Вони були раді гостеві.
— В яку експедицію ви збираєтесь? — поцікавився Ігор, коли Феліче, пообідавши, вийшов з ним у сад.
— О, це дуже важлива експедиція! — сказав Феліче, легко беручи Ігоря за лікоть. Вони пішли доріжкою, всипаною жовтим піском. — А ви хіба не знаєте про повідомлення Астрономічного центру?
— Ні, — зупинився Ігор. — Яке повідомлення?
— Ну то я вам розповім, — Феліче знову взяв його за лікоть, і вони пішли. — Це було не так давно…
Десь внизу шуміло море, долинали різкі крики чайок, але Ігор вже не звертав на це уваги, він прислухався тільки до слів цього високого, на перший погляд, суворого чоловіка.
А Феліче розповів ось що:
— Все більше проникаючи в глибини Всесвіту, астрономи докладно вивчили шлях Сонця у галактиці. Нещодавно виявилось, що тепер воно разом з планетами наздоганяє велике скупчення міжзоряного пилу і газу і років через двадцять вступить у простір, зайнятий ним. Вам, звичайно, відомо, що в нашій галактиці дуже багато хмар із космічної матерії. Це такі "хмари", що зірки супроти них — макове зерно. І ось одна з них пролягла на шляху нашого Сонця. Густина цього пилового скупчення ще точно невідома, але можна припустити, що воно поглине близько сімдесяти процентів сонячного випромінювання. А якщо врахувати, що Сонце вестиме свою планетну сім'ю крізь цю хмару не одно десятиліття, то стане зрозумілою загроза для життя людства, взагалі всього живого: морози скують Землю, середня температура впаде до мінус 60–70 градусів.
Ось про цю загрозу й повідомив Астрономічний центр.
— То це, виходить, кінець світу настане? — силувано усміхнувся Ігор.
— Коли б людство не було об'єднане в комуністичне суспільство, то, безперечно, катастрофа була б неминучою, — задумливо промовив Феліче.
— А що ж можна вдіяти?
— Тепер у пресі відбувається широка дискусія з цього приводу. А потім буде скликано засідання Академії. Від того, який проект порекомендує Академія, залежить ухвала Великої Ради Комун. А це величезна програма роботи.
— Які ж є думки?
— Інститут "Атом", в якому працюю і я, пропонує обігрівати Землю за допомогою потужних атомних установок. Створимо поблизу Землі штучні сонця, щоб підтримувати нормальну температуру в океанах і на суходолі. Тепер ми вивчаємо цю проблему разом з ученими інститутів "Молекула" і "Жива клітина".
Слухаючи цю розповідь, Ігор і дивувався, і захоплювався досягненнями людства.
— Так чи інакше ми впораємося з цією хмарою, — продовжував Феліче. — Нам тільки треба ближче познайомитися з нею. Необхідно визначити її гравітаційне поле, електричний заряд, напрям магнітного моменту, об'єм, масу, густину, хімічний склад, та інше, щоб дати інженерам та конструкторам дані для технічних розрахунків. Це завдання і покладено на нашу експедицію.
— Ви полетите до пилової хмари? — промовив Ігор, з подивом поглядаючи на спокійне, зосереджене обличчя співбесідника. — Коли ж ви повернетесь?
— Приблизно років через п'ять, тобто на Землі пройде п'ять років. — Феліче подивився на Ігоря з усмішкою. — У нас на ракеті — значно менше, це ви по собі знаєте. Відстань, звичайно, чимала, але ми ж полетимо на мезонній ракеті.
— На якій?
— Для таких далеких космічних мандрівок ми користуємося мезонними ракетами.
— Мезонними? — перепитав Ігор, ніби щось пригадуючи.
— Так. Ці ракети можна розігнати до швидкості світла, тобто досягти мало не трьохсот тисяч кілометрів на секунду.
— Значить, опанували! — вигукнув Ігор. — У наш час на мезонних ракетах подорожували тільки герої фантастичних оповідань. Це була красива вигадка, фантазія. А тепер, значить, справдилося!
— Справдилося, друже, і вже давно!
— Як же ця ракета… рухається?
— Принцип ви, звичайно, знаєте — реактивна тяга…
Вони сіли на лавці.
— Мезонна ракета, — говорив Феліче, — має досконалу установку, яка перетворює ядерне "пальне" на потік мезонів. Відбиваючись від сферичного рефлектора, цей потік і створює реактивну тягу. Половину відстані до пилової хмари ми подолаємо з прискоренням 10 метрів на секунду, а далі підемо з таким же прискоренням, але спрямованим у протилежний бік. Це поступово загальмує ракету. Отже, наш ядерний двигун працюватиме весь час. Прискорення в 10 метрів на секунду (байдуже, в який бік) даватиме нам відчуття майже такої самої ваги, як і на Землі.
— А… велика ця ракета? — поцікавився Ігор.
— Ви її побачите. Мені здається, що ні.
— Чоловік десять бере?
— Та ні, трохи більше, — жартівливо промовив Феліче. — Крім технічного персоналу, вона бере на борт 100–120 науковців. Справжній дослідний інститут! Та що там говорити, мезонна ракета для нас такий же звичайний засіб пересування у просторі, як колись були, скажімо, літаки. В цій експедиції мене особливо приваблює можливість проведення досліджень над мікроатомами…
— Мікроатомами? — Ігор обернувся до вченого всім корпусом. — Як це розуміти?
— В ядрі атома відкрито системи в мільйон разів менші. Ядро у порівнянні з ними — велетень! Відкрито багато нових властивостей "елементарних" часточок мікроатомів, взаємодії їх полів. Причому це зовсім інакші конструкції…
— Виходить, людство докопалося до найменших "цеглинок" природи? — перебив Ігор.
— Ні, воно тільки просунулося далі у своєму пізнанні. Наука ніколи не зможе сказати: "Годі, вивчено, розкрито вже все!"
З фізики вони перейшли до філософії і розмовляли довгенько, поки Феліче не згадав, що треба їхати в інститут.
— Ой пробачте! — вигукнув він, поглядаючи на годинника. — Треба поспішати, бо ще запізнюся!
Він бігом кинувся до гаража і незабаром поїхав.
Заклавши руки за спину, Ігор ходив по саду, обмірковуючи почуте. Вчитися, треба вчитися… А як там Надія? Вона вже опановує нове в своїй галузі — гідроботаніку, молодець! Схотілося поговорити з нею. Ігор пішов до будинку і попросив Аміно показати, як користуватися екраном. Але Надю цього разу не пощастило побачити: вона з Марістою була десь у підводних хащах.
Тоді Аміно настроїла екран на прийом інформаційної передачі. І якраз вчасно: саме почалося засідання Великої Ради. Виступав Саджера.
Це була зворушлива промова, сповнена гуманізму. Вчений зійшов з трибуни під оплески. Велика Рада Комун вирішила послати його на Гімалаї для переговорів про негайну мирну евакуацію марсіан.
Виступ вченого вразив Ігоря. Вже й екран погас, а Ігор сидів у кріслі, замислившись. Скільки благородства в серцях людей комуністичного світу!.. Але Ігор не схвалював задуму Саджери. Побоювався, що це дасть лише можливість загарбникам виграти час і зміцнити свої позиції.
Сонце висіло над заходом, коли Ігор вийшов посидіти на лавці в саду. Звідси видно було море. Воно пестило очі ніжними переливами фарб — від синьої до рожевої. Ігор довго милувався краєвидом. І дивно — чогось смутно стало на душі. Може, це море навіяло смуток? Воно наче шептало Ігорю: "Все пройде, все мине і зникне, як мої хвилі зникають одна за одною…" А любов? Хіба вона зникне? Щоб палахкотіти вогнем, щоб звучати музикою в серцях — вона пройматиме покоління, доки сяятиме наше Сонце. А почне воно пригасати — людська любов роздмухає його полум'я, створить для себе нові світи!
Отак думав Ігор, милуючись морем. Чиїсь кроки подушили його задуму. Та це ж Аміно! Перекинувши білий рушник через плече, вона йшла купатися.
— Ігоре, ходімте до моря! — гукнула, зупинившись над урвищем. — Чого ви такий похмурий?
— Похмурий? Це вам так здалося! — Ігор швидко підійшов до дівчини. — Як тут чудово у вас!
І вони крутим схилом подалися до моря.
ОСНОВА ЖИТТЯ
Сходило сонце. Ігор мружився проти сліпучого сяйва, і йому здавалося, що тепер і сонце обновилося, стало веселішим. Ось воно бризнуло золотом на зелені тополі, що стіною оточують сад, на розложисті яблуні, густолисті груші. Хороший, радісний настрій наповнював груди.
Ігор ходить по стежці в саду, позираючи на обвиту виноградом веранду. Ось вийде Аміно, і вони кинуться у море. Приємно вранці освіжитися в прозорій воді, сполохати нічні тіні, що ховаються в глибінь. Але Аміно чомусь довго не йде. Може, він не помітив, як вона вийшла? Ігор поспішає на берег — так і є! Аміно вже плаває, м'яко б'ючи по воді руками.
Помітивши Ігоря, вона пірнає і пливе під водою. В прозорій синяві добре видно її красиве тіло.
"Плаває, як риба", — думає Ігор, не спускаючи з дівчини очей.
Кинувся у воду, пірнув, але до Аміно не доплив — не вистачило духу. Вона виринула і попливла йому назустріч.
— Ти була так довго під водою!
— Чудова сьогодні вода, — усміхнулась дівчина. — Не хочеться вилазити, але треба на роботу. Ось я й вас навчу так плавати!
— Може, перестанемо "викати"? — запропонував Ігор. — Згода?
— Якщо ви…
— Не "ви", а "ти"…
— Ну гаразд, згода!
Аміно пригорщею зачерпнула зеленкуватої хвильки і, сміючись, хлюпнула йому в обличчя. Пустуючи, як діти, побігли до садиби.
Через кілька хвилин, бадьорі, посвіжілі, вони снідали.
— А знаєш, Аміно, — сказав Ігор, допиваючи каву, — візьми й мене на фабрику. Чи не можна?
— Чому ж не можна? Поїдьмо. Подивишся, може, захочеш працювати разом зі мною… — Вона підвела на нього очі. — Ти вже відпочив після довгої мандрівки?
— Уже! Набридло байдикувати, руки аж сверблять за роботою.
— Так ти хочеш працювати? В тебе є таке бажання?
— Аякже!
— Це чудово, Ігоре.
— Ще в нашу епоху людина-паразит викликала огиду.
— А невже були такі?
— Траплялися.
— Здорові, нормальні люди?
— Так.
— Невже вони не відчували краси праці? — Слово "краси" дівчина вимовила з притиском.
Ігор засміявся:
— Красу такі людці вбачали в іншому… Скільки було таких, що підпадали під владу речей?
Аміно поглядала на нього співчутливо, а він розповідав про труднощі, про скруту, про все те тяжке, що довелося переборювати людям у його час. І він виростав у її очах. Дівчині здавалося, що тільки дужі гіганти могли витримати те, що колись витримали люди: темряву, війни, хвороби, неврожаї, голодування…
Їхню бесіду перервала бабуся.
— Ви запізнитесь на фабрику! — гукнула, заглянувши в двері.
Вони поспішили до гаража.
Аміно дала завдання "електронному шоферу", і машина рушила, плавно набираючи швидкість. Привітний будинок, сад, тополі — все подаленіло, попливло назад.
Машина була відкрита, і вітер приємно бив у груди, в обличчя. І чим швидше вони мчали, тим приємніше ставало Ігорю.