На цю картину, ніби взяту в раму.
І Те, що бачу, не назвать словами.
Та, власне, я за це і не берусь.
То не природа —— то вітальний дух.
Він є —— і все живе, і все радіє.
Його нема —— все гине в безнадії,
Все в'яне: і троянда, і лопух.
Вже ранок. У розчинене вікно
Вливається казковий запах саду,
Співає щиглик безтурботно й радо,
Людині так, хоч плач, а не дано.
Так, це життя... Та це і таїна.
Це таємниця вічна, незглибима,
Вдивляюся щасливими очима,
Щодня читаю віщий зміст вікна.
Ми спускались по схилу гори, золотої, як мед,
Яблуневі сади догорали в мусянжевих блисках,
Світ був повен по вінця щасливих і добрих прикмет,
Пахли сонцем дерева в розкішних плодах золотистих.
Я здаля помічала шипшини багряні кущі,
Ти мене пригощав перезрілим сапфіровим терном,
І світилися стебла осіннім вогнем ефемерним
Під ялицею в срібнім і вічнозеленім плащі,
І здавалось, що нас обіймає рукою гора
Й притиска до грудей обережно, повільно і ніжно,
Ніби хоче сказать: "Ми єдине створіння безгрішне.
Я жива, доки ви потребуєте ласки й добра".
Боже! Хто це за вікном освітив фіранку?
Це троянди кущ, це той, що розквітнув зранку.
Я виходжу в літній сад і від сонця сліпну:
Озирнулась навкруги —— онде попід тином,
Повний сили і снаги, ніжний кущ жасминний.
А праворуч —— нагідки, золота спекота,
А на відстані руки —— глоду прохолода.
Всі здорові, всі живі. Всі росою вмиті,
На оцій святій землі, найдорожчій в світі.
Мільйон вигадливих інтриг
Пізнав мадридський двір.
А хтось на них купони стриг,
Як кажуть, руки грів.
Але цікавий парадокс,
Урок для нас з тобою —-
Безсмертними лишились лиш
Веласкеса герої.
Людської долі таїна
Чи таїна народу.
Одних негода обмина,
Нема їм переводу.
Неначе доля береже
Від голоду і мору.
Не знали воєн? Та невже?
Гнилу не їли кору?
А інших, ніби на хресті,
Одвічно розпинають.
Чи то чужинці, чи свої.
Чи ті і ті навзаєм.
Якась невидима печаль,
Страшне благословіння —-
Терпіти муку, і мовчать,
І вірить во спасіння,
Перемагати врешті зло,
Хоч жертви незліченні.
Це все було, перебуло,
Це як пісок у жмені.
І все-таки народ з хреста,
Той мученик одвіку,
Отой, що з мертвих поставав,--
Воістину великий.
Він поливав ансельму,
Дивився у вікно.
І Думав: "Скульптор
Гельман Потрібен все одно".
Вже не було Марусі,
Коханої жони.
Вже не дзвонили друзі —-
Приходили у сни.
А він вставав щоранку,
І відхиляв фіранку,
Цей дивний чоловік.
Ні грілок, ні компресіів
Не визнавав достоту.
Ліпив він поетесу
І вірив лиш в роботу.
А поетеса зранку
Спішила до майстерні:
Відхилена фіранка,
Розкриті навстіж двері.
І милий, в теплій блузі,
Бо сирість у підвалі,
Він говорив: "Клянуся,
Вас янголи прислали".
Як все давно минуло,
Неначе й не було.
Якби не ця зажура,
Не це в душі тепло.
У ніч безсонну гарна книга —-
Неначе в лютому відлига.
Читаю днесь Декамерон.
У вічний заспів карнавалу
Проймає божевільним шалом,
Рішучо відганяє сон.
Ну що то за дивак, Бокаччо!
Неначе блазень, маг неначе —-
В одній душі мудрець й дитя.
Він так уміє заморочить,
Покепкувать з кумедних збочень
І всіх привести до пуття.
Куди ж бо ти. Моя тривого?
Вже бідолаха за порогом...
Де ви, скорбоття сновидінь?
Влетів Морфей і теж регоче.
Солодка, італійська ноче,
Як мед, густа; мов кобальт —— синь!
Невдовзі осінить мене
Магічна сила і незрима.
І Я струшу буття земне,
Мов пил з одежі пілігрима.
І промінь упаде з небес,
І голос долетить раптово.
Так світ колись з пітьми воскрес,
Так народилось перше слово.
На березі Евру терзали менади Орфея.
Це так необачно зрікатися сили своєї.
А бідний музика незчувся, коли озирнувся.
І Врешті трагічний фінал незабаром відбувся.
Це так необачно: зрікатися сили своєї,
Та сумнів живе у душі. Він сильніш од єлею
Хвальби, славослів'я, усіх панегіриків разом.
Той сумнів і э першородна таланту окраса.
Вчувати блиск тих нових сторінок, Де все, що прийде, вписано таємно...
Р.-М. Рільке
Отже, все вже відомо:
Від Гоморри і Содома,
Від "варягів у греках"
Й наших предків далеких.
Від імперських амбіцій.
І кострищ інквізицій,
Гелілея й Джотто —-
Все відомо достоту.
Як шкода трамплієрів,
Розенкрейцерів шкода.
Ці (в лапках) "людожери"
Чули правду зі Сходу.
Бо на сніжній вершині,
у Тібетській печері
Вже існує сценарій
Всіх майбутніх містерій.
Хто ж вони, ті провидці?
Де земля біловоддя?
Як до них нам пробиться,
Не зірватись в безодню?
Чи жадана підмога
Зможе нас врятувати,
Як віщують нам йоги,
Як навчають архати?
Але ми ще не знаєм
І повірить не можем,
Ми питаєм, питаєм —-
Чи поможеш нам, Боже?
Ми питаєм, мов діти...
Ми не вірим чужому.
Але те, що закрите,--
Вже махатмам відомо.
Небо чорне й глибоке,
Мов намет, наді мною.
Там всевидяче око
Потішає нас грою.
По зорях по урочих
Стежиною в полях
Я вийшла серед ночі
На запорізький шлях.
І раптом зрозуміла
Душі людської суть.
Є в ній предивна сила,
В ній пращури живуть.
А під мечем чужинця,
З-під катового ножа —-
Душа стає мов криця,
Стає мов щит душа.
Як води Евріпа, мінлива погода.
Ми вийшли з готелю. В каже, що навпроти.
Під тентом смугастим ми випили кави.
Стояла прекрасна погода, їй-право.
Та раптом, мов з пащі Левіафана,
Дихнули вітри, злі вітри за вітрами...
Занесло на тент у сусіда панаму,
Валяло стільці, шматувало рекламу.
І знову за мить, мов нічого не сталось,
Зненацька все стихло і все вгамувалось.
Непевно було на душі, полохливо...
Отак і в житті —— то спека, то злива.
Я граю "мікст" із ворогом моїм.
Воістину союз непереможний.
І кожний рух наш і подача кожна —-
Довершений дует засмаглих тіл.
Ми згодились на "мікст", бо гордим нам
Потрібна як повітря перемога.
Нас не здола ні втома, ні знемога.
Останній гейм і найпростіша з драм:
Суперники відверто програють.
Ми переконливо перемагаєм.
Але чому я згадую з відчаєм,
Що мій партнер, швидкий, неначе ртуть,--
Це ворог мій, так, ворог мій, з яким
Супроти друга я сьогодні граю.
Біль калата в душі й не змовкає.
Близький тріумф вважається гірким.
Я згадала: на стіні
Мій портрет в твоєму домі.
Хмари чорні, дощові.
Квіти, як вогонь, червоні.
Ми п'ємо зелений чай,
Дивимось листівки Россі.
Ти смієшся: "Постривай.
Завтра ж осінь,
завтра ж осінь".
День. Відчинений балкон.
Голуби сидять на бильцях.
О, який легкий півтон
Білого на срібних крильцях.
Я згадала: на стіні
Мій потрет в твоєму домі.
Це наснилося мені.
Ми з тобою не знайомі.
На березі вмирають анемони.
Їх пелюстки приречено холонуть.
Рибалки, що у путь баркас ладнають,
Чому ці квіти із морського лона
Прибила на пісок вода солона?
Яка наруга сталась над красою
По волі сили неземної, злої?
Ми сидимо удвох на вогкім молі.
Липнева спека слабшає поволі.
І Далечінь туманом оповита,
І мить якась солодка й сумовита.
Сузір'їв золоті хребти.
Ними ночами я мандрую.
І все, що турбувало всує,
Зникає, ніби назавжди.
Мінливі зоряні світи.
Мене рятують і лікують.
І лиш вологий запах туї
Та плеск прозорої води
Нічного моря нагадають,
Що на землі мене —— чекають
І що мене кохаєш ти.
Тут, у тихім саду,
Між троянд і лілей
Я збагнула одну
Найпростішу з ідей.
Лиш жертовність врятує
Тебе і мене.
Це єдина клейнода,
Що не промине.
Горді пагорби Андалузії,
описати вас не беруся я,
Просто стану тут, під оливою,--
І зітхне душа: "А все ж диво є!"
Вечоріє вже, і церковний дзвін,
Ніби з надр землі, долина з долин,
І сяга небес, і зникає в них,
Обійма окрес мертвих і живих.
Все замовкло. Втомилось. Заснуло.
Лиш небесні хорали звучать.
Спалахнула в безодні печать —-
Дві зорі, дві зорі над минулим.
Я побачила, як полохливо,
Як вони фанатично горять.
Ні, ми ще не втомились чекать,
Не втомилися вірить у диво.
І ось подув важкий сироко.
У морі яхта одинока
Кружляла, ніби альбатрос,
Що здобич бачить в хвилі темній,
Але зусилля всі даремні,
Тож полювання не вдалось.
В кав'ярні на розкішнім пляжі
Спустили жалюзі, бо кажуть —-
З сироко жарти небезпечні.
"Тікайте всі куди хто може",--
Гука берегова сторожа,
Що вигляда не зовсім гречно.
Спустів солярій і розарій,
І стало тихо на бульварі,
Тривожно шелестіли пальми.
Я озирнулася до тебе,
Мов любляча й слухняна Геба,
Спитала поглядом: "Тікаймо?"
Ти посміхнувсь —— сама покора,
І кинувся з розбігу в море,
І зник у хвилі божевільній.
А потім, як Геракл стосилий,
Ступив на берег опустілий,
І море дихало спокійно.
Я простягнула мовчки руки:
"Хлопчисько, в тебе вже онуки,
Вже сивина довкруг чола".
І ти сказав: "Все надто просто.
Це був колись піратський острів.
І ризик тут вершив діла".
Дощі зненацька оточили нас,
Як враже військо. Я крізь мур прозорий
Дивлюсь тепер на гори і на море,
Що кольором нагадує топаз.
І Знову недочитаний роман
Про тепле місто й пристрасті спекотні
Розраджує моє життя самотнє,
Як кажуть критики, бере у бран.
Так вміє він один —— Жоржі Амаду —-
Про неземну любов, про смерть і зраду,
Ледь романтично й трохи іронічно.
Про очі грішні й чисті, мов зірниці,
Про юне тіло кольору кориці
І про вітри попутні і зустрічні.
Дощі ідуть. На жаль, прогноз невтішний.
Таємна згода між дощем і мною.
Дивлюсь, як на далекому узвишші
Затягує вершину пеленою.
І підхопила на крило нас часу течія.
Вже сивий ти, і у снігах вінок згубила я.
Погляньмо, любий, у вікно. За шибкою мете,
А там, на сході, вже цвіте проміння золоте.
І запалили небеса, і спалахнув наш сад.
І Ти сказав: "Не озирайсь, не озирайсь назад.
Дивись, попереду весна, попереду життя,
Найкращі дні, найтихші сни, найвища мить твоя".
Я не повірила, лише всміхнулась, мов здаля:
Прекрасне те, що нині є,-— цей сад, оці поля.
Ти з дітьми граєш у хокей, а я варю обід.
Мете за шибкою, і сніг вгорта у біле світ.
Мене нема. Я вся —— любов.
Я ніжно пахну миртом.
Повторюю це знов і знов:
Я вся —— любов, повірте.
І коли ти мене ведеш
Дорогою п'янкою,
Твоя любов не знає меж,
Бо ти ідеш із мною.
Легке зітхання, сміх, мовчання,
І шепіт стишений невлад.
Так поступово ранком раннім
Стає порожнім Літній сад.
І ти мене за руку вивіів
У білу ніч чи білий день.
Стояли осокори сиві
На тій, найдовшій із алей.
Ми не промовили ні слова.
І Лиш побачили здаля —-
Десниця Бога мармурова
Шлях наш немов благословля.
Буває мить, буває мить —-
Її не перекажеш,
Коли твоя душа тремтить,
Неначе повна чаша.
Поволі підступа снага,
Ніби вода прибутна,
І відліта кудись юга,
І розквітає рута.
І усвідомлюєш нараз,
Що ти —— мов гілка рання.
Прийшла пора, надходить час
Цвітіння і буяння.
І погляд кожний твій і рух
Легкі, мов подух майський,
Запалюють в очах довкруг
Нічні вогні купальські.
І знаєш ти, і віриш ти:
О так, існує диво —-
На цій землі, о цій порі
Для тебе все можливе.
Я сіла на лаву.
Спочину, помрію...
І Раптом (це ж звідки?)
"Ave Maria..."
Так зветься троянда
Оця біла мене.
Оранжеве світло,
Мрево зелене.
Когось ти мені
Нагадала, красуне.
Того, кого згадую
З легкістю й сумом.
Того, а, проте,
грішна жінка не скаже
Про нього ні слова,
То тайна назавше.
Я дивлюсь на себе збоку:
Ніжна, гожа, ясноока...
Але, може, то облуда?
Я за мить лиха і люта.
Дивні це метаморфози:
Negro rosa —— blanka rosa...
То мов янгол, то —— менада.
Це якась дияволада!
Та на щастя —— "In Ordnung alles",
В світі є психоаналіз.
Тож мій друг, професор Норман,
Пояснив оцей феномен.
Він сказав: "Ти —— ідеал!..
Інь і янь, вода й метал,
Вибух —— тиша, сміх —— зажура...
Ах! Яка клавіатура...
Це не кара і не ноша.
Ти —— улюблениця Божа!"
Наче рамена свічника,
Гілки тримають сяйво квітів.
Над садом ніч, п'янка й легка,
І солов'ї несамовиті.
Навсібіч зелені тягар,
Й, неначе вимріяна учта,
Росте в душі магічний чар
Розважливо і неминучо.
"Як все живе, й душа всихає",--
Сказала я, зітхнувши гірко.
"Твоя наївність потішає.
Душа —— це ж не стебло, а зірка".
Ти відказав і усміхнувся.
Ця усмішка єдина в світі.
Душа —— це не стебло у лузі.
Душа —— це сонце у зеніті.
Наші діти дорослі,
Ми іще молоді.
Не постаріли досі
І не збились в ході.
Ще найкращі хвилини
Ті, коли ми удвох.
Тож повторюй невпинно:
З нами Бог, з нами Бог.
Я знову оживу.