Судячи з усього, розкопки почались недавно.
— Ото б розпитатись у тих, хто тут працює,— сказала Олена Опанасівна.
— А чи знайшли щось?
— Щось завжди знаходять: наша земля така древня. Знаю, бо за студентських років і сама працювала в експедиції землекопом.
— Ви? — зміряв Ігор тендітну постать своєї супутниці.— Важко ж було!
— Я б не сказала. Чудовий спосіб заробити грошей. Мати у мене працювала прибиральницею, зарплата самі знаєте яка. Та й добре мені було! Вітер, привілля, ніхто тебе не смикає, не жене: свобода! Начальник добрий трапився... А головне, ні з чим незрівнянне відчуття чекання дива. Ідеш собі кукурудзяними полями поміж курганами десь на Роменщині й ледь не підошвами ніг відчуваєш старожитності, що лежать у землі, навіть шелест листя здається загадковим. Бува, і наконечник від скіфської стріли роздивишся, а то серед дорожнього каменюччя — сарматську намистину. Гарно!
— Чого ж не стали археологом?
— Бо вже навчалася на хімічному факультеті. Та й мати все відраджувала: боялась, що я за тими експедиціями зчорнію на головешку й заміж ніхто не візьме. Та вже як на роду написано без пари...
Олена стиха засміялась і замовкла. Задоволений, що нарешті між ними зав'язалась розмова, Ігор спитав:
— І як? Ваша експедиція знайшла що-небудь?
— Аякже... Не те, про що мріяли, але знайшли. Звичайне поховання, непограбоване, бо й грабувати було нічого.
Олена зупинилась і вийняла з волосся шпильки — волосся розсипалось по плечах і наполовину закрило обличчя.
— От уявіть собі — в сухій червоній глині видовбаний квадрат, а посередині його — кістяк, теж червоний, бо майже став глиною. А в головах його — простий глиняний глечик, ледь поцяткований дотиками гончаревих пучок. Більше нічого.
— Хлібороб якийсь був?
— Атож, звичайний хлібороб. Хлопці розчаровані: вони б радше знайшли якогось вождя в золотих прикрасах, а тут простий собі "жмурик", як кажуть у таких випадках.
— Не вельми поштиво кажуть.
— Ви це відчули? Отож і мені так гірко стало: як за життя цю людину мали за ніщо, так і по скількох там тисячоліттях після смерті.
Потягло прохолодним вітром, ледь чутним припахом нагрітого металу й мастила — десь поряд був Дніпро з потужними причалами.
— Ваших колег можна зрозуміти. Пишне поховання — це сенсація, почесті археологам, премії, мабуть.
— Все це так. Але ж той вождь, можливо, ріки крові пролив, зла безмір посіяв, а з ним і по смерті носяться. За те, бачте, що спробував на той світ забрати золото.
— Ну, то щось інше, то не шана.
— То саме те, чого прагнув володарі О, я тоді багато передумала біля небіжчика.
Ігор крадькома глянув на супутницю, але роздивився лиш трохи кирпатий ніс, щоку, напівприкриту ясним хвилястим волоссям. Дивно: бачив досі ніби фрагменти її обличчя— то проникливі очі, що вбирали чужий погляд, то рудувату, ледь вигнуту брову, то повні, пошерхлі — видно й під шаром губної помади морковного кольору — вуста. Скласти все це не міг.
— Небіжчика? — перепитав.
— Звичайно. Хто ж він, як не небіжчик, нагло потривожений у вічному сні? Його не можна було кидати на ніч самого. Я й не покинула.
Вона відгорнула волосся, й Ігор побачив навколо очей дрібні розпромінені серед ластовиння зморшки — від цього здавалось, що жінка всміхається.
...Пізнього вечора археологи заходилися варити на вогнищі юшку, роздобувши в місцевих рибалок кілька здоровенних лящів. Жінки чистили рибу, обирали картоплю, чоловіки носили хмиз. Вона ж непомітно відійшла від інших, сіла на суху траву. Виплив місяць, і при його світлі чітко побачила силует небіжчика, що лежав боком, та його глиняний глечик. Була перша половина літа, коники ще не сюрчали, й ніщо не збавляло тиші — аж до того часу, коли степом пробіг вітерець і десь пискнула пташина. Ще й світання не настало, як жайвір подерся вгору по ниточці свого співу, немов павук по павутинці.
Олена засміялась, задоволена своїм порівнянням, і на мить повернулася до Ігоря усім обличчям — тихим і милим, з несподіваною зажурою в очах.
— Спати не хотіли?
— Хотіла, але перемагалась. Та ніч, можливо, визначила ціле моє життя. Адже я могла й не усвідомити змісту того, що згодом випало на мою долю, а не усвідомивши, марно катуватись... Ні, не лякайтесь, нічого особливого, не більше ніж випадає на долю інших. Усім нам дістається — чи не так?
Вона замислилась і рішуче завершила:
— Авжеж, саме після цього я й навчилася розуміти, що все в мене складається так, як має складатись, інакше просто не може бути й не треба, щоб було. Ви розумієте?
Ігор хитнув головою. Він подумав, що й сам .так вчинив би, коли б йому випало працювати археологом. Не повело туди життя, хоч і дуже любив історію. Вкотре пожалкував, що життя надто рано пішло по усталеній колії: робота, діти, хата... аж тепер пробує прокласти інший шлях. А Марія, мабуть, скучила й дуже переживає.
Раптом відчув, що червоніє від згадки про дружину, ніби вже й завинив чимось перед нею — тим, що недільного дня ходить з чужою жінкою вулицями, сповненими примарами давнини, що слухає небуденну мову цієї жінки й намагається роздивитись обличчя — дивне обличчя, що постійно міниться й віддаляється від нього, обличчя ніби обрій...
— То що ж ви все-таки думали?
— Думала, що в цій скромній могилі знайдено найбільші світові скарби — порядність і чистоту. Той чоловік ціле своє життя вирощував хліб. Судячи з розміру скелета, він був великий та дужий — міг би й силою здобути для себе якісь розкоші. А проте вдовольнився простим глиняним глечиком, бо знав і беріг у собі щось коштовніше від золота й самоцвітів — моральні засади сьогоднішнього дня. Ви уявляєте, як йому було важко? Тепер люди знають, що кривдити слабкішого — ганьба, а все одно кривдять, ще й як! Знають, що гарбати собі не можна, а бува, гарбають, крадуть, обдурюють. Тоді ж, можливо, цього не знали — тільки намацували шлях до істини, до світу, сповненого довіри й добра. І той хлібороб був серед перших, хто торував туди шлях. Тепер ви зрозуміли, чому я просиділа цілу ніч біля Власника Простого Глиняного Глечика?
Ігор мовчав, боячись сполохати якісь чари. Його пройняло відчуття миті: як і кожна людина, він більшу частину свого життя проводив у думках, мріях або ж невиразних спогадах, не дуже помічаючи навколишнє. Зараз і клаптик закучерявленого неба поміж будинками, і зграйка голубів, що повільно знялись навстріч червоній хмарці листя, і хлопчик, котрий, щось примовляючи, бив об асфальт блакитного м'ячика, до щему зачепили душу. Він подумав, що такий стан треба викликати в собі по кілька разів на день, треба навчитися зосереджуватись на миті — тоді життя не тектиме,-як пісок крізь пальці. Вголос сказав:
— Щось подібне я думав і сам, тільки в мене це не виходило так чітко, як у вас.
— Бо вам не трапилось просидіти ніч біля людини, яка померла кілька тисячоліть тому.
— Мабуть.
Коли переходили дорогу, він узяв її під руку, й знов було так, ніби чимось завицив перед Марією.
Марія...
У чотирнадцять років Ігор вночі видерся по водогінній трубі на балкон третього поверху одного з небагатьох великих будинків у центрі містечка, де мешкав разом із батьком. Падав холодний дощ, і від того скоро задубіли пальці. Піднявшись метрів на чотири, облився потом: темрява каменюкою висіла на ногах, тягнучи на дно незатишної осінньої ночі. Та втекти не дозволила гордість, яка завжди прокидалась у ньому, коли ставало важко, а ще знав: не зробить те, що задумав,— спокою не матиме. Тож, трохи перепочивши на залізному кронштейні, знов почав підтягуватись на руках до балкона.
В опечатаній квартирі самотньої жінки, яку поховали з тиждень тому, залишилось кошеня. Почув про нього випадково від жалісливих шкільних прибиральниць.
— І як вони могли забути живе створіння? Спочатку мовчало, а тепер нявчить, горопашне, четвертий день. Я вже ходила й до двірника, і в ЖЕК, просила, аби випустили якось. Кажуть: не маємо такого права — ламати печать, от прийде комісія... А хтозна, коли її зберуть, оту комісію, я ж заснути не можу, так болить душа за нього. Нявчить...
Він ніби й не дуже перейнявся тією розмовою, та щось у ньому почало відлічувати кожну годину: ось ще одна минула, ще... Вже й вечір.
Ігор довго крутився біля будинку, де мешкала Во— робйова... Поряд пропадала маленька безпомічна істота, терпить муки голоду. А він, людина...
Насмілившись, розшукав кербуда:
— Дядечку, у квартирі Воробйової лишився кіт, ви його випустіть,— сказав, сам бридячись свого жалісливого тону.
— Тебе ще бракувало з цим котом! Ну й люди! Тут стільки серйозних клопотів, а вони голову морочать кат— зна-чим.
Останнє стосувалось когось, хто вже тут був і пробував заступитися за кошеня. Сухорлява друкарка осудливо кивала головою, ловлячи клавіші одним пальцем.
— Ти ще тут? Ану геть звідси.
— А ви чого зі мною так?
— Він ще береться гарикатись із старшими! Ви бачили? Ось я скажу твоєму батькові, щоб він повчив тебе ремінцем.
За дверима Ігор стиснув зуби, стримуючи сльози. Батько до недавнього і справді вдавався до ремінця, аж доки Ігор вихопив його й пошпурив геть, сказавши:
— За що? Більше не дамся. Я вчуся не гірше від інших.
Батько після цього ходив як хмара і в хаті відвертався від сина.
— Або він буде слухатись, або хай забирається під три чорти... До профучилища.
Жаліслива мачуха тільки зітхала, потай стараючись приголубити хлопця.
...Ставши однією ногою на кронштейн, дотягнувся до пониззя балкона й вхопився за решітку. Перестрибнув просто на вазони з посохлими квітами й дряпучий мотлох, звалений у кутку. Аж похолов, згадавши, що не взяв з собою нічого, аби вирізати скло: невже доведеться лізти вдруге? Та двері розчинилися від легенького поштовху, війнуло теплом, і хлопець незчувся, як опинився на м'якому килимку у великій кімнаті.
Звиклі до темряви очі намацали сервант, круглий стіл посередині, крісла. Пахло сосновою глицею, одеколоном, нагадуючи, що тут лежав покійник. Трохи оговтавшись, Ігор ввмікнув ліхтарик — промінь вихопив фрагмент великої, на півстіни, картини: людина в лахмітті ницьма лежить на жовтому піску, а біля неї — костур і чаша. Не— оддалік припала до каменя плямиста ящірка.
Щось шаснуло, форкнуло в далекому кутку, й Ігор прожогом вискочив на балкон, боляче забивши об стілець коліно.