По той бік світу

— зітхнула Лїзавета Іванівна. — Найдов­ше місяць тут побудемо, а тоді прийдеться від'їжджати.

— Не журись, стара, дасть Господь, прижи­вемось і у новій оселі, — потішав Василь Ми­хайлович.

— Може й так, та все ж таки сумно лишати старе насиджене кубло.

— А мені після того, як я від'їхав з Украї­ни, все одно де не жити, все чужина.

***

Тільки перед вечором від'їхав Петро, обі­цяючи неодмінно прийти у неділю до церкви, де після Служби Божої мали правити панахи­ду за упокій душі Андрія Науменка.

Вдома Петро мав довгу розмову з матір'ю. Розповів їй сумну долю Науменка і Катрі, на­малював симпатичні постаті її теперішніх о­пікунів, згадав і про маркізу. Не заощаджував ані слів, ані фарб.

І видко, що було його оповідання і барвисте і зворушливе, бо мати й охкала, і реготала і витирала з очей сльози.

— А що, якби запропонувати Катрі пожити у нас? — спитала вона нарешті.

— Мамо, я не наважувався тебе про це про­хати! — скрикнув з вдячністю Петро. — Ка­ятись не будеш. Вона тобі не буде тягарем. Навпаки! Це така дівчина, така дівчина!

Порадились з батьком і вирішили, що у не­ділю Петро приведе усіх з церкви до себе до­дому на обід.

Чічіті також розповів Петро про Катрю. Во­на щохвилі переривала його.

— Ох, бідолашна! Ох, який жах! Сама — самісінька на цілім світі!

Врешті проголосила:

— Привези її до мене!

До цього Петро не мав великої охоти, але Чічіта вже плянувала:

— Вона може спати зі мною, або на канапі. Яка вона на зріст? Трошки менша від мене? Я їй дам свою жовту сукню, та й синю також.

— Вона носить жалобу.

— Правда, але сукні можна пофарбувати.

Петро хотів пригасити Чічітин ентузіязм.

— Її не так цікавлять сукні, як тебе.

— Дурниці, немає на світі жінки, щоб не любила одягатись. Зрештою, це не твоя спра­ва, я сама побачу...

Петро трохи злякався.

— Вони такі різні, — думав він і постановив не поспішати з цим знайомством.

У неділю в церкві Петро передав запроше­ння своїх батьків. Лизавета Іванівна спробува­ла було опиратися:

— Так як же, де так, та ми незнайомі.

— Я ж приїжджав до вас і незнайомий і не запрошений.

— Це друге діло...

— Буде тобі, стара, — перебив Василь Ми­хайлович. — Хлопець добрий, то й батьки його, мабуть, — такі. Хоч бувають і винятки, — згадав він, мабуть, про Науменчиху. — Не слід відмовлятись від щирого запрошення.

Все відбулось якнайкраще. Спочатку Василь Михайлович тримав себе трохи насупле­но, але протягом обіду виявилось, що його рідні Копичинці всього тільки у вісімнадцятьох верствах від Гадячого, звідки походив Чубаренко. Обидва навіть учились там у галицькій торговельній школі, хоч і в різні часи.

Почались спогади.

— Пам'ятаєте "Модний Світ" і склад Сидо­ренка?

— А як же, це про нього співали:

"Оженився на дворянці,

Думав, буду дворянин.

Подививсь на пику вранці,

Пика каже: міщанин".

— А про кого було зложено пісню?

"Із себе персона значна,

Розумніший я від всіх.

Хоч назвисько і невдячне,

Бо це ж з діркою горіх".

— Це ж про Свистуна, того, що переробив своє прізвище на "Свістунов"...

— А лікаря Волинського пригадуєте собі?

— Ще й як! Він мене не раз оглядав. Завше чомусь рахував ребра хворого: одно, два, три, чотири... хмурив чоло, зітхав...

— І все одно приписував касторки!

Обидва зареготали.

— Гастрономічний склад Бойка пам'ятаєте?

— Того, що ліпив назви "сотерн" чи "го-сотерн" на ті самі пляшки, в залежності від того, яке вино бажав собі покупець?

— Пам'ятаєте, який краєвид відкривався з гори, де стояв острог?

— Як же, як же! На Поділ, на Псьол, на Вельбівку, що ховалась серед бору. Може ви їз­дили човном по річці?

— Кожної неділі, повз Зелений Гай, де пи­сала свої вірші Леся Українка, під Чернеччину і аж до самих Будищ, де Псьол тече широкою рікою.

— Як собі хочете, — промовив урочисто Василь Михайлович, — з такими спільними споминами ми з вами все одно, як родичі.

— Правда, — підтвердив Чубаренко. — Я ще ніколи тут нікого не зустрічав, з ким би бу­ло можна так побалакати про своє.

Тим часом пані Чубаренко об'єдналась з Лизаветою Іванівною на ґрунті кулінарних до­сягнень. Багато поважних приписів було обговорено і багато таємниць довірено: як зва­рити борщ, щоб він був червоний, як замісити тісто для вареників, щоб не було ані тверде, ані глевке, як варити повидла, щоб не скисли або не зацукрились.

Час від часу пані Чубаренко поглядала на Катрю.

— Люба дівчинка. Очі карі і волосся русяве. Така б була тепер моя Галя, — думала вона, згадуючи свою покійну донечку.

На загальній нараді було вирішено, що Катря переїде до Чубаренків якнайскоріше і від­новить студії, що мусіла перервати.

17

Після драматичної розмови зі своєю пле­мінницею, Ельвіра не зводила з неї очей, кли­кала її до себе, навіть сама до неї приходила, аж доки не переконалась, що Чічіта погоди­лась зі своїм станом і нічого недоброго не вдіє.

Тоді Ельвіра почала робити таємничі захо­ди. Кудись ходила, кудись телефонувала і од­ного дня сказала Чічіті:

— Наприкінці цього тижня я поїду на два-три дні до Танділю[8].

— І я з вами поїду, тіточко.

Замість того, щоб втішитись, як сподівалась Чічіта, Ельвіра відповіла:

— На жаль, це неможливо. Мене запроси­ли мої співробітниці їхати з ними автом і для тебе місця не буде.

Проте, в призначений для від'їзду день, Ельвіра ні з ким не здибалась.

Раненько вийшла вона з дому і подалась на вулицю Лаваже, звідки срібне авто повезло її у той світ, що хоч і був цілком реальний, але лежав поза межами її життя; той світ, що вона тільки читала про нього та бачила його на екрані.

Мов у напівсні опинилась вона у великій за­лі з неймовірно блискучою підлогою, де уря­довці виконували різні формальності так чем­но, ніби просили перепрошення за турботи. Потім служники в сліпучо-білих одягах запро­вадили її до срібного коника, що з веселим дзичанням знизився з неба.

В середині коника були несподівані своїми розмірами сальони, де комфортабельно вмісти­лося п'ятдесят пасажирів.

Біля Ельвіри сиділа гарненька дівчина. Во­на махала хусткою у вікно і тяжко зітхала:

— Ах, а-а-а-ах!

З балькону аеростанції чорнявий хлопець трагічно махав капелюхом.

— Мій наречений, — мовила дівчина,

— Ви надовго розлучаєтесь?

— На цілий місяць.

Літак рушив і покотився аеродромом.

— Ах, ах, а-а-ах, — зітхала дівчина, потім витерла сльози і дістала з валізки товстенну книгу.

"Цивільне право", зі здивуванням прочита­ла Ельвіра на обкладинці.

Дівчина помітила Ельвірин погляд і охоче пояснила:

— Я не повинна тратити ані хвилини, Я і мій наречений — обоє студіюємо право, і я проґавила багато часу. Коли я і цього року не складу іспитів, батько не пустить мене бі­льше до Буенос-Айресу. Це буде такий жах, такий жах.

Дівчина з поспіхом відкрила книжку і по­хапцем перегортала сторінки. Нарешті втоми­лась, стихла і заснула.

Ельвіра всміхнулась і почала дивитись у вік­но.

Літак вже був високо над землею. Червоний автобус, що повз по дорозі, ще було видко виразно, але корови на степу виглядали, як мухи. За пару хвилин зникли і корови і авта, і виступив загальний рисунок землі. Вся її по­верхня була поділена на прямокутники, мен­ші і більші, але усі строгої геометричної фор­ми. Куди сягало око, усюди виднілись квадра­ти і чотирикутники — жовті, брунатні, зелені. Ельвіру здивувало, що зелених було так мало, бо їдучи на аеродром, вона бачила, що все навколо зеленіло.

Ельвірі часто снилось, що вона літає. Вона любила ці сни і сподівалась, що тепер пере­живе їх у дійсності, але теперішня подорож не мала нічого спільного з тими снами. Почуття льоту — не було. Літак ніби висів у повіт­рі і коли б не гудіння моторів та зміна пейза­жу, то було б трудно повірити, що він посу­вається зі швидкістю понад 400 кілометрів на годину.

Зелені чотирикутники зникали. Барви роби­лись одноманітними. Поверхня землі виглядала тепер як площа, брукована брунатними плита­ми. Часом на брунатному тлі рисувалась покру­чена лінія річки або контури міста.

Покоївка прилаштувала маленькі столики і принесла сніданок: каву, канапки, помаранчовий сік.

Голос, що ніби виходив зі стелі, промовив:

— Ми знаходимось на висоті 4.000 метрів. Наближаємось до міста Мендози, звідки поч­немо переліт через Кордільєри.

На брунатному тлі вирисувалась блискуча біла пляма.

— Це знаменитий солончак, що лишився на місці озера, — пригадала Ельвіра, потім по­бачила нарис Мендози, але ані будинків, ані садків що ними славиться Мендоза, розглянути було не можна.

Чотирикутники зникли, на місце їх вирішу­вались кучеряві лінії гір.

— Бу-бу-бу, — гудів літак, набираючи висоту. Зненацька Ельвіра побачила просто перед собою високі гори, що заступали їм дорогу.

Літак простував на них, і перед його рішучим наступом гори розступились і станули по­руч, але так близько, що думалось — ось-ось літак зачепиться за них крилом. Червоно-брунатні скелі були присипані снігом і блискотіли на сонці, як діяманти. Десь далеко долі плава­ли маленькі хмарки і під ними в яру вилася річка так глибоко під кручами, що не можна було бачити, чи є в ній вода.

Дивна річ, у Ельвіри крутилось у голові, коли вона дивилась з балькону з четвертого, п'ятого поверху, а тепер вона спокійно гляді­ла в провалля з висоти шости тисяч метрів, і ніякого неприємного почуття не було, тільки радість і гордість за людину.

Незримий промовець проголосив:

— Ліворуч — Аконкаґуа, найвища точка Кордільєрів. Зовні — температура повітря — чотири ступні морозу.

У сальоні було тепло і затишно. Аконкаґуа заглянув у вікно, блимнув на сонці старою сивою головою і зник.

— Просимо прив'язатись пасом до фотелів. Ми переїхали через Аргентинсько-чілійський кордон і починаємо спускатись.

Ельвіра глянула на годинник. Три години пройшло, як вони вилетіли з Буенос-Айресу. Кордельєри перелетіли вони за двадцять хви­лин. Колись військо Сан Мартіна потребувало шість місяців для свого славетного переходу.

Широкою спіралею кружляв літак над Сант-Яго, чілійською столицею. Щораз краще бу­ло видко вулиці, окремі будинки, авта, дере­ва.

Нарешті земля присунулась зовсім близько.