Коли оглянувся – зразу ж зареготав: Гаська з одною ногавицею на нозі, пливла звільна в повітрі, даремно стараючися одягнути другу ногавицю.
– Га‑га‑га! – злобно реготав я.
– Та поможи мені! – просичала до мене.
За собою я почув тихий сміх Семена. Гаська простягнула до мене руку, але я встиг спіймати її за ногу і стягнув униз.
Придержуючи Гаську руками, я попхав її в кабіну, звідки вона незабаром вийшла одягнена і в магнетичних черевиках. Була люта й не обзивалася до нас ні словом.
– Ну, сміх сміхом, але таке може кожному з нас притрапитися! – поєднуюче заговорив Семен.
– Мені ніколи! – проголосив я з гордістю.
Ми повернулися до початої розмови.
– Отож, – сказав Семен, – досі ніхто не знає, як воно було б з тим часом у трохи змінених умовах. Наприклад, якби ми знайшлися далеко поза нашою Сонячною системою і летіли із скорістю світла, або більш‑менш із такою скорістю.
– Такі змінені умови ми можемо випробувати! – вигукнув я.
– Можемо, але не раджу! – відповів Семен. – Бо тоді, за деякими теоріями, могло б трапитися таке: ми вирахували б, що згідно з умовами нашої планети, ми летимо, наприклад, три місяці. Але, повернувши на Землю, ми із здивуванням помітили б, що насправді наша подорож тривала триста років.
– Несамовите! – вигукнув я.
Після цієї розмови Гаська часто з‑поза плечей Семена або моїх споглядала на вказівку скорости. На самоті ж у кабіні важко зітхала та схлипувала. Але після кількох так званих днів вона важко заридала.
– Що з тобою, Гасю? – кинувся до неї Семен.
Я тоді мав службу при навігаційному столі. Поки вони щось собі шепотіли, я подумав, що Гаська гарна дівчина.
"Ще ніколи дівчата не здавалися мені такі гарні! – зітхнув я. – І такі дурні!"
Тут я пригадав собі дівчину з літака. Було нудно, час минав (чи справді?), і я почав з нею самітню розмову. Зловив себе на тому, що шепочу до неї приємні і гарні слова. Але вони були без успіху! Усе це не мало ніякого глузду. Поза тим, нічого не діялося. Те саме Сонце спереду і та сама Земля позаду. Хоч, правда, змаліла вона помітно. Зате з‑поза Сонця виринула Венера – якась бліда й замрячена, словом, нецікава. Росла щораз то більше і нині (якщо таке слово має тут будь‑яке значення) вийшла з‑поза Сонця величиною сливки. Охопила мене нудьга, і мені захотілося покинути навігаційний стіл та перейти пару кроків по кораблі. Але я сидів далі. Пригадав собі слова дядька: "Усе що робиш, роби добре і точно!"
Я був щасливий, коли подумав, яке завдання припало мені в усій цій справі! Бо подумаймо тільки, ким я був би без цієї великої справи? Хто згадав би мене по моїй смерті? Ніхто! От народився, жив і помер! І це забагато: бо як жив, то і народився. Тож вистачає: народився і помер!
По хвилині я прийшов до висновку, що й ті слова непотрібні. Бо коли вмер, то ясно, що передше народився. Отже сказали б по мені: вмер! Але це слово викінчує все, отже і воно непотрібне. Так, отже, без моєї участи в боротьбі з Москвою про мене ніхто нічого не сказав би!
Отак роздумуючи у безпроглядних просторах, я почув, що там, у кабіні, запанувала згода і веселість. Це мене зворушило.
– Що сталося? – кликнув я до них.
Семен прийшов до мене.
– Дівчина затужила за родиною. Прохала, чи не можна зв'язатися з Землею, з дядьком, з її батеньком, мамою, бабунею.
– Ну, і що?
– Спробуємо зв'язатися нашим кодом. Коли там небезпека, дядько не буде відповідати!
Гаська обняла його і мовила розмріяно до мене:
– Він такий добрий для мене!
– А ти? – кинувся я. – А ти для нього яка?
Гаська спокійно відповіла:
– Кожна приязнь має і рожі і колючки!
Я не знав, що відповісти на таку мудрість.
Ми знаходилися в повному безтяжінні. Не можна було налляти води до склянки, бо коли я перехилив збанок, вода залишилася в повітрі, творячи м'яку кулю. Щоб напитися, треба було перетиснути воду з більшого пластикового посуду в малі і пити, видушуючи її пальцями. Води ми мали доволі, як теж і свіжого повітря. Про це дбали особливі апарати, вони ловили вогкість нашого тіла, яка випаровувала в повітря, та переробляли її на питну воду. Те саме було і з видихуваним повітрям. Врешті звикли ми порушатися в магнетних черевиках і не забували їх взувати. До крісел, а "вночі" до ліжок ми прив'язувалися поясами, і це теж перейшло у звичку. Одним словом, погодилися з умовами життя в міжпланетних просторах, і було нам добре. Тільки наш життєвий простір був таки замалий. Хотілося вийти поза космічний корабель, порухатися у просторі, "подихати свіжим повітрям".
Семен сміявся:
– Тепер я шукаю дядька. А опісля може і вийдемо поза ці стіни, у повну порожнечу, на "свіже повітря", як ти сказав. Тільки хто відважиться? – Він обертав відборчий кружок радієвого космічного апарату і посилав на Землю записану на стрічці кличку.
Але відповіді не було.
Врешті, по кількох годинах заблимали лампочки, і на екрані появився невеликий образ. Дядько сидів при столі й усміхався до нас.
– Можемо говорити? – запитав Семен нашим конспіративним кодом.
Цей код ми міняли кожночасно, бо так умовилися. Відомо, що код, уживаний зачасто за тією самою системою і тим самим ключем, ворог відкриє скорше чи пізніше.
– Згідно з моїми розрахунками, ви вже в половині дороги між Землею і Венерою. Збільшіть скорість. Зайво тратити час.
– Я не хочу, боюся! – залепетіла Гаська.
Ми вибухли сміхом і розповіли дядькові причину страху в Гаськи.
– О, – жартував дядько, – хай ти, Гасю, і повернешся бабунею, аби ми мали на час К7.
Домовилися, що наступного дня дядько стрінеться з батьками Гаськи й передасть їм привіт від нас усіх. Заспокоїть їх теж, щоб не турбувалися, бо Гаська з Семеном і мною на прогулці в горах, де нема пошти, щоб післати листа, і нема радіа, щоб передати вістку. А дядько дістав від нас вістку за допомогою свого друга, який саме стрінув нас у горах.
– А повірять? – з сумнівом у голосі запитала Гаська.
– Повірять! Від тебе ж усього можна сподіватися!
– Скільки ваших днів ми вже в просторах? – ділово спитав Семен.
– Сім тижнів і два дні! – відповів дядько.
– Гаразд! – широко всміхнувся Семен. – У нас виходить те саме.
Гаська з полегшенням зітхнула.
У наступних днях ми цікавилися Венерою. Вона наближалася до нас (чи ми до неї, це тут, у просторах, справа не з'ясована, принаймні для мене). А Семен повчив нас, що ця наша рання й вечірня зоря віддалена від Сонця на 108 мільйонів кілометрів, більш‑менш, бо раз її віддаль більша, а раз менша. У промірі має 12 700 кілометрів, отже, теж більш‑менш як наша Земля. Рік на Венері коротший, як у нас, триває всього 225 днів. Ми знали вже раніше, що Венера має атмосферу, але чи в ній можуть жити люди – досі було невідомо.
Одного дня Семен сказав:
– Якщо хтось з вас бажає вийти "на свіже повітря", то тепер догідний час!
– Як то догідний? – не витримала Гаська. – Погода, весна, чи що?
– Це я мушу вам пояснити, – спокійно промовив Семен. – Коли вийдемо з нашого космічного корабля в повному безтяжінні, а тепер у такому районі ми є, тоді притягатиме нас маса нашого корабля. Ми можемо ходити по ньому, легко відірватися, плаваючи в просторі, і завжди він лагідно нас притягне до себе. Проте при сильніших порухах людини може трапитися таке, що віддалимося задалеко і зі страху почнемо робити нескоординовані рухи, які нас ще далі віддалюватимуть від нашої бази. Тоді ми пропали.
– Я не виходжу з корабля, – обізвалася Гаська.
– Пожди хвилинку! – мовив далі Семен. – Що може трапитися з нами? Отже, наш запас повітря у збірнику на плечах скінчиться, і ми подушимося. А далі, будемо з шаленою скорістю мчати у всесвіт. Можливо, що по мільйонах років будемо мати щастя, що нас притягне якась зоря. Тоді впадемо на неї розторощені, якщо там нема повітря. А коли є, згоримо як метеор!
– Дуже дякую, – я чемно вклонився.
– Щоб таке не трапилось, треба, виходячи наверх, прикріпити себе линвою до корабля.
– А, це міняє справу! – полегшено кинув я.
– Отож, хто з вас бажає вийти? – якимсь поважно‑врочистим тоном спитав Семен.
Хвилину царила мовчанка. Я глянув на Семена і на Гаську. Семен як Семен, нічого по ньому не пізнаєш. А Гаська тільки стиснула уста. Тоді я піднявся:
– У такому разі вийду я, Панько!
Раптом піді мною заламалися ноги. Навіщо я це сказав? Погано мені живеться? Але… долі не перескочиш. Раз сказав, раз вирішив легковажно стати героєм – пропало. Найважливіше, щоб вони обоє не помітили мого страху. Для рівноваги я підняв до уст плящинку з водою, потиснув і проковтнув холодний напій. Але моє хвилювання не змаліло.
Ми вирішили, що я маю негайно одягнути космічний одяг і готовитися до нещасної прогулянки. Але я ще не встиг піднятися з фотеля, як Семен заговорив:
– Цілком зрозуміло, що я вийду з тобою!
Гаська скипіла:
– Я сама тут не залишуся. Без вас буду летіти хтозна куди мільйони років!
– Тоді вийдемо втрьох! – вирішив Семен.
– А наш корабель? Хто подбає про його лет?
– Пощо? – кинув Семен. – Він має свій напрям і свою скорість, а ми довго не забаримося. Кілька хвилин назовні дадуть нам досвід, а теж і приємність.
– Дякую за неї. Знаю кращі! – відповів я.
Але вони вже не чули, добираючи собі частини складного космічного одягу. І я теж почав збирати все потрібне: одяг, чимало різних апаратів, прозорий шолом, важкі черевики, мале радіо, яким можна порозумітися з друзями, тощо.
Ми одягалися, не поспішаючи. Будь‑яка помилка коштувала б життя. Ми провірювали, чи все в порядку, підбадьорювали одне одного, розмовляли крізь шоломи мікрофонами. Врешті Семен промовив:
– Друзі, це наша перша проба вийти в порожнечу космічного простору. Мушу вам признатися, що я досі ще…
– Можливо це? – поглузував я. – А я думав, що ти в космосі, як у себе дома!
– Помиляєшся, я не хотів сказати, що ще не був у порожнечі Всесвіту. Я хотів признатися вам, що ніколи не цікавився науково таким питанням. Нічого я не знаю, як доведеться нам насправді переживати таку недалеку, але тим більш небезпечну подорож.
– То ти це нам тепер кажеш? Пропало, що нам, те й тобі! – самовпевнено заявив я. – Ідемо!
І ми рушили до заду корабля, де була переходова кімнатка, а в ній двері, що вели у страшну безодню Всесвіту.
11
У переходовій кімнатці ми випробували наші одяги.