Слово чести, так собі тоді й подумав: "Нема мені дома життя від моєї прекрасної мамаші — то ж піду собі в світ".

Уже розвиднялося, як я в самій сорочці (а це було в лютому, знаєте?), пробігши п'ятнадцять верстов, опинив­ся в Недайлівіці. Там один знайомий господар був, що в батька щепи купував, дрова нам возив. Харитон називав­ся. Так я до нього. Плачу, оповідаю, що мати мене б'є, їс­ти не дає, каже, що я в неї десять рублів украв, а ті десять рублів мої, і я собі їх хочу сховати. Просив його, щоб у себе за наймита лишив, не хотів ніякої платні, тільки кут­ка й харчів. І що ви думаєте, повірив, прийняв? Ні! Прав­да, їсти дав, свитину якусь на плечі дав, потім пообіцяв кіньми додому відвезти, але не прийняв! "Ти, — каже, — хлопче, гроші віддай, а матері не смій між людьми суди­ти, бо то — гріх! Мати, як мати: вона й покарає, вона й пожалує. А дитина слухати матері повинна, бо на те вона й є мама!"

Мою мамашу, правда, далеко знали, і Харитониха щось там почала говорити, але чоловік розкричався і зму­сив її замовчати: "Яке тобі діло до того?! Чужа сім'я — темний ліс.